Археологічні свідчення

На території Центральної Європи з початку V тис. до н. е. послідовно змінюва­ли одна одну культури лійчастого посуду, кулястих амфор і шнурової кераміки, які характеризувалися індоєвропейськими ознаками: скотарським напрямом еко­номіки, домінуванням у суспільстві чоловіка, наявністю військової еліти, фор­тець, культу сонця, вогню, коня тощо.

[*] Див., напр.: Андреев Н. Раннеиндоевропейский праязык. — Л.: Наука, 1986.

слідників, стали предками північної гілки індоєвропейців: кельтів, германців, балтів, слов’ян. Проте перший імпульс до індоєвропеїзації Євразії, за Л. Заліз­няком, відбувся від найдавніших скотарів північнопричорноморських степів і лі­состепів, де індоєвропейці з’явилися ще в IV тис. до н. е. (середньоостогівська і ямна культури). Вони згодом спричинилися у формуванні названої вище північ­ної гілки, а також південної (іллірійці, фракійці, греки, хети, вірмени) та східної (індоіранці) [48, 87-89].

На кінець V-IV тис. до н. е. носії неолітичних традицій Малої Азії та при­леглих до неї зон заселили Балканський півострів до Альп і Карпат включно, а за межами цієї території взяли участь у формуванні культури лінійно-стрічкової ке­раміки Центральної Європи, а також буго-дністровськоїта трипільської культур Мол­дови й Правобережної України*. Отже, ці культури хліборобсько-скотарської економіки були своєрідним симбіозом місцевого населення і прибульців, які на­лежали до різних варіантів спільного для них європеоїдного типу, що зумовлю­вало його подальшу диференціацію. Інтенсивне використання родючих ґрунтів, а також зміна кліматичних умов зумовили згодом відокремлення скотарства від змішаної хліборобсько-скотарської економіки. Відбулося це в IV тис. до н. е., в епоху остаточного розпаду пізньоіндоєвропейської прамови на Півдні України, яка стала своєрідним рубежем між хліборобами Європи й номадами євразійських степів.

Отже, ямна культурно-історична область (на зміну якій потім послідов­но прийшли катакомбна і зрубна культури) займала східноєвропейську та за- хідноазійську зони великого євразійського степового поясу в III тис. до н. е. Практично водночас з існуванням ямної культурно-археологічної спільності (пов’язаної з аріями) у Південному Сибіру поширюється афанасіївська культура, пам’ятки якої мають певну подібність із ямними, а ямні й афанасіївські племе­на демонструють антропологічну близькість. Певні докази проникнення на схід Євразії народів індоєвропейської сім’ї в доволі давню епоху виявляють у ранньо­середньовічних рукописах, знайдених на території Китаю, у Східному Туркестані й складених двома невідомими раніше мовами, які належать, без сумніву, до ін­доєвропейських. Ці мови умовно були названі тохарськими за назвою народу тоха- ри, який жив у Середній Азії в пізньоантичну епоху. В рамках індоєвропейської

* Фахівці розрахували, що швидкість поширення культур у цей період дорівнювала близько 5,5 км на рік, й одне покоління проходило від 110 до 170 км, а відстань в 1 тис.

мовної сім’ї тохарські мови, як ми пам’ятаємо з першого тому, належать до особ­ливої групи й не мають прямих спадкоємців серед сучасних мов, але багато їхніх характеристик свідчать про найближчу їх спорідненість із давньоєвропейською гілкою індоєвропейських мов, що охоплює балто-слов’янські, германські, кельт­ські та інші мови. До того ж можна з упевненістю стверджувати, що протохарські мови раніше від інших давньоєвропейських (не пізніше перших століть І тис. до н. е.) виокремилися з цієї спільності й проникли, очевидно, далеко на схід [110, 45-47].

Індоєвропейську приналежність виявляють і творці андронівської культурної спільноти. Вона типологічно багато в чому близька до зрубної та здебільшого син­хронна їй, була її безпосереднім східним сусідом і поширювалася між Південним Уралом і Верхнім Єнісеєм. Носіями зрубної культури вважають іраномовні племе­на, котрі жили, як зазначалося, на півдні Східної Європи (на відміну від катакомб­ної, носії якої, напевно, були в цьому регіоні прибульцями — можливо, північно- кавказького походження, або, за іншою версією, — кіммерійцями). Особливості культури андронівців, як свідчать сучасні дослідження, цілком відповідають куль­турі індоіранців, особливо індоаріїв. При цьому археологи встановили факт про­никнення саме андронівців чи близькоспоріднених з ними племен у різні райони Середньої Азії, де з початку історичного часу засвідчено наявність іраномовно- го населення (територія стародавньої Бактрії, стародавнього Хорезму тощо). Саме цим проникненням більшість дослідників схильна пояснювати іранізацію названих регіонів. До того ж існує гіпотеза, за якою ще до іранців у ті самі зони проникало індоарійське населення, і наявність цього ранньоарійського субстрату полегшила укорінення тут носіїв іранських мов [110, 50-51].

Отже, згідно з найпоширенішою в сучасній науці думкою, південь Східної Європи і, можливо, суміжні з ним області Азії відіграли важливу роль у форму­ванні великого масиву індоєвропейських народів — індоіранців (аріїв), які надалі розселилися широкими просторами Старого Світу.

• першими близько середини ІІ тис. до н. е. полишили свою прабатьків­щину протоіндоарії, які, напевне, рухалися через Кавказ. Відомий до­говір хетського царя з правителем держави Мітанні середини ІІ тис. до н. е., де згадані імена богів, пізніше відомих у давньоіндійському пан­теоні. Власне, це перше письмове свідчення початку розселення аріїв, яке привело їх згодом в Індію й Іран. Поява їх у Передній Азії, можли­во, пов’язана з просуванням народів тієї самої групи в Індію, а можливо, йдеться про якусь самостійну групу, котра пізніше безслідно розчини­лася в місцевому етнічному середовищі. Не виключено також, що певні групи протоіндоаріїв потрапили в Індію іншим шляхом — через Серед­ню Азію;

• на рубежі ІІ—І тис. до н. е. відбувається розпад іраномовних племен, які залишилися на східноєвропейській прабатьківщині, на західних і схід­них іранців, і починається рух перших у бік Іранського нагір’я (очевид­но, також через Кавказ). Саме ці міграції зумовили формування таких народів стародавнього Ірану, як перси, мідяни та ін. Шлях їх просування почасти вдається простежити за знайденням ряду вершницьких похо­вань степового типу в Закавказзі й Західному Ірані;

• не пізніше початку І тис. до н. е. відбувається розпад і східноіранської єд­ності. Саме східноіранськими за своїм походженням є мови тих народів, котрих початок історичної епохи застає в Середній Азії, — бактрійців, согдійців, хорезмійців. Проте частина східних іранців у той час, як і рані­ше, жила в степах Східної Європи, звідки походять широковідомі скіфи, що поступилися потім місцем іраномовним сарматам і аланам (нащадка­ми останніх нині є кавказькі осетини) [110, 52-55].

Після розпаду індоєвропейської спільності наприкінці ІУ-ІІІ тис. до н. е. з неї виокремилася, крім розглянутої вище гілки, й інша — так звана давньо- європейська, яка дала згодом кілька дещо відокремлених одна від одної груп: слов’янську, балтійську, германську та ін. Представниками давньоєвропейських мов, на думку лінгвістів і археологів, була велика група згадуваних вже культур бойових сокир і шнурової кераміки, носії якої розселилися на великих просторах Центральної та Північної Європи — від Південної Скандинавії до Волго-Кам’я.