Вивченню прадіонісійства, Діонісової і тісно пов’язаної з нею Аполлоно- вої релігії присвятив свої праці російській філолог і філософ ВЯчеслав Іванов.
В 1921 р. В. Іванов захистив у Бакинському університеті (де він був професором, а згодом — ректором) докторську дисертацію на тему «Діоніс і прадіонісійство», яка згодом вийшла в світ окремою книжкою [82].
За В. Івановим, найдавнішою епохою Діонісової релігії є епоха безіменного або іноіменного «пра-Діоніса».Одним зі свідоцтв цієї підготовчої стадії релігійно-історичного процесу, що зумовила наступне об’єднання місцевих оргіастичних культів під певним ім’ям одного божества, може служити порожній престол, який пізніше посів кумир Діоніса. Вигляд прадіонісійського культу являє собою, за В. Івановим, вшановування безіменного Героя, поширене у Фракії та Фессалії, а також в балканських країнах взагалі і в багатьох містах Греції (тобто цей культ був поширений на Балканах, у Малій Азії і в Егейському регіоні). З атрибутів цього безіменного Героя розвиваються його сакральні прізвиська: Мисливець, Вершник, Бик. Наприклад, від прізвиська «Мисливець» походить згодом ім’я Великого Ловчого — Загрей, яке є самостійною іпостассю пра-Діоніса-Аїда. До безіменних культів належать також культи жіночого оргіазму, в яких первинне жіноче божество має чоловічий корелят в якості бога, що народжується і помирає. Інші культи належать до інших релігійних уявлень — наприклад, Аполлона [82, 5-18].
Основою прадіонісійства є, на думку В. Іванова, ті оргіастичні вшановування богів, об’єкт яких до набуття Діонісового імені був ототожнений з одним із всенародних і найдавніших богів — зазвичай із Зевсом. Зевс як верховний бог до появи синівської іпостасі був особливо близький монотеїстичному складу вірувань. З виникненням поняття про синівську іпостась верховного бога відбувається подвоєння прадіонісійського культу, що пізніше проявляється в образах Зевса-би- ка і Діоніса-бика на Криті і навіть у появі Зевса-Вакха. Інакше кажучи, первинне вшановування Підземного Зевса, відмітним атрибутом якого є двосічна сокира (лабрис), наділяються рисами діонісійського культу, що розвивається.
Прототипом більшості прадіонісійських образів Зевса-Діоніса є спадкоємець догрецького, спорідненого хетським божествам, критського бога-лабриса, бога-бика, мешканця лабіринту (тобто Мінотавра). Цей бог оргіастичних жертв, бог похований, який увібрав у себе елементи давнього жіночого оргіазму і омофагії (тобто розтерзання і поїдання живої жертви), є критським Зевсом або пра-Діонісом-Аїдом, який мислиться в образі змія. Вшановування підземного Зевса поєднувалось з кривавим (ймовірно, семітського походження) оргіазмом і втілювалось у служінні Зевсу-Мейлихію (здогадно, Молоху) і Мейлихії-Афродиті (Астарті). З виникненням ідеї про тотожність Аїда і Діоніса Мейлихієм став і Діоніс. У цьому культі, генетично пов’язаному з островом легендарного Міноса і семітськими віруваннями, зводилися кущі, вшановувалася смоковниця, приносилися людські жертви, обо- жествлялася виноградна лоза, звеличувалися хтонічні сили і сили плодючості, що уособлює фалос [82, 18-21]. Діоніс пов’язаний з Мелькартом, божеством фінікійського походження, який є отрочим аспектом і морським корелятом Діоні- са, що вказує на його зв’язок з богом водної стихії Посейдоном (семітським Ям- му-Яхве). Основою тотемічного мотиву прадіонісійського культу є переслідування вовками оленів, де оленями виступають приречені на цькування чужоземці, а вовками — жерці. Прадіонісійські людиновбивчі культи завжди крили в собі двоїстість, що припускала роздвоєння архаїчного божества на образи жрецький і жертвений, тобто ототожнення жертви з божеством, якому вона приноситься (наприклад, на Криті бог-бик був водночас і бог-сокира). Ця двоїстість, очевидно, пов’язана з тим, що релігія Діоніса була заснована на поєднанні двох значно давніших культів. Один з них прадіонісійський чоловічий, а другий — жіночий, присвячений богині Ночі та її чоловічому кореляту. Символом першого є лабрис, другого — тирс. Перший культ — острівний, прийшов з Криту, спочатку був морським і рослинним, зокрема культом винограду. Другий культ — материковий, гірський, що уособлювався символами-тотемами тирса, плюща і змії. Це культ жінок-менад, здогадно, фракійських або давньосередземноморських за своїм походженням. Поєднання обох людиновбивчих культів — першого чоловічого з другим жіночим — остаточно формує релігію Діоніса. З одного боку, ми знаходимо в ній картину прадіонісійсь- кого жрецтва: убивання чужинців у святилищі (тобто в жертву богу), принесення в жертву дітей і родову спадковість жрецтва. З другого боку, перед нами жіночій оргіазм з його дітовбивством і убивчим переслідуванням жінок чоловіками — учасниками культу [82, 19—27].