Велика богиня та її чоловік

Символами неолітичної Великої богині, яка з незапам’ятних часів вважалася богинею неба і небесної вологи, подателькою дощу і земної родючості, а також джерелом смерті, хвороб, неврожаю й інших лих, були круг, зигзаги (частіше верти­кальні) і пізніше — посудина як кругле вмістище вологи.

Отже, Змій пов’язувався з водою і, зокрема, з дощем. Якщо небесна боги­ня вважалася господинею небесних вод, то її чоловічий партнер, піднімаючись в небо у вигляді вогненного змія, спричиняв грозу. Крім того, зв’язок змія з водною стихією виявлявся в тому, що він співвідносився із земними водами — морями, річ­ками, озерами, болотами. В епоху бронзи вірування змінилися, і подавцем дощу почали визнавати чоловічого бога неба. Бог землі сприймався, як і небесна богиня, джерелом бід, що наздоганяють людину, символом яких часто виступало волосся (звідси, мабуть, звичай ховати або, навпаки, оголяти волосся).

Символами небесної богині, як подательки дощу, були напівовали (хмари, гру­ди), сльозинки (дощ), трикутники (зокрема, вписані один в одного або у вигляді бантоподібного знаку), а також кружечки, крапки (сім’я). А зигзаг із стрілою на кінці, що примикає до напівовалів, — це «вогненний змій», який втілює блискав­ку. До символів богині неба належали і птахи (наприклад, ластівка, яка була в Стародавньому Єгипті одним із символів Ісиди, а Ісіда — одна з давньосхідних бо­гинь, які походять від Великої богині епохи неоліту). Малюнок у вигляді повних або неповних концентричних кіл також, мабуть, є символом дощової хмари. Ця графема іноді переходила у спіраль, яка в стародавній символіці часто позначала змію — чоловіка небесної богині. Концентричні кола, одна з емблем Великої бо­гині, набули значення знаку «небо». У смузі від Піренеїв до Байкалу досі знаходять верхньопалеолітичні предмети у формі дисків, які в ту епоху позначали, імовірно, небо, тобто образ неолітичної богині походить ще від палеоліту (у пізніші епохи диск почав однозначно асоціюватися з Сонцем). Символом небесної богині, як наголошувалося, було і кільце (звідси звичай надягати кільце на палець при вступі у шлюб, де палець служить аналогом фалоса — атрибуту чоловіка богині неба, а також приносити померлому вінки як символ небесної богині, яку визнавали по­дателькою як народжень, так і смертей) [47, 18-19].

Обряд протикання кільця або вінка списом, стрільба з лука в диск, який існував з дуже давніх часів (відомий, наприклад, вже в сюжетах Кам’яної Могили), був пок­ликаний забезпечити народження нащадків, розмноження худоби і диких тварин, сприяти урожаю (стріла, спис — аналог фала; кільце, диск — аналог вульви). Цей обряд часто був пов’язаний з хороводами, кільцеподібним хлібом, білою хусткою (біла тканина — один із символів Великої богині). У давніх іранців, шумерів і семітів Анту, Анат, Анаїт, Анахіт являли собою «Велику матір» і «володарку неба», бо­гиню любові (хоча часто були незайманими) і війни (інше ім’я цієї богині Іштар, Астарта).

З огляду на те, що круг був священним символом Великої богині, місце, на якому здійснювалися богослужіння, також мало форму круглого майданчика. Дольмени і поховальні кургани оточували кільцем каменів. Кромлехи, що скла­даються з розташованих концентричними колами стовпів, ям і ровів, також є відтворенням символу неба. До символів неба належав і скісний хрест, а харак­терними знаками бога землі були прямокутники і квадрати. Диск з променями або без них стає виключно символом Сонця в епоху бронзи, як і диск з хрестом.

Визнається також, що скісний хрест у неолітичних землеробів був символом бо­гині неба, а в епоху бронзи — символом Сонця. Те ж саме, ймовірно, відбулося з розеткою (геометричне зображення квітки), яка в цивілізаціях Стародавнього Сходу асоціювалася з Сонцем і пов’язаною з ним родючістю землі. Язичницькі храми були повернуті входом на схід (вівтарем на захід), що також вказувало на солярну символіку. В індоєвропейській системі вірувань важливе місце вже на­лежало вшановуванню Сонця і був майже зовсім відсутній культ небесної богині. У стародавніх цивілізаціях Єгипту, Малої Азії і Месопотамії диск служив тільки зображенням Сонця. Водночас розетка (як один із солярних символів) ототож­нювалася і з богинею Іштар (Венерою), що походила від ранньоземлеробської богині неба [47, 22-23, 25].

Колесо також спочатку символізувало небо, потім — Сонце, а в індоєвропей­ську епоху — і бога-громовержця. Коли колесо стало символом неба, небесну бо­гиню змінив бог неба. За своїм походженням він є, на думку А. Голана, небесною іпостассю бога землі, який, піднімаючись в небо, створював грозу. Тому Колесо стало символом бога-громовержця, образ якого добре відомий за переказами ос­танніх трьох тисяч років: у слов’ян шестипелюсткова розетка називалася «громо­вий знак», у стародавніх римлян знак у вигляді кола з шістьма радіусами називався «колесо Юпітера», у кельтів колесо було атрибутом бога пекла Тараніса (його ім’я етимологічно близьке слову іагапп — «грім»). Проте уподібнення колеса Сонцю відбулося значно раніше — не пізніше епохи бронзи або навіть енеоліту (тобто між ІУ-ІІ тис. до н. е.). З диском, як уранічним і солярним символом, пов’язаний і обряд спорудження стовпа з колесом наверху, який в неолітичну епоху був ембле­мою Великої богині — вищого божества неолітичної релігії (тому, очевидно, була­ва або жезл, що мають вид стрижня, увінчаного кулею, набули значення символу влади), а зі зміною вірувань така емблема набула переважно солярного значення [47, 24-25].