ЦЕНТРАЛЬНА І СХІДНА ЄВРОПА У ПЕРІОД ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА НОВИХ ЧАСІВ

Наприкінці XVII-на початку XVIII ст. політичні сили Євро­пи перерозподілилися, виявилися найсильніші і найслабші, ті, хто диктував і ті, хто намагався вижити. Склалося співвідно­шення політичних сил, яке зберігалося без суттєвих змін до першої світової війни.

Центральна і Східна Європа почала суттєво відрізнятися від Західної ще в добу середньовіччя. Основою західної економіки стали морські зв'язки і порти Атлантики та західного Сере­дземномор'я. Центральна і Східна Європа не мала виходу до Атлантики, окрім узбережжя Балтики. Її економіка залишалася переважно аґрарною, а населення — селянським. Аристократи і правителі слабших малих держав, не маючи змоги відстояти незалежність у період зростаючої тісноти та розподілу зон впливу в Європі, були змушені шукати, кому вигідніше підкоритись.

У різні періоди різні центрально- та східноєвропейські дер­жави відігравали провідну роль в історії цілого реґіону. Але попри інші держави, три основні політичні сили конкурували між собою та певною мірою навіть впливали на західноєвро­пейське суспільство XVII-XVIII ст. Це Османська імперія, Австрія, Росія.

Тюркські народи та об'єднання як військова і політична сила відігравали значну роль в історії Близького Сходу, починаючи з кінця X ст. Після перемоги біля Манзікерту 1071 р. сельджуки заснували потужний султанат, що міг протистояти атакам хрестоносців. Османські турки продовжили хвилю завоювань після монголів, поширилися на європейський берег.

За султана Мухамеда II Завойовника (1451-1481) турки 1453 р. атакували Константинополь. Здобувши місто, Мухамед II замінив його назву на Істамбул і зробив його новою столицею своєї імперії. Він приєднав до цієї імперії Сербію, Боснію і Герцоговину, вигнав ґенуезців з чорноморських колоній. Крим­ське ханство визнало його зверхність. Протягом XV ст. турки підкорили Сирію та Єгипет. Із завоюванням Мекки і Медіни султан приєднав до своїх титулів ще й титул „нащадка Про­рока"і став верховним ісламським правителем.

Сулейман І Кануні „Чудовий"(1520-1566) продовжував збільшувати імперію. Збудувавши нову фортецю в Белграді, він спрямував основний удар на Болгарію та Угорщину. Його най­більший успіх — завоювання Угорського королівства 1526 р. Далі він рушив проти Австрії, яка відтепер стала головною мішенню османської експансії, спрямованої проти усього хрис­тиянського світу.

Після невдалої спроби захопити Відень 1529 р. османи по­вернули свою аґресію на схід — Межиріччя і південну Ара­вію. Коли 1566 р. Сулейман помер, імперія була великою і стабільною, але пік її сили вже проминув.

Найбільша спроба підкорити Західну Європу була здійснена через сторіччя. У 1683 р. турки знову спробували захопити Відень. Об'єднаним християнським силам на чолі з польським королем Яном Собєським вдалося відбити цю загрозу. Пере­можній битві під Віднем Європа завдячує поширенню нової

звички пити каву, великі запаси якої були знайдені у захоп­леному турецькому обозі.

Боротьба з турками ускладнювалася заплутаними конфесій­ними стосунками в Центральній та Південно-Східній Європі.

Турки так багато часу проводили у військових кампаніях, що протягом XVII ст. Османська імперія все більше послаблю­валася політично і зовсім не розвивалася економічно. Протя­гом XVIII ст. зміцнілі централізовані держави почали здійсню­вати успішний тиск на неї. У 1699 р. турки підписали дого­вір з австрійськими Габсбурґами, визнавши усі їхні претензії на впливи в Угорщині, Трансільванії, Хорватії, Словенії. Росія під прапором захисту братів-слов'ян, щоб утвердитись в європейській морській політиці, також почала поширювати свої впливи на території Османської імперії. Після декількох воєн з турками наприкінці XVIII-XIX ст. вона відвоювала частину чорноморського узбережжя разом з Кримом і Молдавію. У XIX ст. малі середземноморські та балканські народи розпочали активну боротьбу за свої права на незалежний державний розвиток. Це призвело до повільного занепаду великої імперії, боротьба за спадшину якої стала одним з головних важелів міжнародних європейських конфліктів у новітні часи.

