Входження Північної Африки до адміністративно- територіальної системи халіфату та її ісламізація.
Другу половину VII — початок VIII ст. Єгипет залишався прифронтовою тиловою базою і плацдармом арабських армій, які рушалися на захід. За перших чотирьох єгипетських намісників, починаючи з Утба ібн Абі Суфйяна, здійснювалися кроки до розширення арабського панування у Північній Африці.
Послідовний наступ ісламу на позиції християнства був характерною рисою політичного і духовного життя Єгипту за Омейядів. Арабська армія вторгнення, яка досягла на кінець війни 12 тис. вояків, була обмеженою навіть при виконанні поліцейських функцій, не кажучи про охорону зовнішніх кордонів. Тому в 60-х рр. VIII ст. чисельність арабських військ довели до 27 тис. вояків. Навіть з урахуванням членів їхніх родин та невійськової частини поселенців, питома вага війська залишалася критично малою для здійснення ефективного управління. Тому з кожним новим правителем у Єгипет прибувало до 5 тис. вояків. Окремим арабським племенам дозволили повністю переселитися з Аравії до Єгипту. Найбільшими племенами, які здійснили перехід, стали кайс, кянз, джухейна, хіміар, лахм. До них приєдналися десятки окремих родів та родин1.Бербери Північної Африки чинили упертий опір ісламізації. Навіть навернені військовою силою, вони, за першої нагоди, поверталися до колишніх вірувань. За словами Ібн Халдуна, за перші сім десятиліть ісламізації (до завершення омейядської доби) окремі берберські племена бл. сімнадцяти разів приймали нову віру і зрікалися її. Цілеспрямовану експансію на захід розвернули за правління першого омейядського халіфа Муавії ібн Абу Суфйяна (661—680 рр.). Максимального розмаху дії арабів у регіоні на ранньому етапі набрали завдяки походам Укби ібн Нафі. Він бл. 670 р. заснував Кайруан та започаткував постійну окупацію східних земель Берберії. Однак арабське панування тут відрізнялося нестійкістю і супроводжувалося постійними виступами місцевих племен, протидією берберських вождів агеллідів та амгарів'.
Антиарабський опір очолив правитель осілих берберів з групи ауреба, серед яких були укорінені традиції греко-римської культури та християнства, Косейла. У 683 р. під селищем Тахуд він перебив загін з 300 арабських вершників на чолі з Укбою ібн Нафі, які поверталися із західного походу. Після цього переможець об’єднав під своєю владою значну частину берберів Іфрікійї та Східного Магрибу. Останні, скориставшись ситуацією, зреклися ісламу і повернулися до традиційних культів, головним чином язичництва та християнства, подекуди юдаїзму. Однак арабський намісник Єгипту Абд ал Азіз б. Марван вислав війська на чолі з намісником Барки Зухайрою б. Кайсою, які у жорстокій битві розбили Косейлу з прихильниками. Опір арабам у регіоні очолила Кахіна — легендарна цариця гірської країни Аурес Центральної Берберії, яка об’єднала навколо племені джарава численних кочівників з групи зената. Саме її прізвище свідчить про дар провидіння цариці. Поступово її авторитет переростає у спражній культ, підкріплений низкою військових [761] [762] перемог. У 697 р. берберські війська завдають поразки Хасану ан-Ну‘ману на березі Мескіани під Тебессою, змусивши його відійти до Барки. Кахіна об’єднала під своєю владою більшу частину східного Маґрибу, увівши правління, засноване на традиційному праві кочівників-берберів. Лише в 703 р. Хасану ан-Ну‘ману вдалося остаточно розбити війська Кахіни на гірських схилах Ауреса. Призначений бл. 699 р. намісником халіфа у Кайруані Муса б. Нусайр продовжив політику масової насильницької ісламізації місцевого населення.