Вчення Мані
За вченням Мані, викладеним у його маніхейському каноні з 7 книг, у світі споконвіку існувала й передавалася за традицією істина. Але вона була у світі, лише коли приходили посланці, які відкривають цю істину.
До Мані істина передавалася в різних формах і завжди була частковою, а отже — занепадною. Такого роду істина була провіщена Адамом, Єнохом, Ноем, Симом, Авраамом та ін., але найбільше трьома великими апостолами — Заратуштрою, Буддою та Христом. Однак їхня роль виявлялася лише на локально обмежених просторах: Будда — Схід, Заратуштра — Іран, Ісус Христос — Захід. Мані ж не тільки «апостол Вавилонії» та сучасного йому покоління людей, а й «ойкуменічний апостол» останнього покоління людей, тобто остання і вища ланка в ланцюзі небесних посланців — відкривачів істини, він «печатка пророків» (цей же епітет пізніше додавався в Корані до Мухаммеда — засновника ісламу) [74, I, 103].Мані, таким чином, — «святий дух», «утішник» і «просвітитель». Світло істини Мані, відповідно до вчення маніхейства, цілісне, абсолютне, нічим не затемнене і тому досконале. В одному з китайських джерел як попередників Мані називають Лао-Цзи і Будду, які утворюють три тіла, що членують світ, а в іншому Мані з’являється під 12-м знаком зодіаку — Рибою, що знаменує останнє з 12 тисячоліть, які становлять «всесвітній вік». Загалом маніхейське віровчення, на думку В. Топорова, можна розглядати як систему теософічного синкретизму (або еклектизму), у якій елементи різних релігійно-філософських систем об’єднані в монолітну конструкцію, де усе підлягло одній головній меті — спасінню [74, I, 104]:
• із зороастризму запозичена дуалістична концепція споконвічної боротьби двох начал — світла і пітьми, добра і зла, духу і матерії, а також основна есхатологічна ідея;
• з буддизму — вчення про перевтілення душ (сансаричні цикли), гостре усвідомлення нестерпності існуючого стану речей і необхідності негайного пошуку шляху до порятунку;
• з християнства — вчення про Спасителя й образ Ісуса Христа;
• з давньовавилонської спадщини і пов’язаного з ним гностицизму — поняття про зло, як укорінений у самих основах людського існування стан, пов’язаний з незнанням самого себе і тому невмінням пояснити своє постійне невдоволення.
Вчення Мані про спасіння виходить із загальної картини боротьби добра і зла у світі, при цьому позначаючи себе як «релігію світла» або «церкву справедливості».
Іранська концепція про безпочатковий і нескінченний час була перетворена в маніхействі на схему трьох типів часів, кожний з яких характеризується особливим співвідношенням відомих принципів — світла й пітьми: у первісному часі існує ідеальна рівновага (світло нагорі, пітьма внизу); у проміжному (сьогоднішньому) часі йде непримиренна боротьба цих двох начал (світло і пітьма перемішалися, успіх супутній то світлу, то пітьмі); у кінцевому (завершальному) часі боротьба закінчиться перемогою світла, яке остаточно візьме гору над пітьмою і відокремиться від неї, ставши назавжди чистим і бездомішковим [74, I, 104].