Як ми зазначали вище, є підстави вважати, що в епоху палеоліту Середземне море було поділене на дві великі затоки довгим перешийком, який з’єднував сучасний Туніс та Італію, простягаючись через острови Сицилія і Мальта.
Європейська фауна в ті часи змішувалася з північноафриканською, а раси альпійського Середземномор’я перепліталися із сомалійською і берберською. Певний катаклізм у період між Х і VIII тис.
до н. е. (можливо, описаний Платоном у його діалогах про Атлантиду) спричинив радикальні зміни: «міст» між Тунісом та Палією руйнується, залишаючи частини суходолу у вигляді Мальтійського архіпелагу, а в Північній Африці скорочуються величезні колись лісові масиви, поступаючись місцем скелястій і піщаній пустелі. Між VIII і V тис. до н. е. тривають процеси переселення народів через Верхній і Нижній Єгипет: вони рухаються з Азії, з Центральної Африки і з Заходу (можливо, вцілілі «атланти», а також хаміто-кушитські й негроїдні народності) [56, 5].Дані лінгвістики, археології й етнографії вказують на певну спорідненість найдавнішої цивілізації Єгипту з культурами Сахари (у той час коли там з’явилися відомі наскельні малюнки, Сахара була не безплідною пустелею, а цілком придатним для життя степом). Після зміни клімату, особливо в VI тис. до н. е., деякі народи Північної Африки спустилися з висохлих нагір’їв у долину Нілу. Це були народи, споріднені із сучасними берберами (яких лінгвісти називали хамітами — загальним збірним ім’ям усіх аборигенних племен білої раси — жителів Північно-Східної Африки). У долині Нілу хаміти зустрілися з прибулими туди племенами протосемітів, а на крайньому півдні Єгипту — з негроїдними племенами. Останні, втім, майже не вплинули ні на мову, ні на зовнішність єгиптян — струнких смаглявих людей з прямим чорним волоссям і характерним мигдалеподібним розрізом очей. Такий тип сформувався, очевидно, вже в VI тис. до н. е. (цим періодом датуються і перші поселення, виявлені археологами на берегах Нілу), коли зароджувалися основи єгипетської культури. Проте античні автори (Платон) і легенди європейських середньовічних орденів стверджують, що вік єгипетської цивілізації значно давніший. Єгипетські релігійні джерела також вказують на більш раннє походження єгиптян, які населяли країну померлих на заході (у багатьох народів, як відомо, уявлення про сфери, куди відходять душі померлих, пов’язані з легендарною прабатьківщиною).
Це справді напрямок на Сахару (як, утім, ще точніше — на платонівську Атлантиду). Проте найбільш архаїчний варіант єгипетських переказів про «блаженну землю» пов’язаний із північним напрямком. Саме на півночі лежала легендарна країна гіпербореїв, про яку згадують міфи багатьох народів світу і пам’ять про яку зберігали стародавні єгиптяни. Вони навіть говорили про північ як про царство вічної ночі, хоча жодних історичних даних про їхні подорожі в такі далекі краї не збереглося [178, 55-61].Стародавні єгиптяни стверджували, що їхня історія почалася з царства Осириса, до якого існували три інші великі божественні царства: Царство землі Геба; Царство повітря Шу; Царство духу Ра (Сонце). У цих царствах окреслюються риси колишніх епох, які нам передували, а в царстві Геба, на думку сучасних єгиптян, риси найближчої до нас ери — ери Атлантиди. Цей світанок єгипетської культури, в якому історія і легенди переплітаються з образами загадкової Атлантиди, залишив як свідка того часу унікальну пам’ятку — Великого Сфінкса. Вважається, що Сфінкс (див. кольорову вклейку, рис. 56) був споруджений фараоном Хефреном близько 2550 р. до н. е., проте жодні технічні чи архітектурні елементи, а також логіка спадкоємності не пов’язують його з Великою пірамідою і з монументами цього фараона (за однією з версій, Сфінкс — велетенський пам’ятник стародавнього народу своєму першому божественному царю Осирису [56, 5], споруджений у зодіакальну епоху Лева, тобто близько Х тис. до н. е.).