Інші представники ностратичних і сино-кавказьких мов
з утворених у процесі розпаду ностратичної єдності мовних сімей, з якими вступали в контакт представники індоєвропейської сім’ї, варто назвати уральську й алтайську мовні групи.
Позаяк ці сім’ї ми докладно розглядали в першому томі, обмежимося лише нагадуванням, що, судячи з даних лінгвістичної реконструкції, спільноуральська прабатьківщина близько УІ-ІУ тис. до н. е. містилася в тайговій зоні поблизу Північного Уралу, між нижньою течією Обі й витоками Печори, переважно в Західному Сибіру. Сюди носії цієї прамови потрапили, мабуть, не пізніше межі мезолітичної та неолітичної епох з півдня, змішавшись тут із субстратним населенням і в подальшому розпавшись на самодійську та фінно-угорську гілки. Носії алтайської прамови до її розпаду на межі VI-V тис. до н. е. жили, ймовірно, в Південному Сибіру, в районі Алтаю і Саянів, де полювали (зокрема, й на диких коней) і вирощували деякі злаки (ячмінь і просо) [110, 57-59]. Інакше кажучи, прауральці та праалтайці, як і носії інших прамов, формувалися переважно в гірській місцевості (що відповідає біблійному переказу про потоп), де вони могли опинитися після більш раннього розпаду спільноностратичної єдності.Як уже зазначалося, початковим етапом цього розпаду деякі дослідники вважають особливу так звану бореальну фазу, за якої існувала прамова — основа, спільна для майбутніх індоєвропейської, алтайської та уральської макросімей (за іншою лінгвістичною класифікацією, алтайська, уральська та дравідійська сім’ї належать до східноностратичних мов, а індоєвропейська, картвельська й афразійська — до західноностратичних). До того ж ареалом бореальної прамови вважається широка зона вздовж 50 паралелі від Рейну до Алтаю, що перетинає територію України на широті Києва: праіндоєвропейський ареал, відповідно до цієї гіпотези, локалізується між Рейном і Дніпром, а уральський (фінно-угорський) — між Дніпром і Уралом (алтайський, відповідно, між Уралом і Алтаєм).
Бореальній прамові відповідала епоха пізнього палеоліту-мезоліту, після чого вона почала диференціюватися на відомі нині мовні сім’ї [180, 16]. У будь-якому разі, і в епоху міді-бронзи на території сучасної Київщини тривали складні ет- нолінгвістичні процеси, внаслідок яких тут, за даними антропологів, сходилися три грандіозні історико-етногеографічні зони: східно-індоєвропейська (з основним індоіранським компонентом); центрально-індоєвропейська (із праслов’янським і фрако-іллірійським компонентом; уральсько-палеоєвропейська (з основним фінно-угорським компонентом). Дніпро при цьому відігравав роль прикордонної ріки (у своїй середній і верхній течіях) між двома останніми зонами [180, 44].Як уже спостережено, нині фундаментально обґрунтована гіпотеза, за якою в зоні неподалік формування ностратичної макроспільноти склалася й інша макросім’я, що одержала умовну назву сино-кавказької. У рамках цієї гіпотези припускається, що нині такі віддалені мови, як китайська і північнокавказькі, належать до названої макросім’ї. Прабатьківщина північнокавказьких мов, які виокремилися в доісторичний час із сино-кавказької єдності (зоною формування якої, як уже згадувалося, вважається Центральна Азія епохи палеоліту й початку мезоліту), була, очевидно, вже в передньоазійському регіоні. Про це свідчать контакти прапівнічнокавказьких мов з мовами інших сімей, а також та обставина, що давньописемні північнокавказькі мови — східнокавказькі хуритська й урартська і західнокавказька хатська — були поширені на південь від Кавказького хребта. Сам поділ цієї північнокавказької сім’ї на західну та східну гілки відбувся, мабуть, там само на зламі VI-V тис. до н. е., і на Північний Кавказ вони просувалися вже окремо. Із сучасних північнокавказьких мов до першої гілки належать мови нах- сько-дагестанської групи, а до другої — абхазо-адигські. Прапівнічнокавказці, судячи з реконструйованої лексики, були хліборобами (вирощували злакові культури), а також розводили велику і дрібну рогату худобу, свиней, використовували коней і віслюків.
Їм були відомі деякі метали і колісний віз [110, 59-60].Нині можна стверджувати, що в епоху бронзи східна й західна частини Північного Кавказу чітко розрізнялися за типом матеріальної культури. Археологічно простежуються і досить тривалі зв’язки цього регіону із Закавказзям і Передньою Азією. Так, виявлено, за повідомленнями В. Петрухіна і Д. Раєвського, процес проникнення на Північно-Східний Кавказ у середині ІІІ тис. до н. е. сформованої на південь від Кавказького хребта куро-аракської культури епохи енеоліту, яку деякі дослідники пов’язують із народами — носіями мов хуритської групи. До «кола передньоазійських пізньоенеолітичних культур» археологи зараховують відому майкопську культуру, поширену в ІІІ тис. до н. е. у західних областях Північного Кавказу — переважно на лівобережжі Кубані, але питання про етномовну приналежність її носіїв є поки що предметом гострих дискусій [110, 60].
Носії однієї з найяскравіших археологічних культур Старого Світу епохи пізньої бронзи й раннього заліза — кобанської культури Північного Кавказу (бронзові сокири з гравіруванням, предмети кінської збруї, різноманітні прикраси) — без сумніву, належали до північнокавказьких за мовою народів. Але їхні нащадки, мабуть, увійшли до складу і тих народів Кавказу, які належать до інших мовних сімей, — іраномовних осетинів чи тюркомовних карачаївців і балкарців. Процес змішування кавказомовного й іранського населення відбувався у кілька етапів, але розпочався він, напевно, саме в цій епосі. Кобанські племена, здогадно, брали активну участь як у кіммерійсько-скіфських походах у Передню Азію, так і в процесі формування матеріальної культури скіфів. Це кобансько-скіфське етнічне змішання відбувалося переважно на території передгір’їв Центрального Кавказу [110, 113-114].
Багато народів Північно-Західного Кавказу — жителів середньої та нижньої течії Кубані, а також Східного Приазов’я, відомі під узагальнюючою назвою мео- ти, що засвідчує зв’язок зі стародавнім найменуванням Азовського моря — Мео- тида.
Меотські племена (принаймні з УІІ ст. до н. е.) існували в тісному контакті зі скіфами і певний час були складовою Боспорського царства, що виникло спочатку як об’єднання кількох грецьких колоній Керченського і Таманського півостровів, а потім поширило свою владу на значну територію Прикубання і Приазов’я. Пізніше народи Північного Кавказу, які не ввійшли до політичної структури Скіфії (зокрема, Прикубання), розвивалися вже самостійно, проте певні риси скіфської культури в них продовжували зберігатися. Сучасні дослідники зараховують меотів, як правило, до абхазо-адигської групи. До того ж археологічне дослідження меотської території дало змогу відтворити безперервну шкалу розвитку її матеріальної культури впродовж усього І тис. до н. е. і перших століть н. е., і в скіфський період, і в сарматську епоху, яка прийшла йому на зміну [110, 115-117].Як видно з викладеного, багато найважливіших етнокультурних процесів початку людської історії відбувалися на території сучасної України, де знайдено свідчення найдавнішої протописемності, відбитки першої у світі хліборобсько- скотарської передцивілізації, а також індоєвропейської прабатьківщини. Тому ознайомлення з етнічною праісторією України дасть нам можливість краще зрозуміти джерела культури багатьох європеоїдних народів Євразії.