Кіммерійці, скіфи, слов'яни
До давньоєвропейської етнокультурної праспільноти належать і згадувані в Біблії кіммерійці, які в античній літературі, що дійшла до нас, традиційно постають колишніми жителями земель, відомих під назвою Скіфія (сучасне Північне Причорномор’я).
Так, за Геродотом, скіфи, витіснені зі своєї споконвічної території, перемістилися у Причорномор’я і вигнали кіммерійців, які проживали там, після чого, переслідуючи їх, здолали Кавказький хребет й опинилися в Передній Азії. Там протягом досить тривалого часу (близько трьох десятиліть) вони вели загарбницькі війни і навіть утвердили своє панування. При цьому деякі азійські землі зазнали військових набігів з боку кіммерійців, котрі тікали від скіфів [110, 66-67]. Ці події датуються кінцем VIII — початком VI ст. до н. е. Численні підтвердження перебування обох цих народів на території стародавніх близькосхідних держав виявлені в давньосхідних клинописних текстах. Так, в ассирійських документах кінця VIII ст. до н. е. повідомляється про похід урартського царя у країну гамір (тобто на землю кіммерійців) і про жорстоку поразку, якої він там зазнав. Ассирійські написи фіксують також сусідство кіммерійців з державою Манна поблизу озера Урмія (сучас. Резайє). У давньосхідних клинописних документах згадування про кіммерійців (гіміррі) у межах Передньої Азії, а також історично пов’язаних з ними скіфів (ішкуза) неодноразово зустрічається і пізніше, у VII ст. до н. е. Ці народи були відомі й укладачам перших книг Старого Заповіту. Пам’ять про штурм кіммерійцями столиці Лідійського царства в Малій Азії — міста Сарди та про набіги скіфів на Мідію збереглася також в античній літературі.Античні автори вбачали в кіммерійцях символ далеких північних земель, мешканців мало не загробного, потойбічного світу. За свідченням Страбона, наприклад, місцевість, де живуть кіммерійці, називали Плутоновою — від імені дав-
ньогрецького бога підземного царства (Аїда).
Деякі сучасні дослідники, на думку В. Петрухіна і Д. Раєвського, приписують катакомбну культуру кіммерійцям, а зрубну — скіфам і вважають, що поширення зрубної культури на захід від Волги й витіснення нею катакомбної відбулося в останній третині ІІ тис. до н. е. Примітно, що зі скіфами нинішні археологи пов’язують поширення в Євразії поховальних курганів воїнів-вершників, відомих на безмежних степових просторах від Північно-Західного Причорномор’я до Мінусинської улоговини на Верхньому Єнісеї і далі до провінції Ордос у Китаї, а також на Алтаї та Памірі. Такі пам’ятки часто називають скіфськими, оскільки вони характеризуються так званою скіфською тріадою: озброєнням, елементами кінського спорядження і творами мистецтва, виконаними у «скіфському звіриному стилі». Проте поглиблене вивчення культури євразійських степів спричинилося до виокремлення в цьому ареалі низки відмінних одна від одної культур. Тому на зміну визначенню культур цього кола як скіфських в археологічну літературу прийшла традиція іменувати всю цю сукупність пам’яток «скіфо-сибірською культурно-історичною єдністю», або «культурами скіфського типу» [110, 67-84].На думку сучасних дослідників, не обов’язково вбачати появу скіфів у Північному Причорномор’ї в первинному переселенні сюди носіїв зрубної культури з Поволжя, оскільки не виключено, що прихід скіфів на територію, зайняту до цього кіммерійцями, насправді був наслідком якогось переміщення племен на просторі ареалу, зайнятого дуже близькими одна до одної культурами межі бронзового і залізного віків. Відтак, якщо кіммерійці та скіфи становили два етнічні утворення всередині однокультурного ареалу, то найбільш правомірно, на думку В. Петрухіна і Д. Раєвського, зробити висновок, що наслідком цього скіфського вторгнення стала не тотальна зміна населення, а здобуття скіфами панівного становища в певному племінному об’єднанні, яке раніше очолювали кіммерійці [110, 85].
