Зміни клімату, виснаження родючих ґрунтів і прихід причорноморських скотарів наприкінці У-ІУ тис. до н. е. зумовили занепад землеробського неоліту Балкан, змінюючи його переважно матріархальний устрій на патріархальний і сприяючи формуванню нової, синкретичної культури з панівною роллю скотарства (культури Баден, Усатове, Котофені, Троя).
З Південних Балкан це населення просувається в трьох основних напрямках:
• на захід по Дунаю, де воно, здогадно, доходить до Центральної Німеччини й бере участь у формуванні культури шнурової кераміки, предками якої вважаються кельти, германці, слов’яни, балти;
• на південний схід через Боспор в Анатолію, де близько 3000 р.
до н. е. з’являються предки палайців, лувійців, хетів;• на південь у Грецію рушили пращури греків, які у другій половині ІІ тис. до н. е. зруйнували крито-мікенську давньосередземноморську цивіліза-
цію, в якій деякі дослідники знаходять паралелі з Балкано-Дунайським неолітом [48, 94~96\.
Отже, прабатьківщиною індоєвропейців є, найімовірніше, територія між Рейном на заході, Сіверським Дінцем на сході, Балтією на півночі й Карпатами на півдні (тобто територія України є східним крилом цієї стародавньої індоєвропейської прабатьківщини), де з 4500 р. до 2500 р. до н. е. жили носії індоєвропейських культур: лійчастого посуду, кулястих амфор, середньоостогівської, ямної та шнурової кераміки. Всі ці культури належали раніше до однієї територіальної етнокультурної спільності, очевидно, наприкінці мезоліту — на початку неоліту, що відповідає післябореальному, або ранньоіндоєвропейському етапу (тобто в V-IV тис. до н. е.).
Ця територіальна етнокультурна спільність, на думку Л. Залізняка, перебувала в зазначений і ще в давніший час у північно-європейському регіоні. Так, за даними археології, у Західній Прибалтиці (Данія і північ Німеччини), Північноморці та частково в Англії розміщувалася перша мезолітична мисливсько-рибальська культура Північноєвропейської рівнини під назвою маглемезе (VII тис. до н. е.). Вона сусідила зі свідерською культурою, яка в пізньопалеолітичну й мезолітичну епохи була поширена, як зазначалося, у Південно-Східній Прибалтиці й сусідніх районах Європи, а окремі групи свідерського населення проникали далеко на південь, аж до Криму й Балкан (на території України відомі кілька типів свідерської культури) [15, 64~65\.
Унаслідок трансгресії Балтії значні території узбережжя були затоплені, тож свідерсько-маглемезьке населення після 6000 р. до н. е. почало міграцію на південь і південний схід. Близько 5000 р. до н. е. завершилося формування постмаглемезької пізньомезолітичної спільності, яка поширилася на понад 2 тис. км від Ютландії до Сіверського Дінця (донецька культура) і дійшла до узбережжя Чорного моря. На цій постмаглемезькій основі у V тис. до н. е. формується група неолітичних культур Південно-Західної та Південної Балтії (Ертебеле та Цедмар), басейну Німану, Західного Бугу і Прип’яті (німанська), а також Середнього Дніпра і Дінця (дніпро-донецька). Наприкінці V тис. до н. е. це населення просувається лісостеповою зоною далеко на схід у Середнє Поволжя і навіть у Приаралля [48, 96~97\.Свідерсько-маглемезьке населення належало до високорослого, дуже масивного північноєвропеоїдного типу. До цього антропологічного типу належать найдавніші індоєвропейці IV-III тис. до н. е., які на сході співвідносяться з дніпро-донецькою культурою (середньоостогівці, ямники), а на заході — з культурою Ертебеле (культури лійчастого посуду, кулястих амфор, шнурової кераміки). Проте в останніх, як у середньоостогівців і ямників, спостерігається певна граціалізація кістяка (стоншення кісток) порівняно з неолітичними предками. Це, на думку Л. Залізняка, свідчить про формування найбільш ранніх індоєвропейців з місцевої мисливсько-рибальської спільності VI-V тис. до н. е. в умовах антрополого-культурного впливу прибулого, більш граціального неіндоєвропейського населення з землеробських центрів Нижнього та Середнього Подунав’я. Наслідком доісторичних контактів із цим населенням стала трансформація праіндоєвропейців у ранньоскотарське суспільство, яке поширюється зі степової та лісостепової зон України і на схід — в Азію, і на захід — на Балкани. Так почалася індоєвропеїзація Євразії [48, 98-100].
Одним із наслідків асиміляції середземноморського неолітичного півден- ноєвропеоїдного населення першими скотарями-індоєвропейцями (північними європеоїдами) стало, наприклад, формування динарського (адріатичного) типу, поширеного нині серед населення Балканського півострова та Дунайського басейну [48, 101], а також, очевидно, вся балкано-кавказька раса, яка заселяє південну Австрію, північну Італію і Грецію, Кавказ, частину Азії.
Наслідком змішування ранніх індоєвропейців зі стародавніми середземноморцями є також нинішні афганці, частина болгар і греків, іспанці й італійці, корсиканці й португальці, перси та чорногорці, багато народів Індії й Пакистану.Отже, на думку багатьох дослідників і відповідно до існуючих археологічних свідчень, можна зробити висновок про те, що праіндоєвропейці сформувалися з корінного північноєвропейського мисливсько-рибальського населення в умовах тривалих культурно-генетичних контактів з неолітичними хліборобсько-скотарськими південноєвропейськими племенами, а подальший розвиток європеоїдів назустріч цивілізації, що зароджувалася, був зумовлений не тільки виникненням на Близькому Сході відтворюючої економіки, а й поширенням ранніх форм скотарського господарства його першими носіями — індоєвропейцями [48, 101].