КУЛЬТУРА І ДУМКА XVI-XVII ст.

XVI-XVII ст. привнесли вражаючі зміни у людське сприй­няття як Всесвіту, так і суспільства. Новий погляд на природу сприяв формуванню нового раціонального світогляду, який відбився у новій філософії, а також вплинув на художню та літературну уяву.

Утвердження цілої системи нових наукових знань назива­ється науковою революцією. Цей процес не був ані швидким, ані масовим. Однак він був революцією за тими наслідками, які спричинив у суспільстві.

До зламу XVI-XVII ст. наука зробила дуже незначний по­ступ порівняно з античністю, продовжуючи користуватися гео­метрією Евкліда, математикою Архімеда, астрономією Птоле­мея, філософією Арістотеля. Останнім великим нововведенням була алгебра арабів, але й вона великою мірою ґрунтувалася на знаннях атничного світу.

. Діяльність гуманістів, розвиток міст і виробництва, великі географічні відкриття розширили світогляд і потреби людства, спричинили серію наукових винаходів, таких як мікроскоп, те­лескоп, термометр, барометр й ін. Власне в цю епоху у свідо­мості нових європейських інтелектуалів утвердилося поняття модерності і проґресу, а технологічний поступ став однією з найголовніших характеристик цієї модерності. Швидкий тех­нічний проґрес — це було чи не єдине, чим нова Європа могла пишатися порівняно з античним світом. Розвиток технології ґрунтувався на поглибленні наукових знань та експерименталь­ного досвіду європейських дослідників.

Найрадикальніші зміни відбулися в астрономії. Її основою до цього часу була геоцентрична система, яку розробив Гіп- парх (II ст. до Р.Х.) та Птолемей (II ст. н.е.). З практичної точки зору ця система була досить зручною. Вона давала змо-

гу достатньо точно, скажімо, прокладати маршрути для мо­реплавців. Найбільша проблема, яку ця система не могла роз­в'язати, була радше теоретична: вона не могла пояснити спо­сіб та причину руху світил. Щоб розв'язати цю проблему, тре­ба було дослівно перевернути всю концепцію, яка існувала півто­ра тисячоліття.

Видатна роль у запереченні геоцентричної системи належить Миколаю Копернікові (1473-1543) — астроному з Торуня, який навчався у Кракові та Італії. До кінця життя він виконував обов'язки каноніка та вів власну лікарську практику, але од­ночасно займався астрономією. Копернік прийшов до висновку, що астрономічні розрахунки були би набагато точнішими, якби у центр планетної системи помістити не Землю, а Сонце. Ре­зультати своєї праці — книгу „Про обертання небесних сфер" — він наважився опублікувати лише 1543 р. Традиція твердить, що перший примірник цієї книжки він одержав у день своєї смерті. Так народилася геліоцентрична система Всесвіту. Вона одночасно підвищувала престиж математики як науки, здатної пізнати і відобразити світ у формулах.

Наступні важливі кроки для утвердження нової системи зро­били данський астроном Тіхо Браге (1546-1601) та його поміч­ник німець Йоган Кеплер (1571-1630). Кеплер був відомим ас­трологом, захоплювався неоплатонізмом, культом сонця, маґі- єю цифр. На підставі обчислень Браге він зрозумів, що орбіти планет не круглі, але еліпсоподібні з Сонцем в одному фокусі, а швидкість їх руху залежить від відстані до Сонця. Він сфор­мулював три закони руху планет, на основі яких було складе­но точніші „Рудольфові таблиці" (1627), названі на честь ім­ператора Рудольфа. Однак Кеплер ще не міг пояснити, чому орбіти мають власне таку, а не іншу форму.

Саме в той час, коли астрономи почали міняти погляди на будову Всесвіту, відбулася ще одна важлива зміна, яка стала своєрідним водорозділом між старими та новими часами.

Юліанський календар, яким користувалися європейці, сильно відставав від астрономічного року. Внаслідок цього свято Христового Воскресіння переміщувалося з традиційного кінця березня усе ближче до літа. Це створювало серьйозну проблему для Церкви у вирахуванні дат пасхалій. Тому

реформа календаря стала нагальною потребою.

правил, за якими воно не буде зсуватися в майбутньому.