На початку XVI ст. зміцнилося становище ще однієї важли­вої політичної сили Центральної Європи — австрійських Габ- сбурґів. На відміну від інших імперій, Габсбурзька здобувала нові території не стільки війнами, скільки вдалими династич­ними шлюбами. Протягом XV ст. виникало все більше полі­тичних та династичних зв'язків між Габсбурзькими територія­ми та Богемією й Угорщиною-Хорватією. Цією ситуацією зу­мів скористатися габсбурзький правитель Фердинанд І (1526­1564),якого 1526 р. чехи, угорці і хорвати майже одночасно обрали королем своїх держав. Фердинанд домігся також збере­ження чеської та угорської корон для своїх спадкоємців.

тично це означало повне входження цих держав у спадкові габсбурзькі володіння. Австрійські Габсбурґи у /другій полови­ні XYII ст. володіли Австрією, Штирією, Чехією, Моравією, частиною Хорватії, Угорщини. Найскладнішою складовою цієї спадщини була "Угорщина, де місцеві вельможі постійно були готові до повстання. Австрії доводилося вести тривалі виснаж­ливі війни і з зовнішніми ворогами — турками, французами, іспанцями, Прусією. Ці війни дуже послабили державу — єди­ну спадкоємицю колишньої римської слави, принаймні у титулі. За імператриці Марії Терезії (1740-1780) Австрія все ж таки відстояла себе, хоча й зі значними територіальними втратами на Півдні.

Протягом XVII ст. великою європейською силою стала та­кож Прусія-Брандербурґ, значною мірою завдяки політиці „твердої руки" королів Фрідріха Вільґельма та Фрідріха II, які у XVIII ст. створили найпотужніше і найдисциплінованіше у Європі військо. Власне Фрідріх II з Марією Терезією та росій­ською імператрицею Катериною II вирішили долю однієї з най­більших держав Центральної і Східної Європи — польсько-ли­товської Речі Посполитої.

Історія польської держави протягом пізнього середньовіччя та нових часів багата драматичними і несподіваними поворо­тами. Постійно загрожена натиском тевтонців з півночі та Богемії з півдня, Польща спрямувала власну експансію на ослаблені навалою монголів та внутрішніми війнами руські князівства. Казимір III (Великий) зумів забезпечити державі терпимі дипломатичні відносини з тевтонцями та 1340 р. роз­почав завоювання галицько-волинських земель. Дальші завою­вання поставили Польщу в прямий конфлікт з Великим князівством Литовським, яке в XIV ст. було єдиною значною державою Східної Європи і контролювало більшість колишніх руських територій з місцевим населенням. Спільні вороги та інші політичні інтереси призвели до підписання 1385 р. Кревської Унії між двома державами. Згідно з умовами Унії Великого князя Литовського Яґайла було проголошено поль­ським королем Владиславом II Яґайлом (1386-1434).

ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА 1648 р.

ської знаті, яка не прийняла ідеї Унії, після затяжного вій­ськового конфлікту було завдано поразки. Литовські правителі та литовці, які мешкали не на руських територіях, прийняли римо-католицтво. Розпочався поступовий процес асиміляції. Це об'єднання, хоч і мало формальний характер, сприяло приско­реному розвиткові двох держав та стало підставою їх політич­ної перемоги над Тевтонським орденом. Перша визначна по­разка тевтонців відбулася 1410 р. під Ґрюнвальдом у Східній Пруссії. Після 1466 р. Польща здобула вихід до Балтики, а незахоплені Бранденбургом залишки тевтонських та лівонських територій на початку XVI ст. стали васалами польської корони.

Литовське князівство існувало, формально зберігаючи свій суверенітет, фактично ж усе більше потрапляючи під владу польської шляхти. Польща і Литва сперечалися між собою за впливи у спільній державі. Ця боротьба закінчилася підписан­ням 1569 р. Люблінської Унії та фактичним включенням Ли­товського князівства, послабленого лівонськими війнами, до складу формально польско-литовської, а насправді — польської Речі Посполитої. Зокрема контроль над руськими землями, які до цього часу перебували під литовською зверхністю, перей­шов до польської маґнатерії і шляхти. Інша зміна стосувалася характеру політичного режиму. Після смерті останнього з Яґел- лонів Сіґізмунда II Авґуста польська шляхта домоглася пря­мої участі у виборах короля. Першим вибраним королем став Генріх Валуа (1573-1574). Він підписав так звані Генріхові ар­тикули, які надзвичайно посилили впливи шляхти та розпоча­ли одночасно процес послаблення польської маґнатської дер­жави. З одного боку, Польща XVI-XVII ст., як ніяка інша країна Європи, характеризувалася поширенням політичних сво­бод, з іншого — сильними анархічними настроями шляхти.

