ВСТУП: ІСТОРІЯ. ЄВРОПА. ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Предмет нашого курсу — історія європейської цивілізації. Його назву формують три ключові поняття: „Історія", „Європа", „Цивілізація". Кожне з них породжене процесом

тривалого інтелектуального, витку, не раз міняло своє

суспільного та політичного роз - змістове наповнення.

окреслити їх однозначно.

Найбільше це стосується центрального поняття — історії. Її батьком вважають Геродота — грека родом з мало­азійського міста Галікарнасу, який у V ст. до Р.Х. написав велику працю „Геродота турійця [тобто галікарнасця — О.Д.] з Галікарнасу історій книг дев'ять, що їх називають музами". На самому початку книжки Геродот зазначив, що написав її

„для того, щоб зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі та дивовижні діяння як греків, так і варварів не залишилися невідомими і, зокрема, щоб з'ясувати, чому вони воювали між собою".

Минуло дві з половиною тисячі років від того, як були написані ці слова, але мета історії залишилася приблизно тією ж. Історія повинна забезпечити людство історичною пам'яттю (що сталося?) й історичною свідомістю (чому так сталося?). Однак з плином часу впевненість у можливості досягти цю мету помітно зменшилася. Ще зі стародавних часів історії приписували почесну роль „учительки життя"(historia magistra vitae est). Історію варто було вивчати насамперед для того, щоби взяти з неї певні уроки на майбутнє. Новіші часи поставили під сумнів здатність історії виконувати цю роль. Як сказав один із найвпли-

вовіших філософів модерної доби Геґель, єдиний урок історії полягає у тому, що вона нічого не вчить. Щоби на основі дослідження подій минулого можна було передбачити розвиток майбутнього, потрібно щонайменше, аби історичні події постійно повторювалися під впливом од­них і тих самих історичних законів — подібно до того, як фізичні тіла рухаються під впливом одних і тих самих фізичних законів.

Але сучасний світ піддає сумніву не лише здатність історії чого-небудь навчити. Атакується саме розуміння історії як науки. Історична наука у кожний момент свого розвитку представлена різними академічними школами і традиціями, які дуже різняться, а нерідко і змагаються між собою. У такому різноманітті підходів що ж тоді означає „правда історії"? Чи може висвітлення минулого взагалі бути об'єктивним, тобто незалежним від політичних, національних, релігійних та інших уподобань того чи іншого історика? Якщо ні, то чим тоді ремесло історика відрізняється, скажімо, від праці письменника, який пише історичні романи?

Сучасні історики змушені постійно захищати свій фах від скептичних голосів, що ставлять під сумнів науковість і навіть потрібність історії. Одну із найпереконливіших відпо - відей скептикам сформулював видатний британський історик та філософ Робін Джордж Коллінґвуд (1889-1943). Він писав, що „історія, подібно до теології та природничої науки, є особливим різновидом думки... Це різновид дослідження чи розвідки". За Колінґвудом, чотири характерні риси історії, які дозволяють відрізнити її від вигадки, є такими:

а) історія є наукова, тобто починається зі ставлення за­питань,тоді як записувач легенд лише переповідає те, про що почув чи довідався;

б) вона гуманістична, спрямована на людей, тобто ставить запитання про речі, які вчинили люди у конкретні момен­ти минулого;

в) вона раціональна, або ж грунтує відповіді на свої за­питання на певних об'єктивних підставах, посилається на свідчення;

г) вона розкривається або ж існує задля того, щоби показати людині, хто вона є, розкриваючи це через людські вчинки.

У такому сенсі історія — сама собі виправдання. Людина сприймає довколишній світ через певну систему ідей, погля­дів, оцінок. Рідко кому хочеться користуватися. при цьому вже готовими схемами. Кожний народ чи держава, кожна епоха чи покоління, кожна особистість прагне створити власну систему сприйняття світу. Для її вироблення необхідне знання, яке дає змогу порівнювати факти, події, процеси, виявляти ланцюг причин та наслідків, аналізувати взаємо­впливи, розуміти цілість людського світу. Тому в житті кожного суспільства чи кожної освіченої особи неминуче настає момент, коли треба звернутися до історії. І чим більше нерозв'язаних проблем, чим менше готових відпо­відей пропонує суспільство, тим частіше люди звертають свої думки до історії.

