Цілком можливо, на думку сучасних дослідників, що етнокультурне і політичне протистояння ведійських індоаріїв (бхаратів),
які прийшли в Індостан у II тис. до н. е., двом ворогуючим областям — Північному Заходу (Синд, Пенджаб) і Південному Сходу (Магадха, Анга) стало історичним підґрунтям легенд про велику битву, зафіксованих у «Махабхараті» [68, 248].
Наприклад, «Карнапарва» (Книга про Карну «Махабхарати») називає мадрів і бахліків разом із сіндху-саувірами, гандхарами та іншими племенами Північного Заходу спільною назвою «араттці», тобто «жителі Аратти». Ця географічна назва покриває область тогочасного поширення Індсь- кої (Хараппської) цивілізації на Північному Заході Індії. Під тією ж назвою, що має дравідську етимологію, Індська цивілізація фігурує в шумерських текстах III тис. до н. е., і, як засвідчують античні джерела, ця назва утримувалась у зазначеному регіоні до перших століть нашої ери. Ворожість творців «Махабхарати» до племен Північно-Західної Індії проявляється не лише в несхвальній характеристиці їх моралі, а й в різко негативній ролі, що відводиться правителям цих царств (Синда, Гандхари та ін.) в основному сюжеті епопеї. На думку багатьох учених, відокремлення Північно-Західної Індії від ведичних індоаріїв могло бути пов’язане з тим, що після того як у північну частину долини Гангу пішла основна маса «ведійців», тут пожвавилась субстратна культура нащадків Індської цивілізації, на яку накладалися й іраномовні елементи. Наприклад, плем’я бахліків прямо пов’язують з етносом Хараппської цивілізації, а плем’я мадрів у Пенджабі вважають арійським, але таким, що підпало під культурний вплив сусідніх неарійських етносів [68, 248].Проте в тексті «Карнапарви» мадри й бахліки, як й інші племена індійської Аратти, практично не розрізняються. Карна (син бога Сур’ї) говорить про них з явною неприязню: «Завжди зловредний мадрака, завжди брехливий і безчесний... жінки їхні, як їм заманеться, сходяться з чоловіками, знайомими й незнайомими... Напиваються вони сидру, заїдаючи яловичиною, а потім шумлять і регочуть...
Жінки мадрів, знетямлені від випитого вина, зривають із себе одяг і вдаються у танці; у плотських утіхах вони неприборкані й виробляють усе, що заманеться... Таких жінок, які мочаться навстоячки, як верблюдиці, які втратили сором», Карна, окрім мадрів, зараховує також до гандхараківі сіндху-саувірів, тобто до всіх жителів індійської Аратти [68, 101-102].Такої ж думки Карна і про бахліків: «нечистих бахліків, які стоять поза Дхармою, потрібно уникати. Смоковниця, яку називають Говардхана, і площа-пере- хрестя під назвою Субханда — ось що в них біля входу у царський двір... Вони п’ють міцні напої з зерна і патоки, їдять яловичину з часником, коржі з м’ясом. Вони позбавлені принципів доброчесності. Умащені, прикрашені вінками, вони, сп’янілі, регочуть, співають і, скинувши одяг, привселюдно танцюють з жінками під стінами міста й будинків... Хмільні, вони виспівують лайливі пісні, називають один одного брутальними словами, ведуть п’яні бесіди. Їхні дружини, коли загине чоловік і господар, не плачуть... а танцюють... Де течуть п’ять рік... там пролягають землі, які називаються Аратта. Не варто відвідувати ці країни, де знищена Дхарма, краї- ни вратьїв, дасаміїв, відехів, які не здійснюють жертвопринесень! Не відчуваючи відрази, їдять бахліки з дерев’яного й глиняного посуду... Бахліки п’ють овече, верблюже, осляче молоко, їдять продукти, виготовлені з цього молока. Народжених від протизаконних шлюбів, диких, вживаючих будь-яку їжу, будь-яке молоко бахліків, які звуться араттами, мудрому необхідно уникати!» [68, 110-111].
Далі Карна пояснює походження бахліків: «У річці Віпаша живуть двоє піша- чів: Бахи і Хліка. Бахліки — це їх породження, а не творіння Праджапаті. Карас- карів, махшаків, калінгів, кікатів, що живуть у лісах, каркотаків, віраків і всіх, хто наслідує дурні звичаї, необхідно уникати!.. Ті землі звуться Араттою, народ зветься бахліками, васаті й сіндху-саувірами... Не личить арію затримуватись у них навіть на два дні!.. Прийшов я в країну бахліків і побачив: там той, хто був брахманом, стає кшатрієм, а вайш’я або шудра з бахліків стає цирульником, потім той, хто був цирульником, стає брахманом, а колишній двічі народжений може стати у них навіть рабом! З усього роду один у них стає брахманом, усі ж інші роблять, що захочуть: чи не божевільні всі ці гандхари, мадраки і бахліки!» [68, 112].