Новий календар увійшов у дію з 5 жовтня 1582 р. Десять

днів були попросту пропущені, і цей день став 15 жовтня. Високосними вважалися лише ті початкові роки століть,

число сотень в яких ділилися на „4" без залишку (напри­клад,1600 p.). Оскільки за юліанським календарем кожен сотий рік вважався високосним, в наш час різниця між календарями досягнула вже 13 днів.

Католицькі країни перейшли на новий стиль майже одра­зу. Протестанти прийняли григоріанській календар на 50-100 років пізніше. Православні християни, хоча й визнали недо­сконалість юліанського календаря, не прийняли нового стилю. Таким чином, ця остання календарна реформа не лише умовно відділила новочасну Європу від середньовічної, але й поглибила розкол у християнському світі. Відтепер східні християни відставали від західних навіть хронологічно.

Наука цього часу була суто теоретичною. Через відсутність відповідних пристроїв астрономи не могли провадити точних і складних спостережень зоряного неба. Головним критерієм пра­вильності тієї чи іншої системи було те, наскільки добре її можна вкласти у математичні формули. Наукове відкриття виг­лядало як одкровення. Це, зокрема, спричинило і величезне зацікавлення містицизмом та поєднання його з наукою.

Початком експериментальної науки можна вважати відкрит­тя уродженця Тоскани Ґалілео Ґалілея (1564-1642). Того само­го року, коли з'явилася перша праця Кеплера, він сконструю­вав підзорну трубу і скерував її в небо. З точки зору сучасної астрономії відкриття Ґалілея не були такими уже вражаючи­ми: крізь свій телескоп він уперше побачив гори на Місяці, плями на Сонці, відкрив існування чотирьох супутників у Юпі­тера та безліч зірок.

рапила у список заборонених книг. За відстоювання геліоцен­тричної системи 1600 р. інквізиція спалила на вогнищі Джор­дано Бруно. Відкриття ж Ґалілея виразно і переконливо свід­чили на користь нової теорії. Вони справили враження сильні­ше за відкриття Америки. Деякі його колеґи з Падуанського університету були так роздратовані руйнуванням звичних кон­цепцій, що відмовилися дивитись у телескоп.

На захист геліоцентричної системи Ґалілей 1632 р. видав книгу „Діалог про дві головні системи світу". Іншим його важ­ливим внеском у розвиток світової науки була розробка ідеї раціональності Всесвіту. Ґалілей був переконаний у тому, що світ повністю підкоряється математичним законам:

„Філософія записана у цій величній книзі, що завжди ле­жить перед нашими очима — маю на увазі Всесвіт — але ми не зрозуміємо її, не вивчивши найперше мови і символів, у яких вона записана. Ця книга написана математичною мовою, а символи її — трикутники, кола та інші геометричні фігури, без допомоги яких не можна зрозуміти жодного слова з цієї книги; без яких людина блукає в темному лабіринті".

Отже, Всесвіт — раціональний, пізнає його не схоластична ло­гіка, а математика. Всі характеристики світу — включаючи кра­су, колір, смак — можна описати математичними формулами. Звідси вже залишилося дуже близько до думки, що і суспільні відносини теж можуть підкорятися дії математичних законів.

У 1633 р. Ґалілей представ перед судом інквізиції у Римі, відрікся від своїх поглядів та опинився на засланні. До самої смерті він залишався під наглядом, йому було заборонено пра­цювати. Але він не пішов з життя мовчки і перед смертю повторив: „Вона все ж таки крутиться".

Відкриття Ґалілея торували шлях, яким пізніше розвивала­ся вся природнича наука — шлях наукового експерименту як основи людських знань. В інших ділянках наук також відбу­лися епохальні зміни.

хвороб і лікування), іспанець Мігель Серветус, англієць Вільям Гарвей (останній відкрив явище кровообігу). Голландець Антоні ван Левенгук (1632-1723) відкрив мікроорганізми та розпочав вивчення живої тканини під мікроскопом. Виникла геологія і мінералогія, творцем якої став Георг Бауер (Аґрікола).

Англієць Ісаак Ньютон (1642-1727) продовжив дослідження своїх попередників як в астрономії, так і у фізиці, заклавши базу фізичної науки на наступні два століття. У 1687 р. він опублікував книгу „Математичні принципи натуральної філо­софії". Він довів, що всі фізичні тіла у Всесвіті рухаються під впливом взаємного тяжіння, або ґравітації. Він, як і Бекон, підкреслив важливість досліду і спостереженнь для одержання правильних висновків і виявлення закономірностей. Його тво­ри, разом з працями його попередників, перетворювали науку в раціональний експеримент і ретельне спостереження, а Всес­віт — у царство порядку і закону, а не хаосу.

