Атрибути й імена Білого бога
Білий бог мав одним з головних атрибутів білого коня (слов’янський Свентовіт, індійський Сур’я) і ототожнювався, як правило, із Сонцем. Міфологи одностайно вважають, що корінною індоєвропейською назвою Бога є deva, dues, theos, яке, як гадають, походить від div («світити») і пов’язаного з ним слова, що означає «небо» і «день» (слов’янське «Бог» походить від іранського baga («Бог»), яке спочатку мало значення «наділяє, обдаровує»).
Індоєвропейські слова, що позначають «небо» і «світло» і відповідні імена бога неба, світла, етимологічно виходять за рамки індоєвропейських мов і мають зв’язки з термінологією ранньоземлероб- ської релігії. Наприклад, в шумерському dingir (небесний бог) дифтонг ng є носовим g, тому можна припускати праформу цього слова d. g. У китайській мові, як наголошувалося, di означає «земля». Китайці називали цим словом європеоїдні племена, які в II тис. до н. е. вторглися до Китаю. Сибірські кети також називають себе di. Кореневою основою всіх цих слів потрібно, на думку А. Голана, вважати da, de, що дають в різних мовах слова із значенням «батько», «вогонь» і «земля» [47, 222-224].До цих варіантів імені Білого бога належить, очевидно, етруський Тін, китайські слова tien, tian (уособлюють поняття «бог» і «небо»), тюрко-монголь- ський Тенгрі і відповідне йому шумерське dingir («небо»). Іншими словами, коренем цих імен могла бути праформа d. g., t. g., t. n. Сюди можна зарахувати й імена шумерського й аккадського богів неба Ана і Ану. На думку А. Голана, образ небесного бога, характерний для релігійно-міфологічної системи індоєвропейців, виник або в результаті трансформації небесної іпостасі неолітичного чоловічого бога (асимілюючої деякі риси неолітичної богині неба), або внаслідок злиття її з протоіндоєвропейським богом неба. За цією другою стадією еволюції первинних уявлень про великого бога неоліту йде третя, на якій два боги, верхній і нижній, стають антагоністами.
Плутарх писав: «Дехто дотримується думки, як то роблять маги Зороастра, що є два боги, які воюють один з одним: один творець добра, інший — зла; доброго називають theos, поганого — daimona» [47, 224-225].Нарешті, на четвертій, завершувальній стадії бог неба став усвідомлюватися Істинним Богом, а володар пекла, перебуваючи в опозиції до нього, — взагалі не божеством, а нечистою силою, антибогом. Не виключено при цьому, що міфи, які збереглися, про боротьбу богів і героїв з різними чудовиськами демонструють зіткнення двох різних релігій — епохи неоліту і епохи бронзи, — яке супроводжувало озброєну боротьбу різних етносів: неолітичних, ранньоземлеробських племен, з одного боку, і переважно індоєвропейців — з другого. Ця боротьба закінчилася зникненням групи ранньоземлеробських етносів, які населяли територію від Піренейського півострова на заході до Індостану на сході, і були носіями неолітичної релігії. Їм на зміну прийшли чоловічі індоєвропейські боги, які втілювали зазвичай світло і благо. В індоєвропейській релігійно-міфологічній системі світло і благо уособлює ціла серія божеств, які А. Голан умовно поділяє на п 'ять основних груп: 1) бог неба; 2) бог Сонця; 3) бог весни; 4) бог грози; 5) бог-змієборець [47, 224-225].