Історія — це процес самоорієнтації у просторі і часі як окремої людини, так і цілих людських спільнот, пошуки шкали вартостей. За допомогою історії ми визначаємо, хто ми, звідки походимо, де наші корені. Історія дає змогу кожному, хто не полінується до неї звернутися, поєднати свій індивідуальний досвід з досвідом громади, до якої він належить — історично-географічного регіону, нації, куль­турної спільноти, держави тощо, і через це відчути себе часткою цілого людського суспільства.

Ефективність такого розуміння історії можна добре проілю - струвати на інших центральних поняттях нашого курсу — „Європа" і „Цивілізація". У стислому сенсі Європа є геогра­фічним регіоном, який простягається від Ґібралтару на

Заході до Уральських гір на Сході, і який становить разом з Азією один спільний материк — Євразію. Однак поняття Європи як історичного реґіону підлягало сильним змінам. Самі терміни „Європа" і „Азія"мають за походженням шумеро-аккадські корені. Слово „ереб" означало місце, де сідає сонце; „асу" — місце сходу сонця. З Межиріччя обидва слова проникли до фінікійців, а відтак — до гре­ків, разом з абеткою. Оскільки Перська імперія та Індія знаходилися від греків на схід, то греки стали першими „західниками", „європейцями", а місце, де вони жили —

заходом, тобто „Європою".

давніх греків про

В античному світі історичні кордони Європи не були чітко окреслені, бо ані політично, ані культурно Європа (а точніше кажучи, її південна частина) не була відособлена від Азії та Північної Африки, і разом з ними входила до складу великих стародавніх імперій. Однак з розпадом цих імперій та поширенням християнства Європа одержала нове

значення: її почали ототожнювати з християнським світом.

У середньовічну добу слово „європеєць" найчастіше означало „християнин". Християнству вдалося створити цілість з явищ, які тяжко було навіть уявити поєднаними. Релігійна традиція та консерватизм давнього юдейства поєднався з філософською широтою та сміливістю думки давніх греків, а пізніше був упорядкований за допомогою римського організаційного таланту та практичності. З цього сплаву виросла європейська ідентичність, яка зуміла пережити безліч політичних, ідеологічних та культурних потрясінь.

Крім того, християнство цікаве для нас ще й своєю історичністю. Французький історик Марк Блок (1886 -1944) у своїй праці „Апологія історії" писав:

„Християнство — релігія істориків. Інші релігійні системи спирали свої вірування і ритуали на літології, майже непідвладній людському часові. У християн священними книгами вважаються книги історичні, а їхня літургія відзначає — поряд з епізодами земного життя Бога — події з історії Церкви і святих. Християнство історичне ще й в іншому, мабуть, глибшому сенсі: доля людства — від гріхопадіння до Страшного Суду — постає у свідомості християнства як довга мандрівка, в якій доля кожної людини, кожне особисте „паломництво" є в свою чергу відображенням; центральна вісь кожного християнського роздуму, велика драма гріха і покути, розгортається в часі, тобто в історії".

Щоправда, після розколу християнського світу на Като­лицький Захід і Православний Схід термін „Європа" став частіше вживатися для означення лише її католицької час -

тини. Однак ніхто православні народи ненту аж до XVII

не робив спеціальних спроб „відлучити" і країни. На історичних мапах конти- -століття знаходилося місце як католиць-

ким, так і православним краям: Європу зображували як

жінку, голову якої становила Іспанія, груди — Франція, руки — Італія й Англія, живіт — Німеччина, інші частини тіла — Чехія, Норвегія, Данія, Швеція, Польща, Угорщина, Греція, Трансильванія, Московія.

Найбільші зміни у розумінні значення терміна „Європа" заходять у XVIII столітті. Саме з того часу вона усе

частіше виступає у парі з Ідею цивілізації розвинули (так звані просвітителі) на ства". На їхню думку, на

іншим терміном — „цивілізація". тогочасні французькі мислителі противагу до концепції „варвар - честь називатися цивілізованими

заслуговували лише ті народи, які були осілими, писем - ними і жили у містах. Ці означення найкраще підходили саме для західної частини Європи. Натомість Азія виступала як уособлення варварства. Між першою і другою західно­європейські інтелектуали поміщали „Східну Європу"— таку собі „Недоєвропу", край, який хоч і виразно відрізнявся від „варварської" Азії, однак явно не дотягав до високої європейської цивілізації. Цікаво, що до Східної Європи

включали не лише православну Росію, але й католицькі Польщу та Угорщину.

