Триєдине божество
В епоху неоліту існували і різноманітні триелементні символи (зазвичай у вигляді трьох дисків або трьох сонць), які були, ймовірно, символічним позначенням трирічного календарного циклу (введення додаткового 29-го дня в лютому для зрівнювання чотирирічного календарного циклу з сонячним часом — явище, на думку А.
Голана, більш пізнє). Відоме зображення трьох знаків сонця, які розташовані навколо центрального, що, очевидно, втілювало в собі єдність божества, яке перебуває по черзі в трьох станах і виражає ідею триєдиного Сонця. Інакше кажучи, в епоху бронзи існував образ триєдиного сонячного божества, коріння якого сягає неолітичної і, можливо, палеолітичної епохи, де троїсті символи зазвичай були пов’язані з Великою богинею або триєдиним небом. Наприклад, в Ріґведі згадується Трісирос («триголовий»), а середньовічні хроніки повідомляють про триголового бога у слов’ян — Триглаве, який, як і Святовит, уявлявся в образі вершника. Образ Триглава сягає, за А. Голаном, епохи неоліту або навіть палеоліту. Водночас з давніх-давен відомий і образ триголового змія, який втілював, очевидно, таку саму потрійну природу бога підземного світу. Отже, ряд даних свідчить, що разом з образом троїстого бога землі існував образ троїстої богині неба, який трансформувався, здогадно, в образ троїстого бога Сонця і образ Святої Трійці. Наприклад, наявність символу у вигляді диска з трьома пучками променів зафіксована у племен ямної культури, тобто протоіндоєвропейців, у III тис. до н. е. Водночас символ круга з трьома пучками променів існував ще в палеоліті, що вказує на глибоку старовину солярно-уранічних уявлень (рис. 38). Символом троїстого божества є і тризубець, відтворений на державному гербі України. Часто тризубець відбивали над головою богині як одну з її емблем (походить, можливо, від зображення пташиної лапи, тобто від мешканки небес). Відоме і зображення тризубця між двома свастиками (рис. 39), що також засвідчує його солярно- уранічне походження. Пізніше тризубець (або двозубець) став атрибутом бога грози (грецького Зевса, хурито-хетського Тешуба, арамійського Адада) або бога моря (римський Нептун і грецький Посейдон). Перехід символу тризубця з ураніч- ної у водну стихію, ймовірно, пов’язаний з трансформацією образу неолітичної богині в образ русалки або віли (звідси, ймовірно, і назва «вила» — три- або двозубого сільськогосподарського інвентарю). Язичницьке свято русалій (кінець весняного місяця, названого на честь богині Майї) генетично пов’язується з троїстістю неолітичної богині, образ якої був відомий ще в палеолітичну епоху [47, 140-144].Рудименти образу троїстої богині збереглися у давньогрецькій міфології (три Мойри, три Грації, три Паркі, троїстими були Афіна і Геката). Образ троїстої богині був також відомий кельтській язичницькій традиції. Пам’ятки словесності й археологічні свідоцтва вказують і на стійке уявлення про троїстість бога землі (наприклад, відомі палеолітичні зображення трьох змій) (рис. 40). Цей образ проходить через всі подальші епохи — у пам’ятках мезолітичної Європи, Передньої Азії, середньовічного Кавказу. У давньоримську добу існували амулети у вигляді потрійного (як і подвійного) фала. Шумерська тріада верховних божеств символізувала три рівні світобудови: Ану — бог неба, Енліль — бог атмосфери, Енкі — бог землі і підземних вод (кожне з цих божеств має риси неолітичного великого бога). На Криті й островах Егейського моря Зевс також уявлявся троїстим — як бог неба, землі і води. Аналогічно ведичний бог вогню Агні перебуває у трьох сферах — в небі, на землі і у воді. У давньоримському міфі йдеться про «потрійне життя» Марса, який, на думку А. Голана, є колишнім неолітичним богом землі. Марс латинян відповідав Квірину сабинян, який також нагадує неолітичного бога землі (покровитель землеробства, хтонічний характер, войовничість). Дати святкувань, присвячених цьому божеству, — 15 і 23 грудня — збігаються з початком і кінцем сатурналій, тобто свята Сатурна-Кроноса, теж колишнього божества землі.
Слов’янський Ілля або Перун — це неолітичний бог
грози, він же бог землі. Таким чином, три річні фази жіночого божества відповідають трьом річним фазам чоловічого божества: 1) сатурналії-кронії (або грудневі квіриналії), до яких належить і слов’янський корачун; 2) Масниця-карнавал наприкінці зими; 3) поховання Ярила, які майже збігаються з Трійцею, русаліями, святкуванням богинь Вести і Майї [47, 144-145].
З огляду на зазначене в релігійних переконаннях далекого минулого (орієнтовно ІІ-І тис. до н. е.) визнавалося, що протягом трирічного циклу сонячний бог виступає щорічно в іншому вигляді, а за більш ранніми віруваннями вигляд чоловічого і жіночого божеств, що втілювали протилежні сили природи, тричі мінявся протягом року. В багатьох давніх релігіях спостерігається стійка тенденція вирізняти з пантеону трьох верховних богів: у зороастризмі вищими божествами вважалися Ахурамазда (уособлення позитивного начала світобудови), Мітра (втілення світла) і Анахіт (богиня родючості); до урартської тріади належали Халді, Тейшебу і Шивіні; верховну трійцю богів етрусків становили Тін, Уні, Менрва, що вплинуло на давньоримську трійцю — Юпітер, Юнона, Мінерва (при цьому в архаїчну добу у давніх римлян верховними богами визнавалися Юпітер, Марс, Квірин). За християнським догматизмом бог єдиний і водночас троїстий, тобто триєдиний. А. Голан висловлює припущення, що ця стародавня тріада являє в аспекті ранньо- землеробських вірувань бога землі, богиню неба і їхнє дитя — Сонце. У джерелах зустрічається думка про те, що ця тризначна емблема уособлює Сонце, Місяць і планету Венеру [47, 145-146].
В епоху неоліту планета Венера, ймовірно, замінила богиню неба. Саме в цю епоху Вранішня і Вечірня зірка (тобто планета Венера) пов’язувалася з Великою богинею, яка супроводжує Місяць (втілення бога землі — чоловіка богині неба). Відома емблема «півмісяць і зірка», запозичена мусульманами у візантійців, а останніми — у стародавніх мешканців Передньої Азії, символізує названу сакральну пару. Згодом планету Венеру почали визнавати «зіркою зла», римляни пов’язували її з Люцифером, фінікійці з Вельзевулом, євреї з Азазелем, ацтеки зі змієм Кецалькоатлем, американські індійці і жителі Полінезії приносили їй людські жертви; араби-язичники називали «всемогутня» і вшановували її як верховну богиню. Тривівтарні храми існували у Стародавньому Римі, Ефіопії, Малій Азії, на Кавказі. Число 3 відігравало якусь особливу роль ще в палеоліті, причому не тільки у кроманьйонців, а й у їхніх попередників — неандертальців. У давнину існували поняття про три начала буття: наприклад, у давньоіндійській філософії основними елементами світобудови вважаються біле (вода), чорне (земля) і червоне (вогонь), а втіленням єдиного божества в Ріґведі була тріада, що складається з Агні (бог вогню), Сур’ї(бог Сонця) та Індри (бог-громовержець) [47, 146-148].