Аратта в писемних джерелах шумерів
Із шумерського надбання відомі епічні поеми з Нітаурзького канона (2112-1997 рр. до н. е.), в яких протагоністами є перший цар Урука Енмеркар і герой Лугальбанда, а в ролі епічної «країни-суперниці» (на кшталт Турана в епосі іранців або Пох’єли в «Калевалі» фінів) виступає країна Аратта, що пролягла на схід від Шумеру [20, 12].
До цих епічних поем належать «Лугальбанда в найтемніших горах», «Лу- гальбанда і птах Анзу», «Енмеркар і володар (або верховний жрець) Аратти» та «Енмеркар і Енсуххешданна». В одному випадку відносини з Араттою у цих поемах начебто дружелюбні: Енмеркар, стурбований набігами гірських племен, посилає Лугальбанду з проханням про допомогу до богині Інанни, місцезнаходженням якої є Аратта. В іншій поемі, навпаки, описаний військовий похід Енмеркара проти Аратти на чолі війська напівбожественних богатирів. За сюжетом поеми «Енмеркар і володар Аратти» цар Урука вимагає, щоб Аратта прислала золото, срібло, свинець, лазурит, сердолік і дерево цінних порід, а також спеціалістів-ремісників для відбудовування старого храму Інанни в Уруці. Перемовинам сприяють стихійні лиха, що обрушились на Аратту (посуха, голод, повінь, можливо — землетрус). Зрештою жителі Аратти в обмін на прислані Енмеркаром зерно й «плоди дерев» відправляють усе, що вимагається, в Урук. Поема «Енмеркар і Енсуххешданна» розповідає про невдалу спробу правителя Аратти утвердити панування над Уру- ком і узасаднити своє виключне право на сакральний шлюб із богинею Інанною. Закінчується поема визнанням Енсуххешданною владарювання царя Урука [20, 12-13].
Російські дослідники Я. Васильков і М. Гуров наводять у своїй праці різні ідентифікації Аратти, висловлені різними авторами [20, 13-18]:
• С. Крамер, наприклад, спочатку розміщував Аратту в Луристані — історичній області на заході Ірану, приналежній до держави Елам, заселеної у давнину каситами (пізніше, у Х-ІХ ст.
до н. е. був заселений племенами південно-іранської гілки). У більш пізніх працях Крамер відніс Аратту на північний захід Ірану, в район озера Урмія. У цій спробі локалізації Аратти він спирався на два аргументи. По-перше, в одній з поем про Лу- гальбанду проміжним пунктом на шляху з Урука в Аратту була «гора Хур- рум», в якій дослідник убачав одну з прабатьківщин хуритів, що заселяли довкілля озера Ван. По-друге, в надписах Саргона II (кінець VIII ст. до н. е. згадана «річка Араттая», що протікала південніше озера Урмія);• К. Вількепоказав, що Хуррум є не власне топонімом, а епітетом зі значенням «найтемніші» або «найжахливіші» гори і розміщував описану цими епітетами місцевість десь між Аншаном і гірською країною Сабум, локалізованою в Північному Ірані;
• Ю. Юсифов доповнив аргументацію Крамера про «річку Аратта(я)» (точніше — Алате) урартським надписом VIII ст. до н. е. (Хорхорський літопис), згідно з яким Аратта(я)-Алате(й) — це гірська область на південь від Урмійського озера. Таке зближення дало йому підставу запропонувати етимологію назви країни Аратта/Алате(йє) на базі алтайської географічної номенклатури (Алатау, Алтай), а потім і порушити питання про присутність алтайських етносів у Приамурській зоні вже в III-I тис. до н. е.;
• Т. Гамкрелідзе і В. Іванов прийняли локалізацію Аратти за Крамером-Юси- фовим і, відповідно до своєї гіпотези про місцезнаходження в цій зоні індоєвропейської прабатьківщини, запропонували для назви Аратти індоєвропейську етимологію;
• до 60-х років ХХ ст. археологи утвердилися в думці, що весь лазурит (цінний камінь синього кольору, який в шумерських поемах згадується серед матеріалів, що доставлялися з Аратти) походить з одного джерела — Бадахшанського родовища в долині річки Кокча (північно-східний Афганістан), звідки він у IV-III тис. до н. е. доставлявся в Месопотамію, Іран, Туркменію, Індію, Єгипет і Малу Азію. Відповідно дослідник В. Сар- маніді припустив, що під Араттою в шумерському епосі мається на увазі власне Бадахшан, а Дж.
Херманн шукала цю країну на одному із згаданих «лазуритових шляхів» — на південь або південний схід від Каспійського моря;• до 70-х років минулого століття на Іранському нагір’ї археологами було відкрито ряд своєрідних культур IV-III тис. до н. е., що активно брали участь у міжнародній торгівлі, і на роль Аратти почали почергово претендувати Шахр і Состе в Систані, а також Шахдад у Кермані (зона поширення в Ірані протоеламської культури);
• В. Струве висловив у 60-х роках ХХ ст. припущення, що епічні пісні шумерів про подорожі на схід (а не на північ або захід), «за сім гір», так само, як і факти знахідок у Месопотамії печаток індійського типу, можуть свідчити про зв’язки Шумера з долиною Інду. Багато сучасних індологів також ототожнюють Аратту шумерського епосу й змальовану в староіндійській епопеї «Махабхарата» неарійську країну Аратта, територія якої пролягає в історичній області поширення Індської цивілізації.
Важливе значення для стародавніх зв’язків має знайдений у нижніх пластах Мохенджо-Даро фрагмент посуду з різьбленим «плетеним» візерунком, аналоги якого зустрічаються на різних пам’ятках Месопотамії, Еламу, Ірану. Нині встановлено, що цей посуд виготовлявся в Тепе-Ях’я (Іранське плато) в період між 2600-2400 рр. до н. е. У скульптурі Хараппи і Мохенджо-Даро простежується також зв’язок із мистецтвом протоеламського періоду Суз (3000-2500 рр. до н. е.) і з більш ранніми статуетками з Фарсу (Парса — історична область на півдні Ірану). Загалом починає усталюватися думка, що Індська, Шумерська й Еламська цивілізації розвивалися практично паралельно, сягаючи корінням глибокої давнини. Наприклад, розкопки в долині Інду виявили безперервну стратиграфічну послідовність від докерамічного неоліту (VII тис. до н. е.) до ранньохараппської епохи (перша половина III тис. до н. е.). Вже в 5000 р. до н. е. тут зустрічаються оброблені ремісничим способом лазуритове намисто, а з першої половини IV тис. до н. е. діяли майстерні з виготовлення лазуритового намиста. Лазурит надходив у долину Інду з сусіднього Афганістану [20, 18-25].
Таким чином, шлях від Шумерської цивілізації Месопотамії в індську Аратту лежав через Південний Іран, де у цей час розвивалась Еламська цивілізація, споріднена з двома першими, яка виступала між ними посередником. У шумерських поемах Аратта описується оточеною білими стінами, навколо неї простягаються поля, які приносять багаті врожаї. Із Шумеру до неї можна потрапити як сухопуттям (через Сузи й Аншан), так і водним шляхом (через Перську затоку й Аравійське море). При цьому Аратта, за описами шумерів, зазнала різноманітних стихійних лих: згадані посуха, голод, повінь, землетрус, що характерно насамперед для умов долини Інду. В уявленнях шумерів цивілізація Аратти слугувала бажаним прикладом, про що, зокрема, свідчить шумерське прислів’я: «Влада, наділена мудрістю, піддані, які перебувають у покорі, — ось благословення країни Аратта» [20, 25-30].