XIX і XX століття — століття великих ідеологій, вели - ких воєн і великих революцій — не лише узаконили, але й поглибили ці поділи. Епіграфом до цієї доби можуть стати слова австрійського канцлера князя Меттерніха, який любив казати, що Азія починається відразу за східними вікнами його віденського палацу. Наростаючий антагонізм між „Заходом" і Російською імперією та Радянським Союзом призвів до того, що Росію і підкорені нею народи стали все частіше вилучати з європейської історії.

„Європейська цивілізація" у новітні часи стала символом великої сім'ї, найсильніші і найрозвинутіші члени якої мали забезпечити своїх слабших родичів підтримкою і захистом перед загрозою зі Сходу. Зі свого боку, ті народи, що мали „нещастя" опинитися поза межами цього сімейного кола, старалися також довести своє право нале - жати до нього. Історія була покликана постачати головні арґументи на зразок того, що „Польща є заборолом захід­ної католицької культури", „чехи — єдина слов'янська нація з західнім життєвим стандартом", „Золота Булла Угорщини одночасна з англійською Великою Хартією", „румуни — горді нащадки римських леґіонерів". Хоча цим арґументам не можна було не визнати часткової вірності, однак від них, за словами українського історика Івана Лисяка-Рудницького, „тхне ментальністю бідняків, що лю­блять нахвалятися своїми багатими родичами".

Якщо для Заходу новітніх часів характерною була неу­вага до історії і культури Східної Європи, то у дискусіях, що провадилися у східноєвропейській частині, головною темою було визначення свого місця між „Сходом" і „Захо - дом". Для відрізнення від Східної (тобто російської і, за означенням, комуністичної) Європи були висунуті нові поняття „Центральної Європи" або „Східної Центральної Європи". Ці концепції були спроектовані не лише в минуле, але й передусім — у майбутнє. Гасло „повернення

до Європи"мало велику притягальну силу для тих смілив­ців, які наважилися кинути виклик комуністичному режимові й особистою боротьбою намагалися наблизити його кінець.

Падіння Берлінської стіни 1989 р. та крах Радянського Союзу, з одного боку, і створення Європейського Союзу, з іншого, дали привід до серйозного перегляду старих по­глядів на Європу, та її історичні кордони і місце у новому світовому порядку. Головні зміни стосуються насамперед визнання факту, що європейська цивілізація простягається далі на схід поза кордони 1945 р. Водночас утверджується інше розуміння самого поняття цивілізації. При характе­ристиці цивілізації замість однини все частіше стали вжи­вати множину: європейська модель цивілізації не є єдиною, побіч неї існують ще й інші великі цивілізації, які не є „варварськими" чи „відсталими", як це вважали раніше, а просто іншими, відмінними від європейської.

Нові зміни переводять дискусію про характерні риси цивілізації з політичних на наукові рейки. Що ж таке цивілізація у науковому розумінні цього слова? У сучасній історичній науці цей термін вживають у двоякому сенсі. В одному з них цивілізація означає певний стан у розвитку людського суспільства. Ми говоримо про „цивілізацію" з моменту, коли люди об'єдналися у великі громади зі спільною територією і мовою; коли вони почали творити закони, які регулювали стосунки всередині цієї громади; коли навчилися будувати міста і передавати свої знання нащадкам, тобто навчилися писати. Відомий британський дослідник Кенет Кларк у своїй праці „Цивілізація" висловив це так:

„Цивілізована людина — принаймні так мені здається — повинна відчувати, що вона належить до чогось в просторі і часі; що вона свідомо дивиться вперед і назад. А для цього дуже корисно вміти читати і писати".

Саме тому зародження писемності вважають важливою віхою для відзначення переходу людської спільноти до якіс - но нового стану існування, коли між різними поколіннями завдяки писаному слову виник справжній стійкий зв'язок.

Інше розуміння цивілізації пов'язане з існуванням доко­рінних культурних відмінностей між різними людськими спільнотами. Цивілізація у цьому значенні розуміється як найширша культурна спільнота, у межах якої людина може відчувати свою схожість з одними людьми і відмінність від інших. Члени однієї і тієї самої цивілізації можуть жити у місті або в селі, розмовляти різними мовами, бути підданими різних держав, належати до різних націй чи навіть рас. Що робить їх спільниками — це приналежність до одного кола культури. Найчастіше відмінності між різними культурами збігаються з поділами на найбільші світові релігії — християнську, індуїстську, мусульманську та інші.