Більшість вчених цього часу були глибоко віруючими людь­ми. Наука не заперечувала для них Творця. Навпаки, наука і віра взаємно підкріплювали одна одну. їх Творець був такий же раціональний, як і його творіння. Віра в раціонального Бога живила віру в раціональність людського існування і мож­ливість його зміни на краще. Але наукові відкриття посилили і містичні настрої серед частини суспільства. Не зникли тра­диційні вірування і забобони середньовіччя, містичні вірування і страхи, що впливали на культуру. Протягом XVI-XVII ст. багато європейців як і раніше були заглиблені у проблеми страху перед гріхом, смертю, дияволом. Це стимулювало інте­рес до маґії, окультних наук, віру в силу демонів і спричинило в кінці середньовіччя справжнє полювання на відьом.

ків не зникли повністю, але залишилися таємною справою важ­ливихі знатних осіб, яких неможливо було притягнути до суду.

Філософія нових часів

Розвиток науки відбувався у тісному зв'язку з розвитком нової філософії, яка повністю заперечила стару схоластичну спадщину і методи. Найбільший вплив на формування нової філософії здійснили Френсіс Бекон, який наголосив на важли­вості емпіричних дослідів, та Рене Декарт, який підніс зна­чення розуму та розумового процесу у пізнанні.

Френсіс Бекон (1561-1626) був лондонцем, отримав блиску­чу освіту в Кембріджі. Свої наукові заняття він поєднував з політичною кар'єрою як діяч при дворі Якова І. В історії науки він відомий передусім як батько емпіризму та експери­

менту. Його найвідоміші твори: „Успіх у навчанні", „Новий Араґон", „Нова Атлантида". Бекон атакував схоластичне

твердження про те, що найбільші істини вже відкриті. Він

людське

на

вірив, що усіх філософів Тільки дослідження порівнював себе з інтелектуального ний проґрес та

дає корисні експерименту" веде людину

пізнання

„людей

природи

Колумбом, який прокладає

результати і та

до

„людей пізнання.

новий

поділяв догми".

Бекон

відкриття. Його

їх позитивний

ідеї про вплив на

науку і

людську

шлях до матеріаль- свідомість

впливають і на сучасну цивілізацію.

Рене Декарт (або Картезій, 1596-1650,) дістав освіту в єзуїтській школі, дуже багато мандрував. Уславився як видат­ний французький математик, що винайшов аналітичну геомет­рію. Його заслуга як філософа полягала у розробці дедуктив­ного наукового методу. Основні праці Декарта — „Роздуми про метод", „Початки філософії".

За його теорією джерелом істинного знання є розум, який у собі самому знаходить критерії для віднайдення істини. Зраз­ком для всіх інших наук, на його думку, була математика з її законами та чіткою системою. Увесь світ Декарт поділив на речі мислячі і речі, що займають простір, мають протяженість. За його поглядами, матеріальний світ характеризується властивістю протяженості і має спільну природу, яку в стані пізнати люд­ський розум. Цей критичний розум сумнівається у всьому, крім

власного процесу мислення та існування Бога. Головним девізом Декарта було „Мислю, отже існую"(„Cogito ergo sum").

Блез Паскаль (1623-1662) — французький математик, фізик

та філософ, близько пов'язаний з янсенітами, тогочасними опо­нентами єзуїтів. Він зрікся усіх своїх статків, щоби вести ду­ховне самоздисципліноване життя. Паскаль вважав, що розум безпосередньо підводить людину, яка уважно слухає його до­казів, до віри в Бога та впевненості у божественному милосер­ді. Він багато уваги приділяв християнській етиці. Вважав, що шлях до пізнання істиної величі людини лежить через виз­нання її убозтва.

Неоднозначним мислителем цієї доби був син єврейського купця з Амстердаму Барух Спіноза (1634-1677). За свої філо­софські погляди 1656 р. його було відлучено від синагоги. І юдеї, і християни-протестанти протягом усього життя оскар­жували його в атеїзмі. Найвідоміший його твір — „Етика" — з'явився 1677 р. За цей твір автора посмертно звинуватили у пантеїзмі (єретичному ототожненні Бога з природою). Ця книга, цілком у дусі епохи, була написана точною мовою визначень, аксіом і припущень. Вона поділялася на п'ять частин: стосовно Бога, духу, емоцій, людської залежності та людської волі.

