Володарі світобудови і сакральних «віків»
Цікавими, на наш погляд, виявляються і рівні сакральної світобудови шумеро-аккадської релігії, де «верхнє небо» належить Ану, а «верхня земля» — його синові Енлілю; «середнє небо», відповідно, Мардуку,
а «середня земля» — його батькові Енкі; «нижнє небо» є сферою зірок, найяскравішою з яких виступає Інанна-Венера (її символом є зірка) — дружина Думузі (сина Енкі), а господаркою «нижньої землі» є старша сестра
Інанни Ерешкігаль, чоловік якої — Нергал (син Енліля).
Такий світоглядний «бутерброд» забезпечував, імовірно, в очах шумерів та аккадців необхідну рівновагу Всесвіту, який відповідав основному закону свого існування — боротьбі та єдності протилежностей:
Важливою є і вказівка з «Енума еліш» про розподіл Мардуком 12 зодіакальних місяців-епох по 3 за кожним верховним богом (між Аном, Енлілем, Енкі та Мардуком), що загалом відповідає розподілу сакральної історії на чотири «віки» — золотий, срібний, мідний та залізний. При цьому золотим віком править Бог-Отець (Ан?), срібним — Бог-Дух (Енліль?), мідним — Сатана (Енкі?), а в період залізного віку з’являється надія на повернення добра, яке уособлюється в образі Бога-Сіна, на роль якого зазвичай висувається нащадок володаря срібного віку (тобто, в нашому прикладі, — Енліля). А наявність в якості четвертого «володаря віку» сина Енкі Мардука вказує, радше, саме на «узурпацію» влади неналежними сакральними персонажами.
Крім «володарів віків», які вміщували в себе по три зодіакальні епохи і поступово змінювали одне одного, існувало, очевидно, і почергове домінування всередині цих «віків» відповідних божеств різних планет (деякі з них могли, ймовірно, виступати водночас і «володарями віків»). Так, головними божествами пантеонів, що дійшли до нас після різних змін поколінь богів, є зазвичай боги, котрі уособлюють планету Юпітер (хурито-хетський Тешуб, етруський Тін, можливо, аккадсь- кий Мардук у період розквіту свого культу), крім урартського Халді, що, найімовірніше, уособлює Марс, котрий, як видно, знаменував собою прихід нового, вже п 'ятого покоління богів (після Алалу, Ану-Урана, Кумарбі-Сатурна і Тешуба-Юпі- тера, якщо користуватися хето-хуритською теогонією).
Визначені войовничо- «марсіанські» риси виявляються й у Мардука, що лише підкреслює цю тенденцію. У цих верховних божеств з’являється чітко фіксований у всіх пантеонах супротивник, божество-антипод, який часто виступає як водяне чудовисько, переважно велетенський змій. У релігії давніх вірменів супротивником богів і героїв названо Барша- міна, котрий ототожнюється, можливо, із західносемітським Баалшамемом — одним з найшанованіших і навіть часом головних богів ряду передньоазійських пантеонів. Імовірно, це пов’язано із широким проникненням у Вірменію семітського, насамперед єврейського, компонента, у релігійно-міфологічних уявленнях яких різні Баали на етапі переходу до монотеїзму часто ототожнювалися із супротивником давньоізраїльського Єгови. До цього ряду, мабуть, належать і міфи про боротьбу одного з давньовірменських першопредків Хайка з вавилонським Белом. Що ж відбувалося в інших релігійно-міфологічних системах Стародавнього Сходу в розглянутий період? Про це ми спробуємо дізнатися в наступних розділах.