А. Голан у своєму фундаментальному, хоча й небезспірному дослідженні, звертає увагу на те, що у різних народів світу були уявлення про два сонця — світле і чорне (підземне)
— і наводить інтерпретацію міфу про лабіринт дослідника Є. Краузе, за якою цей міф символізує зміну дня і ночі, де головні персонажі втілюють: жінка — Сонце («сонячну діву»); чудовисько — причину зникнення Сонця вночі; герой — причину появи Сонця вдень; лабіринт — фортецю, в якій заточене Сонце [47, 131-132].
Поняття про «денне» і «нічне» сонце співвідноситься і з уявленнями про дві піврічні фази Сонця — тепло і холод, пов’язані з літнім і зимовим рівноденнями. З Сонцем і загалом з небесами був пов’язаний також восьмиподібний знак, відомий в Малій Азії з III тис. до н. е., що є двома сполученими кільцями (такої форми, наприклад, були щити давніх критян). Ці два кільця в «передсонячну», матріархальну епоху пов’язувалися, ймовірно, і з двома очима небесного божества, які уявлялися двома світилами (наприклад, у Стародавньому Єгипті і в Стародавній Індії Місяць і Сонце вважалися очима небесного бога). Проте найбільш відповідає «двоокому» символу сузір’я Близнюків, розташоване в західній частині неба (божественні близнята були одним з провідних образів у давньоіндійських і давньогрецьких міфах, де вони називалися Ашвінамі і Діоскурами і були пов’язані з кіньми) [47, 132-133].У системі неолітичних міфопоетичних уявлень Сонце-діва була сестрою Близнюків (понад шість тисяч років тому Сонце в період весняного рівнодення перебувало в сузір’ї Близнюків), і коли вмирав один з них — відразу ж відроджувався другий, що, можливо, було пов’язано з уявленням про Сонце, що «вмирає і воскресає». У деяких оповідях, які відображають поширений культ божественних близнят, останні називаються лебедями. Близнята також пов’язані з вогнем, американські індійці називають їх ведмедями. Можливо, з близнятами пов’язані і давньокритські Ф-подібні знаки, які пізніше перетворилися на лабрис, відомий також етрускам. Останній міг символізувати й уявлення, що сягає трипільської культури, про розділення світу на дві частини. При цьому кожна частина уявлялася також двоїстою, що могло бути проявленням такої архаїчної ідеї: космічне яйце поділилося на небо і землю, кожне з яких має подвійну природу (тепло — холод,
день — ніч тощо). З Ф-подібними знаками і пізніше з лабрисом пов’язане, очевидно, і виникнення дволикого божества, обличчя якого повернуті у протилежні боки (наприклад, римський Янус). Найдавніший з відомих дволикий бог представлений у Шумерських зображеннях III тис. до н. е. (він виконує роль посланця верховного бога Енкі), а також у міфах греків, етрусків, фінікійців, єгиптян, вавилонян, африканців, океанійців, мезоамериканців, північних народів європейської частини Росії (з III тис. до н. е.). У давніх народів Передньої Азії він носив ім’я Оаннес, в Індії — Астіка, у шумерів — Ісиму (або Ізумі). Оаннес — це рибо-людина, яка, згідно з міфами, колись вийшла з моря і навчила людей основам цивілізації [47, 133-136].