За Спінозою, у світі є лише одна субстанція, спільна для всього. Вона — сама для себе причина, вона вільна і невизна- чена, і це є Бог. Все що існує, існує в Ньому і не може бути уявлене чи збагнуте поза Ним. І дух, і матерія складаються з цієї єдиної невизначеної божественної субстанції. Спіноза знай­шов багато прихильників серед мислителів наступних століть, зокрема XIX ст. Не в стані сприйняти традиційну мову релі­гійної доктрини, ці мислителі знайшли в його теорії придатну для себе „раціоналістичну" релігію.

Важливою ознакою цієї доби була поява окремого напряму філософії, пов'язаного виключно із суспільно-політичними про­цесами. Томас Гоббс (1588-1679) був одним із засновників цієї політичної філософії XVII ст. На формування його поглядів вплинула англійська громадянська війна. У 1651 р. з'явився його твір „Левіафан", в якому Гоббс розглядав людей і сус­пільство в дуже матеріалістичний і механічний спосіб. Моти­вом усіх суспільних процесів, на думку Гоббса, є еґоїзм, на­магання збільшити задоволення і зменшити біль. Він вірив,

що суспільство може досягнути кращого стану, розумно вико­риставши досягнення науки. Але цим процесом повинні керу­ватинаймудріші люди і суверенні правителі.

Людям притаманне постійне і безперервне прагнення сили, влади, яке веде до постійних конфліктів. Цей стан був най­більше властивий первісному суспільству. Коли інші філософи розглядали первісний стан людства як „втрачений рай", Гоббс бачив у ньому приклад необмеженої і жорстокої боротьби за владу. Вийти з цього жахливого природного стану, за Гоббсом, люди можуть тільки внаслідок певного соціального контракту: домовленості про правила співжиття на чолі з повновладним правителем, згідно з золотим правилом: „Не роби іншому того, чого не бажаєш для себе". Гоббс вірив, що загроза анархії страшніша за загрозу тиранії, отже, правителі повинні мати абсолютну владу. Ця точка зору не залишала місця для жод­ного протесту приватних особистостей проти загальновизнаної влади. Ці погляди критикували сучасники Гоббса, як католи­ки, так і протестанти.

Якщо Гоббс був палким прихильником абсолютизму, то Джон Локк (1632-1704) справив найбільший вплив на тих сво­їх наступників-просвітителів, які гостро критикували абсолют­ну владу. Його політичні симпатії в часи англійської війни були на боці пуритан та парламентських сил. Він зачитувався творами Бекона, Декарта, Ньютона та ін. Деякий час він зна­ходився під впливом Гоббса, але дуже швидко повністю змі­нив свої погляди. Після невдалого заколоту проти Карла II Локк, як один з його учасників, змушений був втікати до Гол­ландії. Його найвідоміший твір — „Есей стосовно людського розуміння" (1690) — присвячений аналізові функцій людсько­

го духу і розуму. Дитина — це чиста дошка (tabula rasa),на якій ще немає жодних ідей. Все знання приходить з чуттєво­го досвіду. Те, що люди знають — не сам зовнішній світ, а результат взаємодії розуму з цим світом та виховання. Отже, Локк заперечував існування вроджених моральних норм. Всі вони набуті. Він вважав також, що розумна особистість має жити за християнською мораллю.

У часи правління Карла II Локк написав два „Трактати про управління", у яких заперечив позицію Гоббса про абсолютну владу монархів. За Локком, голос розуму вчить, що всі люди

рівні і незалежні, ніхто не може завдавати шкоди життю, здо­ров'ю,свободі і власності іншого, тим більше, що всі люди створені на Божу подобу. Люди укладають суспільний договір не для того, щоби віддати комусь абсолютну владу, але для того, щоби захистити свої природні права. Абсолютна монархія несумісна з громадянським суспільством. Локк інакше розгля­даві природний, початковий стан людства як стан свободи і рівності, де кожен задовольняв свої природні права життя, сво­боди,власності. Від природи люди — створіння розумні, наді­лені прагненням добра. За Локком, війни і хаос настають влас­нетоді, коли правителі не можуть зберегти природну свободу людей, а стараються підкорити їх своїй абсолютній владі.