давні китайська, японська, індійська, ісламська і західна (європейська) цивілізації. Деякі історики виділяють як окреме цивілізаційно-культурне коло православний слов'ян­ський світ, який виник внаслідок переплетення двох інших цивілізацій — візантійської і європейської. Досі не вирі­шено, чи можна відділяти як окремі африканську і пів­денноамериканську цивілізації.

При такому розумінні важливо наголосити на мінливості і динамічному характері цивілізацій: вони не лише з'явля - ються і зникають, але й взаємопроникають і взаємовпли- вають одна на одну. З усіх них історія європейської цивілізації має найбагатший і найзаплутаніший родовід: тією чи іншою мірою вона є спадкоємицею усіх уже неіснуючих цивілізацій, її становлення відбувалося в умовах тісної взаємодії з ісламською, південноамериканською та африканською цивілізаціями. Тому історію європейської цивілізації не можна обмежити лише до історії європей­ського континенту: її дослідник мусить час до часу пере­носити свою увагу й на інші частини світу, де європейці здобували свої перші уроки або ж на яких залишали свої (на жаль, не завжди найкращі) впливи — до Межиріччя,

Єгипту, Середньої Азії, Близького Сходу, Північної і Центральної Америки.

Більшість європейців горда вже просто з того факту, що народились в Європі. їхній спільний дім, хоч і зведений за надзвичайно амбітними планами, насправді дуже малень­кий, тісний, перенаселений. Тіснота Європи спонукала її мешканців до постійного пошуку і високорозвинутої здат - ності акумулювати. Мабуть жодній іншій цивілізації не була притаманна така різноманітність і мінливість. Це постійно провокувало європейців до кризи їхньої ідентич­ності. Кожне покоління поновно відповідає на запитання: „Що таке Європа?".

Європа змінюється і зараз. Сучасні оглядачі вважають, що після бурхливих подій нашого століття Європа втра­тила своє старе обличчя. Майбутнє нової Європи зараз не лише на Заході (у Франції, Англії чи Німеччині), але й на Сході — в Чехії, Польщі, Україні. Саме ці країни, можливо, визначатимуть її долю. Однак будувати новий європейський дім не можна без знання підвалин, на яких він буде зводитися. На жаль, досі „повернення в Європу" і на Заході, і на Сході розуміють здебільшого як питання про включення посткомуністичних країн у систему Єропейської спільноти, НАТО, надання грошової допомоги, поширення на Східну Європу західноєвро­пейських чи американських технологій, стандартів життя. Однак ці питання є другорядними порівняно з централь­ною проблемою — відродженням Європи як єдиного істо­рично-культурного регіону.

Нерозуміння первинності цивілізаційних підстав загрожує усьому проекту творення нової Європи. Вацлав Гавел попереджував про цю небезпеку такими словами:

„Якщо демократи не почнуть досить швидко реконструювати Європу як єдину політичну спільноту, інші почнуть реконструювати її у свій спосіб, і демократам залишиться тоді тільки плакати. Демони, які так фатально роздирали європейську історію, — і найбільш руйнівно власне в XX cm. — лише чекають на свій час. Було б

трагічною помилкою проігнорувати це, зайнявшись технічними питаннями переведення фондів, квот і тарифів".

Тому дуже важливо, якою буде уявляти собі Європу нова ґенерація громадян цих держав, і наскільки їхня уява ґрунтуватиметься на знаннях. Це вплине не тільки на них, але й, зворотньо, на саму Європу. Активне особисте сприйняття Європи та її спадщини молодим поколінням нових демократій може змінити її, позначитися на фор - муванні її оновленого образу.

Пропонована Вашій увазі книга є скромним внеском у цей великий проект. Її завдання — розглянути історію європейської цивілізації, починаючи з її джерел у попе­редніх цивілізаціях Межиріччя, Малої Азії та Середземно­мор'я. Хронологічно курс охоплює період писемної історії, тобто історії людства, підкріпленої писемними джерелами.

Ще ніколи люди не знали про історію цивілізації так

багато, як зараз. Але, поза тим, історія — саме той

предмет, про який кожен може висловитись, повторюючи за Єократом: „Я знаю, що я нічого не знаю". Подібно до Сократа, ми можемо разом поміркувати і пошукати істину.

Історія людської спільноти повна визначних імен, ідей, подій та звершень. Вона має „тіло". Але ми не можемо нею вповні скористати, тому що вона все ще не має достатнього осмислення, тобто не має „голови". Додати до цього тіла голову — справа нової ґенерації думаючих і небайдужих людей, яку ми спільними зусиллями намага­ємося виховати.