Іпостасі Білого бога
Бог неба. Індоєвропейський бог неба виступає як подавець світла, і в індоєвропейських мовах слова, що означають поняття «бог», «небо», «світло» і «день», етимологічно споріднені.
Бог неба — це Бог-батько. Ведичний Дьясус, наприклад, є батьком Сонця. Носіями світла в давньоіндійській Ріґведі є також Варуна і Мітра. Варуна — творець і верховний правитель світу, Мітра — джерело світла. Якщо ведичному Дьясусу відповідає грецький Зевс, то паралеллю Варуни є Уран. Імена Варуна, Уран, Оріон походять, напевно, від слова, що означає вогонь. Водночас в післяведичний період Варуна перетворився на божество моря (як і хетський бог моря Аруна). Мітра уособлював разом з Варуною стійку пару, що часто уявляється як єдине ціле. Так само в давньоіранській Авесті Мітра становить пару з Ахурою (тобто Асурою, яким уявлявся і Варуна) [47, 225-226].Бог Сонця. З епохи бронзи символом Сонця міцно затвердився хрест і диск. З цими символами пов’язані також образ бога-вершника і німб над головою (у вигляді дуги з променями). З образом сонячного Білого бога пов’язані і зображення сонячних колісниць. Загалом образ небесного коня, який замінив золоторогого оленя, належить до солярних міфів. До символів Білого бога належить також спис. Грецький Аполлон, як і іранський Мітра, набув значення бога Сонця в античну добу (Гомер називав Аполлона «осяйний»). Греки святкували день народження Аполлона в лютому, що збігається за часом з Масницею-карнавалом. Прадавнім фетишем Аполлона був загострений стовп (до цієї категорії символів варто, мабуть, зарахувати неолітичні менгіри і давньоєгипетські обеліски). Аполлон був віщим пророком, покровителем ремесел, музики, мистецтв, захисником пастухів і лікарів, засновником міст. За деякими даними, в ранні періоди йому приносили людські жертви спалюванням. Архаїчна форма імені Ароііо-Ареііоп етимологічно споріднена зі словом, що означає яблуню і вказує на один корінь р.і.
У багатьох індоєвропейських мовах Сонце називається також словом, що має в своїй основі 5. і. або 5. п., в. г., з. V. (хато-хетський Естан, давньоіндійський Сур’я, урартський Сивіні-Шивіні), а також і. ш., і. п., і. т. (шумерський Уту, давньоєгипетські Атон і Атум) [47, 226-231]Бог весни. Цю іпостась Білого бога неможливо чітко відокремити від бога Сонця, бога грози і бога-змієборця. До розряду сонячних божеств весни варто, мабуть, зарахувати слов’янського Ярила (іншим варіантом цього імені є Юрій або Георгій). Датами святкування Ярили були 23-27 квітня і 4-10 червня. Академік Б. Рибаков вважав, що Ярило — це слов’янський варіант бога, що вмирає і воскресає. Ім’я Ярили-Юрія-Георгія (коренеслова г.і., д.г.) споріднені, очевидно, з грецьким Еросом (г. з.) — божеством любові (космічної енергії). У деяких античних авторів Ерос з’являється навіть як первинний бог, бог-творець, який був володарем неба, моря, землі і царства мертвих. Ерос, як і Георгій, зображувався у вигляді вершника зі списом. Ерос ототожнювався також з Гераклом. Можливо, що з ним співвідноситься і давньоєгипетський Гір. Ім’я давньогрецького бога війни Ареса (г.л.), можливо, також пов’язане з ім’ям слов’янського божества Ярила. Характерно, що римляни ототожнювали бога війни Марса (г.з.) не лише з Аресом, а й з Аполлоном (як, втім, і з Діонісом). Марсу-Аресу був присвячений вівторок [47, 231-233].
Бог грози. Серед цього розряду божеств відомі хетський Тархунт і хатський Тару (і.п), слов’янський Перун і прибалтійський Перкунас (р.г.), давньоіндійський Пар’янаі грузинський Піркуши (р.г.) та ін. Святкування, присвячене слов’янському громовержцю Перуну, припадало на 20 липня. Примітно, що давні єгиптяни вважали, ніби створення світу відбувалося при сходженні Сіріуса, яке в античну добу припадало саме на 20 липня. Слов’янський Перун за своїми функціями зближується з давньогерманським богом грози Тором (і.г.) і давньоіндійським Індрою (п.г.) [47, 233-235].
Бог-змієборець. Білий бог бореться зі змієм, своїм антиподом.
Давньогрецький Зевс бореться з морським змієм Тифоном (і.п.), Аполлон — з чудовиськом Піфоном (р.п.), західносемітський Балу — зі змієм Латану (І.п.), авестичний Ахура- мазда — з уособленням темряви Ахріманом. Поширений образ вершника, який вражає списом змія, канонізувався у християнському святому Георгієві Побідоносці. Зі змієм б’ються слов’янський Перун, хетський Тархунт, індійський Індра. Загалом тема змієборства виражає ідею боротьби Білого бога проти Чорного бога. Білий бог — це бог світла, чорний бог — князь темряви.*, *
*
^Мотив боротьби бога зі змієм існував вже у шумерський і давньоєгипетський періоди: шумерський Нінурта переміг крилатого дракона Асага (з.д.), уразивши його списом і скинувши в пекло; давньоєгипетський сонячний Ра вступив у двобій з жахливим змієм Апопом (р.р.). Саме в цей період, близько III тис. до н. е., перемогло, ймовірно, уявлення про бога Сонця як про бога справедливості. Наприклад, до авестійського Мітри, який в античну добу втілює Сонце, додавався епітет «справедливий бог», а греки називали Геліоса безгрішним. Римляни називали Сонце «Всевидющий бог». Ідея Справедливого Бога була сприйнята і розвинута християнством, де Христа називають «Сонце справедливості», а сатану — «князь беззаконня». Помічено, що попередники християн — есеї — вшановували Сонце як втілення Справедливого Бога. Змій, якого Білий бог вбивав впродовж багатьох тисяч років, був все ще живий до появи християнства і навіть чинив на Землі великий вплив, хоча й був повалений зі свого трону володаря світу. Християнство, за А. Голаном, було налаштоване відносно Чорного бога непримиренно і мало намір назавжди покінчити з ним. При цьому християнство виступало не просто проти язичництва (воно і саме було багате на язичницькі елементи), а проти релігії певного толку, тобто проти релігії Чорного бога. Наприклад, вступаючий у ранню християнську общину неофіт повинен був, повернувшись на захід, вимовити: «Я відрікаюся від тебе, сатана, від всіх твоїх діянь, від твоєї пишноти і твого культу», а потім, повернувшись на схід, сказати: «Я віддаюся тобі, Істинний Бог Ісус Христос, і я вірую в Батька, Сина і Святого Духа» [47, 235-238].
На заході, як наголошувалося, мешкав давньоєврейський бог з його архаїчними обрядами обрізання, сатурнинською суботою, лунарними обрядами і людськими жертвопринесеннями, а схід сприймався як місце появи солярного світлого божества, «Сонця справедливості». З огляду на зазначене стає зрозумілим, що християнство не було продовженням іудаїзму, а навпаки, виникло як його заперечення і засудження, оскільки сама природа цих релігійних уявлень була непримиренно протилежною.
Зображення Білобога наведене на рис. 41.
Рис. 41. Лужицький Білобог