Відповідно до новітніх генетичних досліджень були висловлені припущен­ня про походження всього сучасного людства близько 250 тис. років тому (тобто ще за часів появи неандертальців) від однієї темношкірої (очевидно, австралоїдної) праматері та невеликої групи чоловічих предків (а всього на­селення нинішньої Європи — близько 40 тис. років тому, як припускають, від семи «праматерів»).

Ці дані певною мірою узгоджуються і з розглянутими нами біблійними сказаннями, одна з інтерпретацій яких полягає в тому, що від пра­матері Єви з’явилися два відмінних один від одного нащадки (Каїн і Авель), по- заяк, очевидно, в їхньому зародженні брали участь два так само різних чолові­чих предки («стародавній Змій» і Адам).

Дійсно, одні антропологи припускають, що відомі нам великі людські раси почали складатися ще в архантропів у кількох центрах Африки, Європи й Азії, інші вважають, що расова диференціація відбувалася значно пізніше, вже після утворення людини сучасного виду в Східному Середземномор’ї та сусідніх обла­стях Південної Європи, Північної та Східної Африки, а також Західної Азії. До того ж, починаючи з кінця палеоліту, в людей сучасного виду виникли два осе­редки расоутворення: західний — на північному сході Африки і південному заході Азії та східний — на сході й південному сході Азії. Пізніше різні популяції людей, розселяючись земною кулею, змішувалися між собою і розпадалися на сучасні людські раси [97, 19—21]. Інакше кажучи, прихильники як поліцентричної, так і моноцентричної антропологічних теорій сходяться на існуванні в доісторичні часи різних осередків расоутворення, що передбачає участь у їхньому становлен­ні так само різних антропологічних типів (наприклад, представники «базової» австралоїдної раси, змішуючись зі своїми попередниками, могли дати початок наступній расовій диференціації; те саме могло відбуватися між палеоантропами та їх попередниками — архантропами).

На думку антропологів та істориків, заселення Європи і прилеглих до неї регіонів Євразії відбувалося близько 1 млн років тому з Африки, де в південних і центральних областях східного узбережжя виявлено найбільш ранні свідчення антропогенезу, що почався, як вважають сучасні еволюціоністи, близько 3,5 млн років тому.

Шлях пітекантропів-архантропів, котрі мали об’єм мозку до 800 куб. см, пролягав у Європу через Східне Середземномор’я, Малу Азію і Балканський пів­острів, куди вони піднімалися з півдня. У районі, наприклад, сучасного Закар­паття пітекантропи з’явилися, за П. Толочком, близько 900-800 тис. років тому, рухаючись на територію сучасної України вздовж берегів Дунаю і Тиси. Інакше кажучи, заселення території України відбувалося із заходу на схід, оскільки шлях через Кавказ унеможливлювала Кумо-Маницька протока, що сполучала Каспійсь­ке і Чорне моря в один величезний водний басейн [180, S].

Першим поселенцем Європи вважається Homo erectus heìdelbergensìs (гейдель­берзька людина — від назви Гейдельберга в Німеччині, поблизу якого було знай­дено її нижню щелепу), а в Азії останки її сучасників знайдено в Китаї (синан­троп), на о. Ява та в Індії [15, 70]. Пітекантропи заснували ранньопалеолітичну ашельську культуру (900-100 тис. років тому), а носіями середньопалеолітичного мустье (100-35 тис. років тому) вже були неандертальці, зріст яких сягав 1,6-1,7 м, а об’єм мозку — до 1700 куб. см. За межами Європи місця проживання неандер­тальської людини — палеоантропа — виявлено в Палестині, Іраку, Узбекистані, Ма­рокко [15, 44]. В Україні віднайдено понад 300 знахідок мустьєрського періоду, які становлять 12 археологічних культур, відмінних за особливостями локальних індустрій обробки каменю. Становлення кроманьйонців-неоантропів, що прий­шли на зміну неандертальцям близько 40-35 тис. років тому, відбувалося в умо­вах останнього (вюрмського) зледеніння (70-10 тис. років тому). Хронологічно верхній, або пізній палеоліт поділяють на три періоди відповідно до коливань цієї останньої льодовикової активності: ранній — 40-24 тис.

Гіпотез про появу і подальше розселення перших людей, зокрема і пра- європейців, доволі багато (про деякі є свідчення в першому томі нашого видан­ня), але схематично процес зосередження стародавніх людей на Землі можна відтворити так:

• першими осередками людської культури, можливо, були легендарні «морські цивілізації», пам’ять про які збереглася тільки у стародавніх релі­гійно-міфологічних сказаннях або їх літературних переказах (на зразок платонівської Атлантиди чи більш ранніх, але так само гіпотетичних материків Му, Лемурії тощо). Якийсь масштабний катаклізм, що стався в доісторичний період (імовірно, метеоритного і/або вулканічного по­ходження), знищив ці архаїчні «прабатьківщини» перших людей, зму­сивши їх рятуватися на узбережжях вцілілих материків і островів (таке, можливо, походження пращурів дравідів Індостану, мезоамериканців, айнів, бушменів і готтентотів Африки, а також численних племен Оке­анії й Австралії);

• подальші глобальні катаклізми, пов’язані з таненням криги і спричине­ним цим підвищенням рівня Світового океану на кілька десятків метрів, змусили стародавнє людство шукати порятунку на гірських вершинах тих ма­териків, де вони опинилися після попередньої катастрофи (Кордильєри Північної й Анди Південної Америки, Альпійсько-Гімалайський гірсь­ко-складчастий пояс від Гібралтарської протоки на заході до Гімалаїв і хребтів Індокитайського півострова на сході, а також Памір, Тянь-Шань, Алтай, Уральські, Скандинавські й інші гори, враховуючи наші Карпати). Невипадково, очевидно, мовні сім’ї ностратичної макробатьківщини на­зиваються «алтайська», «уральська», а дослідження спільноностратичних витоків прямо свідчить, що ця прамова формувалась у високогірних умо­вах. Те саме можна сказати й про іншу відому макросім’ю — сино-кавказь- ку, прабатьківщиною якої вважається високогірна Центральна Азія (куди, за біблійними переказами, вирушив колись Каїн);

• після закінчення потопу (сюжет про який відомий практично всім євразійським народам) люди, очевидно, почали залишати місця «гір­ських цивілізацій» і спускалися в рівнини рік, де з часом утворилися великі «річкові цивілізації» Тигру і Євфрату, Янцзи та Хуанхе, Нілу, Інду та ін. Від цих трьох типів цивілізацій, трьох способів організації старо­давнього колективного життя згодом, імовірно, одержали подальший розвиток усі історичні державні утворення, серед яких нам відомі й мор­ські, й гірські, й річкові.

Наведена гіпотеза — лише гіпотеза, але вона, на наш погляд, дає змогу зро­зуміти «схему» розселення первісної людини, насамперед перших європеоїдів, які, за нашим припущенням (і згідно, в цьому випадку, з біблійною традицією), поча­ли освоєння земель саме з гірських висот.