Дволикий бог і близнята
Давньоримський Янус був богом часу, втіленням межі між старим і новим роком, визнавався покровителем будь-якого почину, мав відношення до минулого і майбутнього, а також до сходу і заходу Сонця.
Лики Януса на найдавніших зображеннях різні: одне безбороде, інше бородате, або одне біле, інше — чорне (це можна розуміти як символ сходу і заходу Сонця або двох половин року). У храмах статуя Януса повернута обличчями на схід і захід. Храми Януса були своєрідні за плануванням — вони мали два протилежні входи, що також, мабуть, символізувало схід і захід Сонця. Отже, Янус був богом року (він міг бути і чотириликим, що відповідає чотирьом порам року, а в Римі Янусові було присвячено 12 вівтарів, по числу місяців). У давньогерманських рунах символ Януса (круг з поперечною лінією) також служив позначенням року. За іншими свідченнями Янус мав відношення до літнього сонцестояння (розділення року; звідси, мабуть, Іванів день). Янус часто вшановувався разом з Юноною (і римлянами ототожнювався з Юпітером), в чому, на думку А. Голана, можна бачити релікт культу двох давніх головних божеств неолітичної релігії. Януса іноді називали Янус-Квірин, а Квірин — покровитель землеробства у давніх римлян — за своїм походженням є богом землі неолітичної релігії. Етруський Кульсанс й італійський Ані, які передували римському Янусу, були чотириликими, що пов’язувалося, мабуть, з чотирма землеробськими сезонами [47, 136-137].Італійське ім’я цього божества Ані подібне до імені шумерського бога неба Ан (аккадський Ану), як і до імені самого Януса (Ян). А бог неба, за А. Голаном, — це модифікація неолітичного бога землі (тобто відокремлена від нього його небесна іпостась). Ім’я месопотамського Оаннеса (Ану з індоєвропейським закінченням л) зіставляється з Аун — ім’ям благого божества у вигляді риби у семітів, а ім’я останнього нагадує італійського Ані, шумерського Ана, аккадського Ану.
Римляни уявляли Януса найдавнішим богом і величали його Янус-отець, а отець — це титул верховного божества: неолітичного бога землі або післянеолітичного бога неба. Із вищезазначеного випливає, що Янус за своїм походженням — це Великий бог неолітичної релігії, який, як і Велика богиня, уявлявся двоїстим (двоїстість, імовірно, пов’язана з двома половинами року). При цьому давньоримський Янус був наділений особливостями, властивими Близнюкам (він вважався покровителем подорожуючих, мореплавців і воїнів) і був пов’язаний, як слов’янські Ян-Іван і Купала, з літнім рівноденням. Попри те, Януса ототожнювали з богом землеробства Квіриномі богом часу Сатурном (явний образ неолітичного бога землі). Двоїстість стародавнього Януса, яка спочатку, за А. Голаном, виражала можливість цього божества перебувати і в пеклі, і на небі, з часом почала переноситись на поняття про дві половини року. Коли у Стародавньому Римі було введено початок року з 1 січня, перший місяць був названий на честь Януса і він, таким чином, виявився пов’язаним і з зимовим рівноденням (водночас є дані, які вказують на однакові назви місяців, наступних після літнього і після зимового рівнодення). Знак Януса, маючи вид окружності, схожий на колесо, і цей знак (з поперечною діагоналлю) позначав, імовірно, моменти сонцестояння. Загалом прообразом Януса, як уявляється, був Великий неолітичний бог, бог землі, а Близнюки — це його діти. Водночас парні, близнючні зображення (зазвичай кінських або пташиних голів) відомі ще з часів палеоліту і були пов’язані, очевидно, з Великою богинею неба. В епоху бронзи кінь і птах визнавалися уособленням сонячного божества і з цієї точки зору були символом двох сонць. При цьому різноспрямовані голови, як і різнообер- нені свастики, могли символізувати міфічний рух Сонця півроку на північ і півроку на південь. Таким чином, з позицій вірувань неоліту (і, ймовірно, палеоліту) в різнообернених головах змій, биків, баранів, вепрів криється двоїстий символ божества землі, а в різнообернених головах птахів (і часто коней) — двоїстий символ богині неба, витіснений з епохи бронзи чоловічим сонячним божеством. Символ двох сонць в епоху бронзи означав дію божественних сил, які керують двома піврічними фазами Сонця, і уособленням цих сил, на думку А. Голана, були Близнюки, або Янус [47, 137-138].Двоїстість образу Великої богині пов’язана, мабуть, з уявленням про те, що вона визнавалася джерелом як блага, так і лиха. Слов’яни-язичники поклонялися двом породіллям (прародителькам), у догрецькій Аркадії вшановували двох Великих богинь, у шумерів Інанна мешкала на небі, а її старша сестра Еришкигаль — у підземному світі, у давніх греків Деметра мешкала на Олімпі, а її дочка Персефона (Кора) холодну половину року проводила у бога підземного світу Плутона-Аїда. Інакше кажучи, Велика богиня мислилася ніби у двох іпостасях — небесній і земній. Давні уявляли Велику богиню як божество, що все породжує і все пожирає (наприклад, в ірландській міфології ідентифікована «першоматір» Ану або Дану, де її інша іпостась — Чорна Анніс — вимагала людських жертв). Двоїстим, імовірно, був і образ божества землі, який міг перебувати не тільки в землі, а й на небі. Наприклад, за деякими джерелами, бог пекла Гадес і бог неба Зевс уявлялися двома іпостасями давньогрецького верховного божества (Гадеса визнавали Зевсом і тим, що «спускається вниз») [47, 138-140].