Література і театр на зламі епох

Зміни у житті стимулювали поглиблення уяви і в людей, далеких від науки. Література відійшла від усталених форм, зробила великий крок вперед в аналізі внутрішнього світу лю­дини і суспільства.

Особливо бурхливо література, музика, живопис та архітек­тура розвивалися протягом XVI ст. у католицькій монархічній Іспанії. За Філіппа II іспанський двір за своїму культурними здобутками навіть перевершував французький. У цю добу ху­дожня література досягнула вражаючого поступу. Вона стала справді самовартісним жанром мистецтва, а її теми охоплювали не тільки релігійні ремінісценції або класичні сюжети, але дійсне життя людей і суспільства. Найвеличніший письменник Іспанії всіх часів — Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616) —

глибоко цікавився силою і слабкістю релігійного ідеалізму. Первісно він задумував свого „Дон Кіхота"як сатиру на вми­раючі лицарські традиції, що колись були популярними в Іс­панії. Але автор глибоко захопився створеним образом, який вже не був для нього просто смішний. Цей твір вивчають не тільки філологи, але філософи і теологи всього світу. Крім того, „Дон Кіхот"— цікавий портрет тогочасного суспільства, який змальовує яскраві і дуже точні типажі.

Франція подарувала світові Франсуа Рабле (1495-1553), Жана Батіста Мольєра (1622-1673), Ля Рошфуко, Расіна, Ля Фонтена та інших. Рабле — син адвоката, монах-втікач, медик, філолог

— також змалював сатиричний портрет тогочасного суспільства у своєму „Ґарґантюа і Пантаґрюелі".

За Рішельє та Мазарена культурне життя у Парижі стало особливо цікавим і багатим на події. Відновився інтерес до драми: початково до драми античної та італійської, а пізніше нової французької. Жан Кокелін, відомий світові як Мольєр, став головним комедіантом королівства.

Англія — батьківщина найвідомішого англомовного драма­турга Вільяма Шекспіра (1564-1616). Відомості про нього дуже суперечливі. Він народився у містечку Стретфорд-на-Ейвоні, у родині фермера. Переїхавши до Лондону, він зацікавився теат­ральним життям, яке пізнав зусібіч — як суфлер, актор, ав­тор та пізніше співвласник. У 1593 р. він вступив до театраль­ної трупи Джеймса Барбіджа, яка мала перше власне театральне приміщення у Лондоні — „Театр". Тут було зіграно перші п'єси Шекспіра. Дальша його творчість пов'язана з театром „Глобус". Частка власності у цьому театрі зробила його багатою людиною, талант — знаменитою. Він написав 37 п'єс різного жанру. Сучасний театр не можна собі уявріти без Шекспіра.

Видатним англійським поетом XVII ст. був Джон Мілтон (1608-1674). Вихований у ревній пуританській традиції, він водночас був добре обізнаний з християнськими та античними класиками, літературою Відродження. Як обдарований журна­ліст, він писав численні палкі статті на різноманітні теми. Мілтон брав участь у боротьбі пуритан з Карлом І, захищав пресвітеріанську форму церковного влаштування, був прихиль­ником індепендентів та страти короля. Свої найкращі твори „Втрачений Рай", „Самсон" та „Повернений рай" він написав, вже вражений сліпотою. Вибір сюжету цих творів було вмоти­вовано тим, що автор хотів створити для Англії те, чим „Іліа- да" стала для Греції, а „Енеїда" — для Риму. У своїх погля­дах він погоджувався з армініанами, які вірили у можливість людськими зусиллями виправити своє буття і з Божою миліс­тю досягти спасіння.

Очевидно, власна доля, сліпота виховали в нього переконан­ня в тому, що людина повинна робити найбільше, на що вона здатна, навіть перед лицем поразки.

У цей період було здійснено безліч інших культурних до­сягнень у багатьох країнах. Зокрема, важливою сторінкою роз­витку музики стало народження італійської опери. Вже перші кроки в існуванні нового жанру були настільки успішні, що сам Генріх IV Наварський замовив таку композицію на відзначення свого шлюбу з Марією Медічі 6 жовтня 1600 р. у Флоренції. Цей твір „Еврідіка" — найдавніша збережена до

наших днів опера. Від часів Клаудіо Монтеверді освічені європейці могли не знати, де знаходиться Італія, але

обов'язково знали видатні італійські оперні арії.

XXXI.