Епоха праіндоєвропейської єдності
Після розпаду ностратичної макросім’ї між ХІІ-Х тис. до н. е. настала епоха праєдності мовних сімей, які вона об’єднувала. Так, сучасні вчені характеризують суспільство часів існування праіндоєвропейської єдності як досить розвинене в господарському й соціальному плані.
Воно було переважно землеробське, але помітну роль у його житті відігравало й скотарство. Суспільство праіндоєвропейців, яке знало ще до свого розпаду якийсь метал (очевидно, мідь і так звану миш’яковисту бронзу — сплав міді з миш’яком) було вже помітно стратифіковане і знало три основні соціальні категорії: жерців («інтелектуальну еліту»), воїнів і общин- ників-виробників. Розпад праіндоєвропейського суспільства зазвичай датують не пізніш як ІУ-ІІІ тис. до н. е. При цьому носії праіндоіранської, прагрецької та правірменської мов уже після відокремлення від інших праіндоєвропейських діалектів якийсь час продовжували тісно контактувати, утворюючи певну проміжну єдність. Іншу подібну групу становили так звані стародавні європейці, з яких пізніше виокремилися балти, слов’яни, германці та ін. [110, 41].Для відтворення картини розпаду індоєвропейської спільності ключовим є питання локалізації спільної прабатьківщини індоєвропейців. Нині, на думку більшості дослідників, існують два основні підходи до його вирішення:
• однією з найтрадиційніших є концепція формування спільноіндоєвро- пейської прамови на Балканському півострові (переважно в північній його частині) й у суміжному з ним Карпатському регіоні Центральної Європи. Звідси, відповідно до цієї версії, в IV-ІІІ тис. до н. е. відбувалося розселення не надто численних груп носіїв різних індоєвропейських прамов, які поступово асимілювалися в місцевому середовищі, що засвоювало мови прибульців. Під час цього процесу відбувся поділ давньоєвропейсь- ких діалектів і мов індоіранської групи;
• концепція передньоазійської прабатьківщини індоєвропейців локалізує її переважно в західній частині Малої Азії та в зонах на південь від Кавказу.
Особливе значення для прихильників цієї гіпотези мають свідчення безсумнівних контактів індоєвропейців епохи їхньої єдності з носіями семітських і картвельських мов, а також дані про те, що індоєвропейська прамова наклалася на північнокавказький субстрат. Інакше кажучи, індоєвропейці, відокремившись від решти носіїв ностратичних мов, асимілювали населення, що говорило на одному з північнокавказьких діалектів, сприйнявши й від нього деякі слова (існують лінгвістичні факти, які свідчать, що запозичення йшло саме в такому, а не в зворотному напрямі). Це дає підстави прихильникам цієї концепції вважати, що індоєвропейська прабатьківщина була не дуже далеко від ностратичної [110, 43-44].Представники обох концепцій погоджуються в одному — «вторинною індоєвропейською прабатьківщиною» є степове Причорномор’я і Поволжя ІІІ тис. до н. е., позаяк припускається проживання тут на певному історичному етапі прибулих зі сходу носіїв блоку давньоєвропейських мов — кельто-італійських, іллірійських, німецьких, балто-слов’янських. Нині найдокладніше розроблена теорія присутності тут принаймні з ІІІ тис. до н. е. індоіранців (аріїв). Саме з південним регіоном Східної Європи, як повідомляють В. Петрухін і Д. Ра- євський, а також, можливо, із прилеглими зонами азійських степів (Південним Приураллям) пов’язаний ряд послідовних етапів історії індоіранських народів: тут вони існували як певна єдність, що виокремилася з індоєвропейської (а потім — з арійсько-греко-вірменської) спільності; тут відбувся і розпад арійської єдності на індоіранську й іранську гілки (причому обидві ще протягом певного часу сусідили в тому самому регіоні), а потім — поділ іранців на східних і західних. Звідси почалося і просування спершу індоарійських племен на північ Індійського субконтиненту, а дещо пізніше — переселення західних іранців на територію Іранського нагір’я. Східноіранські за мовою народи ще довго становили основну масу населення цієї території. Такою є етноісторична схема, що охоплює тривалий період ІІІ-І тис.
до н. е. і складена переважно за лінгвістичними даними [110, 44-45].Варто також зазначити, що, на думку деяких учених-лінгвістів та істориків, праіндоєвропейська стадія розвитку містила в собі й так званий боре- альний етап, що припадає, очевидно, на VIΠ-VI тис. до н. е., тобто на період існування мезолітичної свідерської культури (по суті, праетносу). Бореальна прамова, виокремлена, здогадно, перед цим із ностратичної мовної макросім’ї, стала мовою-праосновою для індоєвропейської, уральської та алтайської мовних сімей. Користуючись методом лінгвістичної палеонтології та спираючись на розробки своїх відомих попередників Ф. Сосюра й А. Міте, сучасний лінгвіст М. Андреев висловив у своїх працях припущення про такі три стадії формування індоєвропейської прамови: бореальну, ранньоіндоєвропейську та пізньоіндо- європейську.
Ранньоіндоєвропейську стадію розвитку датують, як правило, VI-V тис. до н. е., коли в цієї етнолінгвістичної спільності вже чітко простежуються ранні форми землеробства і скотарства, осілого способу життя й навіть гончарства. Пізньоіндоєвропейська прамова, що розпалася в IV тис. до н. е. на окремі мовні сім’ї, характерна для скотарсько-землеробського суспільства (з домінуванням скотарства, де провідне місце посідають кінь, бик, корова, вівця, коза, свиня, собака). Культ коня і бика вже поширений серед пізньоіндоєвропейського населення, відоме також вершництво. Суспільний лад цього періоду характеризується патріархальністю, соціальною диференціацією (виокремлюються три основні верстви: жерці, воїни й общинники), сакралізацією воєнних дій, будівництвом укріплених поселень-фортець, культами верховного бога-воїна та пастуха, а також сонця-ко- леса (свастика), вогню, коня, бойової колісниці. Найважливішим елементом індоєвропейської міфології є Світове дерево і священні перекази, що розвинулися згодом у гімни Ригведи II тис. до н. е., тексти Авести (між II і І тис. до н. е.), про- тогрецькі міфи, хетський клинопис Анатолії III-II тис. до н.
е., тохарські священні тексти Західного Китаю тощо [48, 79-83].Давні етнолінгвістичні зв’язки відзначені між індоєвропейськими мовами й угро-фінськими, шумерськими, картвельськими й північнокавказькими, що, на думку, наприклад, Л. Залізняка, свідчить про безпосередні контакти праіндоєв- ропейців із праугро-фінами лісостепової зони між Верхнім Дінцем й Уралом, пракартвелами й іншими народами Кавказу, а також близькосхідними праетно- сами. При цьому взаємовпливу зазнавали не тільки мови, а й антропологічні типи їх носіїв. Наприклад, антропологічний тип перших достовірних індоєвропейців (масивні, високі північні європеоїди), які жили в III тис. до н. е. у Центральній Європі (культури шнурової кераміки) й у лісостепу між Дністром і Волгою (серед- ньоостогівська і ямна культури), істотно відрізняється від південноєвропейського або середземноморського типу (переважно тонкокостих і низькорослих європеоїдів). Представники останнього брали активну участь у «неолітизації» Балкан і, можливо, були тісно пов’язані з хуритським, шумерським та іншими близькосхідними праетносами (що належать переважно, як ми побачимо пізніше, до іберійсько-кавказьких народів) [48, 84-87].