Західноєвропейський автор XII ст. Гельмольд зауважив, що слов’яни поклонялися двом головним богам: «Від одного чекали вони щастя, від другого — лих, і останнього називали Чорнобогом, а першого Білобогом» [47, 221]
За свідченням російського літопису XI ст., волхви були переконані, що «два суть бозі: один небесний, інший в пеклі». Уявлення про два полярні божества — доброго (світлого) і злого (темного) — поширилось близько II тис.
до н. е. Білоруси ще в XIX ст. пам’ятали про Білого бога або Беле (що нагадує давньосемітського Бела, Балу, Баала). Білий бог — це найменування чоловічого божества, що уособлює Небо, Сонце і денне світло, і водночас перебуває в опозиції до божества, яке персоніфікує пекло, Місяць і пітьму. Цій парі відповідають слов’янські Білобог і Чорнобог, латинсь-кі Йовпітер (Юпітер) і Діспітер, грецькі Зевс і Плутон (Гадес). На думку А. Голана, ці два боги походять від двох іпостасей неолітичного Великого бога, який взагалі мешкав у землі, але міг підніматися і на небо, тобто мав дві складові — земну і небесну. На пізнішому етапі еволюції образу цього бога дві його іпостасі — земна і небесна — перетворилися, за цією версією, на різних сакральних істот, конфліктуючих одна з одною (можливо також, що аналогом цього сюжету є стародавній міф про боротьбу двох божеств пекла) [47, 210, 221-222].