Аратта в індійських джерелах
Цивілізація Шумеру, Еламу й долини Інду належала до одного й того самого архаїчного типу давніх східних суспільств, що знайшло своє відтворення в шумерському епосі. Інша річ — опис Аратти в староіндійській «Махабхараті», де ця архаїчна культура розглядається з позиції старосхідної культури наступної стадії, з позиції релігії індуїзму, що відносить її до « антикультури».
Араттськими названі в «Махабхараті» землі, по яких течуть п’ять річок (Пенджаб), а під назвою араттців об’єднуються різні племена: бахліки, мадри, васати (всі в Пенджабі), сіндху-саувіри (середня й нижня течія Інду), гандхари (далека північ Пенджабу й нижня течія річки Кабул до впадання в Інд) та ін. Отже, під Араттою розуміється історична область, населена різними племенами, яких об’єднують певні спільні риси культури, що беруть свій початок від доарійської цивілізації долини Інду. Очевидно, і назва історичної області Аратта сягає тієї ж доби. Географічна назва «Аратта» засвідчена в цьому регіоні протягом довгого історичного періоду, причому не лише індійськими, а й античними джерелами [20, 30-33].Примітно, що більша частина гімнів Ріґведи була створена саме під час перебування індоаріїв на території Аратти (Пенджаб, Північно-Західна Індія загалом і, можливо, прилягаючі частини Афганістану). Тому відомий процент дравідійсь- кої лексики помічається у багатьох текстах Ріґведи. Є також підстави припускати, що між ведійськими аріями й місцевим населенням існували культурні контакти, результатом яких стали запозичення в Ріґведі деяких неарійських образів і сюжетів. З огляду на зазначене характерним є ланцюг тотожностей у назвах Аратта — Хараппа — Бхарата (індоарійська назва Індії). Проте, починаючи з Атхарваве- ди, зафіксованої вже після того, як індоарії просунулись в долину Гангу, залишені ними області Північно-Західної Індії все частіше починають характеризуватися як «нечисті» та інокультурні [20, 33-35].
В описах «Махабхарати» араттці перебувають поза ведійською культурою і настільки не схожі на інших людей, що наводиться навіть міф про їх особливе походження, що відрізняється від усього людського роду (не від творця Праджа- паті, а від двох водних демонів).
Сьогодні вже встановлено, що цивілізація долини Інду — в основі своїй дравідська, носії якої сповідували архаїчний рослинний культ (культ дерев) і культ гір з вираженими матріархальними рисами. Я. Васильков і М. Гуров вважають, що і назва Аратта має дравідське походження, що означає «заросла лісом гора». Культ дерев у дравідській міфологічній системі отримав особливий концептуальний зміст, став твірним елементом космогонічного й ан- тропогонічного процесу. Подібні архаїчні риси ми спостерігали і в полінезійській«рослинній» міфології. У міфологічній свідомості дравідів дерева уявляються пер- шопоселенцями Землі, свого роду «функціональними пращурами» людей. Звідси уявлення про дерева як про храм, символ верховної влади, місце проведення зборів. Священні дерева (зокрема, смоковниця) й приналежні до них святилища були тісно пов’язані з культом родючості (смоковниця-баньян залишається в народній релігії Північної Індії й донині об’єктом виконання у визначений день специфічного жіночого культу). На хараппських печатках відомі зображення дерев із рогами биків і буйволів на верхівці або стовбурі. Зображення на печатках свідчать про сакральний статус бика і корови (як і в Давньому Єгипті), а також обряді «ігорз биком» (характерному для мінойського Криту). Відомий загальноіндійський культ «священноїкорови», який не має індоєвропейських коренів, склався, ймовірно, під субстратним дравідійським впливом [20, 35-47].