Порівняльно-історичні дослідження
Початком порівняльно-історичних афразійських досліджень зазвичай вважають 1781 р., коли А. П. фон Шльоцер запропонував об’єднати в одну групу ряд мертвих мов Близького Сходу, подібність між якими була помічена раніше.
Ці мови він назвав семітськими на основі біблійної генеалогії. 1863 р. К. Лепсіус запропонував об’єднати ряд мов, насамперед давньоєгипетську, а також деякі ку- шитські, берберські й мову хауса (чадські мови) у хамітську групу, а обидві групи об’єднав у семіто-хамітську сім’ю мов. Подальший прогрес афразійських досліджень був пов’язаний з розвитком порівняльно-історичного аналізу семітських мов і семіто-єгипетськими штудіями, з’ясуванням складу «хамітської» групи і природи відносин «хамітських» мов між собою і з «семітськими» мовами у працях мовознавців ХІХ і ХХ ст. (Ф. Мюллера, К. Лотнера, Е. Ренана, Т. Бенфея, А. Ермана, А. Трамбетті, О. Реслера та ін.). У середині ХХ ст. М. Коен і Дж. Грінберг остаточно довели відсутність особливої хамітської генетичної єдності в рамках афразій- ської сім’ї. Тому Грінберг запропонував відмовитися від терміна «семіто-хамітсь- кі мови», замінивши його терміном «афразійські мови». Відповідно до сучасних уявлень, мови, що раніше зараховувалися до хамітських, становлять, нарівні із семітськими, ряд самостійних груп у складі афразійської макросім’ї мов [80, 56, 569].Як ми бачили з біблійної «таблиці народів», до нащадків Хама — родоначальника численних хамітських етносів, належать кушити (їх тлумачі Біблії зараховують до прааккадської народності, що згодом, під натиском протосемітів, переселилися в Єгипет і Нубію), стародавні єгиптяни (творці великої цивілізації), філістимляни (яких, як ми пам’ятаємо, сучасні дослідники «виводять» із пелазгів — давніх індоєвропейських жителів частини Балканського півострова, Малої Азії та островів Середземного моря), кафторим (жителі о. Крит, які заклали, можливо, підвалини крито-мікенської культури), халдеї (які зробили значний внесок у розвиток месопотамської цивілізації), лівійці (хамітське населення Лівії), амореї та інші ханаанські племена, що населяли Сирію і Палестину до завоювання їх євреями — одним із західно-семітських народів. Сучасне мовознавство зараховує стародавніх ханаанеїв, халдеїв, амореїв, як і самих євреїв, до носіїв західно-семітських мов, що, безумовно, свідчить і про їхню етнічну спорідненість.
Водночас цілком можливо, що в сиву давнину, у період розпаду єдиної афразійської сім’ї, який відбувся, як ми знаємо, між VIII і XI тис. до н. е. десь у районі Передньої Азії, протохамітські та протосемітські племена, котрі перебували ще на первинній стадії етномовної диференціації, започаткували певні змішані семіто-хамітські етноси. Подальше просування цих етносів спочатку в Аравію, а звідти — у північно-східну Африку остаточно вирізнило «хамітомовні» народи в самостійні афразійські гілки. Ті самі етноси, «хамітські» у своїй основі, які залишилися в Месопотамії та прилеглих зонах, згодом були повністю асимільовані східними і західними (частково, можливо, і південними) семітами.
Проте стародавня семіто-хамітська основа, ймовірно, надала деякої своєрідності подальшому розвитку цих етносів, що виявлялось у певній схожості «хамітської» давньоєгипетської і кушитської культур з давньоміной- ською (о. Крит), з одного боку, і з давньоєврейською і шумеро-аккадською (чи вавилоно-ассирійською) — з другого. Інакше кажучи, «хамітомовні» народи могли залишити відбитки своєї культури не тільки в північно-східній Африці — традиційному регіоні свого проживання, а й у Месопотамії й навіть на островах Середземного моря. Проте найбільшого розквіту культура стародавніх «хамітів» досягла в Єгипті, який по праву змагався з Шумером за першість у Стародавньому світі.