Внутрішньою пружиною цієї катастрофи став релігійний кон­флікт між католицьким та православним руським населенням, що розгорівся з надзвичайною силою з приходом на землі Речі Посполитої Реформації та Контрреформації. Спробою компро­

місного полагодження цього конфлікту стало утворення на зем­лях Речі Посполитої 1596 р. уніатської Церкви. Однак кон­флікт виявився надто глибоким, щоб йому можна було знайти мирну розв'язку. Відповіддю на католицьку експансію стало національно-культурне відродження русинів українських і бі­лоруських земель кінця XVI-початку XVII ст. Поєднавшись з козацьким рухом у степових окраїнах Речі Посполитої та гос­трим соціальним невдоволенням українських селян, цей рух вилився у цілу серію козацько-селянських воєн XVI-XVIII ст. Найбільша з них — Хмельниччина (1648-1657) — відірвала від Польщі значну частину українських земель і завдала тако­го сильного удару Речі Посполитій, після якого вона вже не піднялася. Справу довершили іноземні інтервенції. Вкрай осла­блена Польща стала легкою здобиччю для її трьох могутніх сусідів — Австрії, Росії та Прусії. Після трьох розподілів Речі Посполитої між цими імперіями у 1772-1795 pp. Польща перестала існувати як окрема держава й аж до 1918 р. зникла з політичної карти Європи.

Ще однією новою дійовою особою, яка раптово увірвалася в європейську політику нового часу була Росія. Географічно і політично вона знаходилася на периферії не лише Європи, але й колишніх руських земель. Відтиснута Литвою і шведами від Балтики, а татарами та турками — від Чорного моря, вона не мала „теплих" портів для розвитку комерції. Але Росія мала грандіозні незадіяні природні і людські ресурси, зібрані з вели­чезних просторів прилучених і завойованих територій та народів.

У специфічних умовах пізнього середньовіччя та ранньоно- вітньої доби піднесення Російської імперії було частиною за­гального процесу зміни колишньої рівноваги між азійським ко- чівництвом та європейською осілою цивілізацією. Занепад Мон­гольської та Османської імперій витворив вакуум політичної влади, яку швидко заповнила Москва. Першими її завоюван­нями стали Казанське (1552) та Астраханське (1556) ханства на півдні та сибірські ханства (1579-1582) на півночі і на схо­ді. Зовнішня експансія була перервана періодом жорстокої внутрішньої боротьби та анархії за Івана Грозного (1533-1584) та часів Смути (1584-1613). Однак після ліквідації династич­ної кризи з вибором на російський престол сімнадцятирічного Михаїла Романова (1613-1654) Московська держава вступила у

новий період безперервного зростання. Саме за його царюван­ня Московське царство здобуло найважливіше під стратегічним оглядом завоювання — козацьку Україну, яка внаслідок повстання Хмельницького відірвалася від Речі Посполитої і перейшла під зверхність православного царя. Приєднання Ук­раїни відкрило шлях для російської експансії на Захід, спря­мованої протягом XVII-початку XIX ст. проти Речі Посполитої і Швеції. Ця експансія була зреалізована внаслідок трьох Пів­нічних воєн (1558-1583, 1654-1667, 1700-1721) і трьох поділів

Польщі (1772, 1793, 1795). На півдні Росія спрямувала свій

удар проти проти Османської імперії та її васала Кримського ханства, остаточно приєднаного до Росії 1783 р.

Росія була в певному сенсі унікальним прикладом. Як неба­гатьом східно- чи центральноєвропейським народам, їй пощас­тило зберегти державність (головно завдяки своєму розташу­ванню та певній геополітичній „непривабливості": розлогі ве­летенські простори, недостатність населення на них, відсутність виходу до морів та розгалужених торговельних шляхів), однак вона майже не розвивалася. Здавалося, ідея розвитку не приживалася на цих землях. Навіть глибока духовність мала відбиток застиглості й тяги назад, а не вперед.

