Матеріали Хараппської цивілізації вказують на зв’язок верховної влади з ритуалами родючості архаїчного типу, а також особливо тісний зв’язок зі священним деревом.
«Махабхарата» прямо вказує на архаїчно-релігійний характер влади арат- тського правителя, який був одночасно царем і жерцем, що підтверджує існуючу серед дослідників думку про теократичний устрій індської державності.
Відповідно до сучасних уявлень індські «цитаделі» були позбавлені будь-якого оборонного значення. Вони були насамперед культовими центрами, а також престижними символами влади жерців (водночас вони використовувались як сховище для людей і тварин під час розливу річок). Правитель Аратти в шумерських поемах завжди визначався як «ен», тобто «верховний жрець», тоді як Енмеркар водночас із цим титулом кілька разів названий і «лугалем», тобто власне «царем». Сакральний характер адміністративної (царської) влади добре простежується у старотаміль- ських (дравідських) текстах, у яких зазначено зв’язок царя з культом родючості (обряди першої оранки, збору врожаю тощо), а також єдність духовної і світської влади. Поєднання в одній особі соціальних і обрядових функцій досі спостерігається у побуті дравідійських племен і було властиве всій дравідській культурі [20, 47-49].У шумерському епосі описується, що в «дворі Аратти» міститься «Лазури- товий храм» богині Інанни й резиденція верховного царя-жерця, а поруч — житни- ця-склад, біля якої складають товари та здійснюють їх обмін. Цей опис відповідає старосхідному храмовому господарству теократичного устрою. Дані «Махабхарати» свідчать про домінуючу роль в араттській релігії архаїчного культу родючості, що супроводжувався вживанням м’яса й хмільних трунків, а також зняттям статевих обмежень і проведенням карнавалів. Так, згадуване північноіндійске свято «смоковниц! родючості» відкривали жінки в образах нічних демониць, які відтворювали «поховальні сцени», всіляко звеселяючи присутніх, які потім залучалися до співів і танців, обливали один одного водою з трубок (поширений елемент обрядів родючості). У дні подібних свят, судячи з усього, знімалися статеві обмеження, оскільки йдеться про злягання чоловіків і жінок.
Екстатичні танці «умащених, прикрашених вінками, сп’янілих, які скинули одяг» «пишнотілих, світлошкірих жінок» відбувалися «біля стін міст і будинків, у всіх на виду» [20, 49-52\.У шумерському епосі описується свято в Аратті на честь бога Думузі, яке охоплювало, здогадно, обряд «священного шлюбу», а також жертвопринесення, поклони і молитви. У зображеннях і надписах на індуських печатках постійно фігурують символи зодіакальних сузір ’їв і певні дати, що свідчать про виключно важливу роль у культурі носіїв Індської цивілізації релігійного календаря. Спираючись на припущення про тотожність Аратти й Хараппської цивілізації, можна, на думку сучасних дослідників, припустити, що під ім’ям Думузі ховається «юний бог» дравідійської релігії («Прото-Муруган»), культ якого реконструюється і для хараппської культури. У шумерських поемах згадується покровителька Аратти «милостива Лама», яка може бути ототожнена з грізною богинею-демоницею Ламассу-Ламашту ста- ропівнічних уявлень, де вона була пов’язана з пеклом. Батьківщиною культу цієї страшної богині був, можливо, Елам, де вона виступала як об’єкт офіційного культу й покровителька храмів (у Месопотамії її називали «Еламіткою»). Образ Ламассу-Ламашту, що має «демонічне походження», повністю відповідає основному типу дравідійських богинь-матерів, пов’язаних зазвичай з різними хворобами. Цей дравідійський тип богинь проник із часом і в індуїстський пантеон. У дравідів цей культ обов’язково супроводжувався пияцтвом і оргіастичними елементами. Характерним для багатьох дравідійських традицій є також активна участь жінок у ритуальній практиці й виконання жінками функцій жриць [20, 52-54\.