Коментуючи наведені уривки з 27 і 30 розділів «Карнапарви», сучасні дослідники Я. Васильков і С. Невелєва наголошують на особливостях культури і вірувань жителів Аратти, які належать переважно до дравідійських народів. Зокрема, акцентується на елементах ритуальної поведінки, пов’язаних зі зняттям статевих обмежень під час деяких релігійних свят, властивих культу родючості. При цьому характеристика, яку дає Карна жінкам мадрів, різко протилежна їхній звичайній характеристиці в епічній традиції: жінки мадрів, як правило, слугують еталоном краси і їхньої руки домагаються представники всіх царських родів Індії. Мадри — єдине з усіх індоарійських племен, яке брало викуп за наречену. Водночас наведені уривки з «Карнапарви» містять виключно важливу інформацію про релігію й соціальний устрій Аратти, що охоплювала землі Пенджаба і Синда. Наприклад, смоковниця «Говардхана» біля царського палацу араттців означає «Примножуюча (приплід) худоби», що безпосередньо пов’язано з символікою родючості. В народній релігії Північної Індії смоковниця (баньян) досі є об’єктом жіночого культу родючості. Наявність смоковниці на царському дворі Аратти уможливлює припустити зв’язок верховної влади з ритуалами родючості архаїчного типу, а також особливо тісний зв’язок царя зі священним деревом, що є особливістю культури дравідійських народів, яка вирізняє їх з-поміж інших народів [68, 249-251].
Особливістю культури араттців були також танці як елемент поховальної обрядовості (подібні обряди Геродот відзначав і в індоєвропейських фракійців, які вийшли, очевидно, з кола Трипільської працивілізації й активно змішувались із середземноморцями). Танці на похоронах — звичайне явище в культурі різних дравідійських народів (наприклад, кота, радж-гондів, муріа-гондів). Такі ж обряди засвідчені у кафірів. Тексти «Карнапарви» вказують і на інші особливості обрядового життя араттців. Наприклад, на еротичні ігри статевовікових груп юнаків і дівчат під звуки труб, литавр і барабанів, які в багатьох народів є важливим елементом ініціаційного й календарного ритуалів, стимулюючих енергію родючості.
Ін- доаріїв, носіїв ведійсько-брахманської культури, дивувало й уживання араттцями дерев’яного та керамічного посуду, оскільки самі вони користувалися переважно «разовим» посудом з пальмового листя. Цікавим є твердження, що бахліки-арат- тці походять не від спільного творця — Праджапаті, а мають водно-хтонічне походження. Такої ж думки дотримувались і шумери, які вважали жителів Аратти«людьми, які відрізняються від інших людей, людьми, яких Думузі (Діоніс) відокремив від інших людей» [68, 253].
Перелічені в «Карнапарві» назви племен, приналежних до жителів Аратти, становлять «вегетативні етноніми», характерні для дравідійських народів (наприклад, «блювотний горіх», «молукський біб», «зелений плід», «бамбук» тощо). Привертає до себе увагу й те, що в араттців відсутня варново-кастова організація суспільства, що свідчить про його певну егалітарність. Характерні особливості має система спадкування в араттців, у якій батька спадковують не рідні сини, а діти сестри (тобто племінники). Така система спадкування досить поширена у дравідських племен і була відомою в давньому Еламі, що вкотре підтверджує еламо-дравід- ську спорідненість. Проте в «Карнапарві» можна простежити й інші етнокультурні паралелі, наприклад, що жінки-мадри «мочаться стоячи, як верблюдиці». На подібну деталь указував Геродот відносно єгиптян у своїй «Історії» (II, 35): «Традиції та звичаї єгиптян майже в усіх відношеннях протилежні традиціям і звичаям інших народів. Так, наприклад, у них... жінки мочаться стоячи, а чоловіки сидячи» [68, 249, 253]. На індійсько-єгипетські паралелі, зокрема міфологічні, вказують і сучасні дослідники. Можливо, ці паралелі зумовлені саме хато-хуритсь- ким субстратом, що виник із Натуфійської землеробської культури, яка охоплювала в Х-УІІІ тис. до н. е. величезні території від Нілу до Євфрату. До них були наближені індоєвропейські пелазги — творці високорозвиненого царства Пелазгії III тис. до н. е., які дали своїм етнонімом у ХІІІ-ХІІ ст. до н. е. сучасну назву близькосхідній країні — Палестина.
Наведені дані про різні етнокультурні паралелі свідчать про ранні контакти й змішування різних людських рас та етносів, що їх становлять. Простежуються, зокрема, зв’язки між європеоїдами та австралоїдами, ностратійцями та сино-кав- казцями, середземноморцями, бореалами і дравідами, іберійсько-кавказькими та індоєвропейськими праетносами. У результаті цих багаторазових змішувань з’явились нові культури, цивілізації й вірування. Наприклад, у трипільців домінував, судячи з усього, культ Богині-Матері, що включав у подальшому її дочірню іпостась. Цей культ було зафіксовано вже в текстах Кам'яної Могили, де ім’я Богині-Матері Ашнан у зворотному прочитанні давало ім’я дочки — Нанше. Носіями цього культу були переважно іберійсько-кавказькі народи з їх круглою архітектурою. Солярний культ патріархального змісту належав праіндоевропейським етнокультурним спільнотам, які беруть свій початок від бореалів-гіперборейців. «Зміїні» культи проникали в Середземномор’я і циркумпонтійську зону як з боку індотихоокеансь- ких австралоїдів, так і з боку атлантоїдних негроїдів. У результаті були зафіксовані в якості головних об’єктів поклоніння Богиня-Мати, солярно-уранічний Білобог і водно-хтонічний Чорнобог. Примітно, що в Індостані, після багатьох століть розвитку й змішування різних систем вірувань, сьогодні найпоширенішими є всі ті ж архаїчні культи: шактизм, вішнуїзм і шиваїзм, персоніфіковані, відповідно, в образах Богині-Матері, солярно-уранічного Вішну й водно-хтонічного Шиви. А відбулися змішування вірувань, очевидно, в архаїчній Аратті, про яку збереглися написи Кам’яної Могили та інші давні писемні джерела.