Цікаве також трактування античними авторами та їхніми послідовниками походження слов’ян.
Першим слов’янським істориком, що оповідав про походження і розселення слов’ян, був, як відомо, Нестор — літописець кінця XI — початку XII ст., чернець Києво-Печерського монастиря. У його свідомості носія біблійної традиції всесвітньої історії слов’яни були природно зараховані до нащадків трьох синів Ноя, до числа тих 72 мов, які поділилися після Вавилонського стовпотворіння. Центром розселення слов’ян у Нестора є Дунай, звідки вони почали розселятися далі Європою (ранньосередньовічні історики свідчать про появу слов’ян у VI ст. н. е.).Саме в цей час, тобто за кілька століть до Нестора, свої міркування про походження слов’ян виклав готський історик VI ст. Йордан. Землі, де жили ці народи, він, за античною традицією, іменував Скіфією, а самих слов’ян, яких у його час називали переважно склавинами й антами, — венетами (обидві ці складові об’єднання венетів були відомі з часів Плінія і Тацита, тобто з початку нашої ери). Проте ще М. Ломоносов зауважував, що етнонім венети в античній традиції стосувався не тільки жителів басейну Вісли (гіпотетичних предків слов’ян), а й мало не з часів Гомера — жителів зовсім іншого, Палійського регіону. В період грецької колонізації так називалося італійське плем’я на Адріатиці, від якого збереглася назва міста Венеція (того самого етникону сягає назва Відня), а іншим крайнім ареалом поширення венетів називався регіон сучасної Прибалтики (наприклад, ріка Вента й місто Вентспілс) [110, 145-146].
Сучасні дослідники зараховують антів до південно-східного угруповання слов’ян, а саму їхню назву (анти) вважають іранською чи тюркською за походженням, як і етникон венети. Очевидно, у венетах (або винидах) і антах ранньосередньовічних авторів потрібно вбачати позначення якихось прикордонних груп слов’ян: етимологія імені «анти» пов’язує цей етникон із давньоіндійськими та іншими словами, що позначають «край», «кінець». Напевно, степовики називали сусідніх з ними слов’ян антами, германці — венетами, а візантійці використовували слов’янську самоназву склавини (від грецизованої форми «словене», що означає людей, які володіють словом, тобто членороздільним мовленням, на відміну, скажімо, від етноніма німці — так слов’яни позначали чужі народи, насамперед жителів Європи, чия мова була для них не зрозуміла).
Інакше кажучи, резюмують В. Петрухін і Д. Раєвський, імена «венеди» й «анти» були екзоетноні- мами слов’ян, тобто їхніми найменуваннями з боку інших народів [110, 746-757]. Водночас згадування про венетів (енетів) вже в сиву давнину дали підстави для поглиблення історії слов’янства аж до часів Троянської війни (ХІІ ст. до н. е.) і визнання слов’ян засновниками Венеції й Етрурії. З цими твердженнями були, можливо, солідарні і єврейські середньовічні автори, які вбачали у слов’янах нащадків народів, котрі населяли колись Палестину [33, 17], звідки вони могли потім переселитися в Італійський регіон, а згодом — на Дунай та інші зони Східної Європи. Згідно з новими археологічними даними у Центрально-Східній Європі ХУІІ-ХІІ ст. до н. е. спостерігався демографічний вибух, пік якого припадає на ХІУ-ХІІІ ст. до н. е., що призвело до виснаження природних ресурсів і до спричиненої цими катастрофічними змінами міграції. На думку українського історика П. Толочка, населення західного Надчорномор’я, яке належало до са- батинівської культури, приєдналося до руху так званих народів моря, котрі полонили наприкінці ХІІІ й у ХІІ ст. до н. е. Малу Азію і Східне Середземномор’я. Плацдармом для вторгнення «народів моря» на Схід став Балканський півострів. Водночас відбувається переселення давньоіранських племен зі східноєвропейської прабатьківщини на Іранське нагір’я, де вони з’являються, як зазначалося, наприкінці ІІ тис. до н. е. [180, 41-42].