Цю застиглу громаду намагався розворушити цар Петро І (1682-1725). Він скерував свої зусилля на те, щоб усунути від влади стару родову аристократію, побудувати сильну армію, встановити контроль над Церквою та модернізувати російське життя. Після його царювання Росія вже була зовсім іншою державою. Зразком для Петра був Людовік XIV. У 1697 р. він здійснив поїздку в Західну Європу. Повернувшись, власно­ручно зголив бороди своїм боярам та обрізав довгі рукави на їхньому одязі. Він же запровадив „Табель про ранґи" — служ­бову шкалу, що ґрунтувалася на посадах і заслугах, а не на боярському родоводі.

Петро І зреформував систему управління, ввівши, за швед­ським взірцем, колеґії з різними профілями. Він же заснував центральний Сенат з дев'яти членів як головний орган управ­ління у час своєї відсутності. Цар почав розробку покладів заліза на Уралі. Він відправляв талановиту молодь вчитися за кордон і заохочував західних ремісників і науковців переселя­тися до Росії.

Створивши військо, Петро розпочав війну з турками за Азов на Чорному морі, зі шведами за вихід до Балтики. Після Ніш- тадського миру 1721 p., який закінчив Північну війну, росія­

низахопили Естонію, Лівонію, частину Фінляндії, одержавши якщо не парадний вхід, то принаймні „вікно в Європу". Пет­ро збудував нову столицю — Санкт-Петербург (1703) — символ нової західної орієнтації Росії та непохитності її позицій на Балтиці. Завдяки цій зовнішньополітичній експансії Росія досягла статусу східноєвропейської імперії. Це було остаточно закріплено титулом імператора, який Петро І прибрав 1721 р.

Російська православна Церква дуже заважала цареві у його спробах осучаснити та просвітити суспільство. У середи­ні XVII ст. реформістський рух, очолений патріархом Ніконом, започаткував деякі зміни до текстів та ритуалу богослужень. Як реакція на ці спроби розпочався масовий рух старовірів. Ти­сячі з них на знак протесту закінчили життя самогубством або втекли в далекі сибірські простори чи у південні козацькі степи.

Щоби полегшити керівництво Церквою, Петро 1721 р. ска­сував позицію патріарха, запровадив замість неї синод на чолі з ґенералом-прокуратором. Ця реформа остаточно закріпила ро­сійську формулу „цезаропапізму". Якщо раніше важко було собі уявити, щоби хтось із російських царів наважився на „по­хід у Каноссу" — тобто визнав -зверхність, бодай моральну, Церкви над світською владою — то після нововведення Петра такий вчинок взагалі не можна було уявити: хіба міг росій­ський цар просити прощення у свого підданого?

Східноєвропейська православна традиція зрощення світської і церковної влади докорінно відрізнялося від західноєвропей­ської католицької традиції поділу влади. У державі, де існува­ли два незалежні центри влади — монарх і Церква — завжди існувала ніша для появи третього незалежного політичного ак­тора — самого суспільства. У Російській імперії, де вся влада перебувала у руках могутньої і всеконтрольної держави, не могло бути й мови про появу незалежних структур.

Ця позірна міць державної машини насправді дуже часто оберталася глибокими потрясіннями або династичними кри­зами, що й засвідчив кінець царювання Петра. Ув'язнення 1711 р. та раптова смерть сина Олексія залишили трон без нащадка. Сам Петро помер 1725 p., не залишивши розпоря-

джень щодо спадкоємця. Проблему престолонаслідування між двірцевою аристократією та військовими більше тридцяти ро­ків вирішували двірцеві інтриґи і перевороти. Нової могутнос­ті і поштовху до зовнішньої експансії Росія дістала за наступ­ного великого реформатора — російської імператриці Катери­ниII (1762-1796), яка прийшла до влади після вбивства свого чоловіка Петра III.

Отже, Петро заклав фундамент під нову Росію з амбіціями „третього Риму", не заклавши фундаменту під стабільне гро­мадянське суспільство. Щобільше, спроба економічної і куль­турної модернізації суспільства без справжньої модернізації полі­тичного устрою держави послужили головною причиною затяж­ної внутрішньої кризи Російської імперії аж до останніх її днів.

XXX.