Резюме

Розглянуте нами дослідження ранньоземлеробської релігії неоліту, яка існува­ла в Південно-Східній Європі і Передній Азії між Х-ІУ тис. до н. е., не може, поза сумнівом, відтворити повну картину тих стародавніх вірувань, оскільки їх рекон­струкція залишається фрагментарною.

По-перше, привертає увагу виражена матріархальність ранньоземлеробської релігії та матріархальність, з якою пов’язана сама поява кроманьйонців близько 40 тис. років тому. Цей період, за нашими розрахунками, відповідає зодіакаль­ній епосі Діви, яка в античну епоху була відома як Прозерпіна і пов’язана з Плу- тоном-Аїдом і Вулканом-Гефестом (відповідні зодіакальні сузір’я — Скорпіон і Терези). Саме цим пояснюється, на наш погляд, архаїчне верховенство «прабожества» Гефеста-коваля в первинному пантеоні і пов’язана з ним роль вогню (переважно хтонічного походження) в далеких палеолітичних культах. Зрозумілою, з огляду на зазначене, стає і роль Плутона-Аїда, якого визнавали чоловіком Діви-Прозер- піни, пов’язаного також з образом Нептуна-Посейдона. Саме ці водно-хтонічні персонажі, зважаючи на тодішнє положення Сонця в зодіакальному колі, супро­воджували появу кроманьйонців на доісторичній сцені розвитку людства. Цією ж обставиною, мабуть, пояснюється і жіноча природа солярних божеств, оскільки Сонце перебувало в «жіночому» знаку Діви. Характерно, що ця водно-хтонічна конфігурація супроводжуючих Діву-Прозерпіну чоловічих божеств (Нептуна, Плутона і Вулкана) найвиразніше була зафіксована у палеолітичних племен узбе­режжя Атлантичного океану, тобто поблизу легендарної Атлантиди, якою керу­вав, як відомо, Нептун-Посейдон з незапам’ятних часів.

Релігія неоліту Середземномор’я була, на думку А. Голана, прямим продов­женням тієї архаїчної атлантоїдної релігії, яка відділялася від першої гігантським відрізком часу — приблизно в 25-30 тис.

Лунарній епосі Рака передувала виключно солярна епоха Лева (ХІ-ІХ тис. до н. е.), яка сприяла формуванню патріархальних уявлень солярного культу, носіями якого стали, очевидно, протоіндоєвропейці, які тільки зароджуються, — можливі спадкоємці архаїчних гіперборейців. Зіткнення в одному регіоні пред­ставників протилежних — солярного і місячного — культів неминуче привело до бінарності релігійно-міфологічних уявлень, з одного боку, і до боротьби цих уяв­лень — з другого. Звідси, мабуть, беруть початок амбівалентні образи богині, яка уявлялася то богинею-блудницею, то богинею-дівою, і такі самі суперечливі обра­зи чоловічого божества, яке втілилося в Бику-Тельцю.

Два чоловіки богині, що з’явилися, ймовірно, в епоху Близнюків, почали сприйматися як солярний і хтонічний боги, від яких богиня могла мати дітей та­кої самої різної сакральної природи, що привело з часом до появи солярних і хтонічних богів, що «вмирають і воскресають». Наприклад, у давньосемітській релі­гії III тис. до н. е. такими богами вважалися одночасно Балу і його антипод Муту. Такою ж різною все більше сприймалася і колишня Богиня-Мати, яку почали ото­тожнювати переважно з планетою Венера, а останню уявляли в двох протилеж­них іпостасях — як Вранішню і Вечірню зірку.

Триединий образ верховного божества (наприклад, триєдине Сонце в своїх уранішній, денній і вечірній іпостасях), що існував відвіку, з часом почав розумі­тися як тріада владик трьох сфер світобудови: небесної, земної і водно-хтоніч- ної (наприклад, Баал — Муту — Ямма або Зевс — Плутон — Посейдон). При цьому в якості головної виокремлювалася та або інша сфера. Так, неолітичні ранньо- землеробські племена поклонялися переважно володарю «низу», що втілювався, як правило, змієм, а перші індоєвропейці — володарю «верху» в образі Сонця (образ Богині-Матері на цей час відходить на другий план). З цих первинних образів- антагоністів формуються такі самі протилежні образи Білого і Чорного богів, що перебувають у непримиренній конфронтації один до одного. Подальшою транс­формацією цих образів було християнство й іудаїзм, що протиборчі донині, як представники протилежних — солярного і місячного — культів.

*, *

*

Піо-друге, змішування культів, їх багатотисячолітнє суперництво обумовило і змішування багатьох рис, функцій і навіть імен сакральних персонажів. Напри­клад, одні й ті самі коренеслова можуть належати до назв різних, часто проти­лежних божеств (такі, як І, б.и, т.і., р.г., зЛ., і.п., і.г.,). Водночас найпоширенішими іменами Чорного бога є імена з такими коренесловами: Ь.г., Ь.з., д.б., д.т., І.к., к.т., к.т., к.І., т.б., г.і, п.к., п.£., т.п., т.з., т.І., т.к., рї.(рк.І.), р.п., р.з., з.т., з.д., к.т., иї., ит.,р.п.,р.т., а Білобога — з такими/ Ь.д., б.д., б.з., б.п., д.І., п.т., п.б., т.І., т.з., з.п., з.І., з.и, і.д., і.т., і.иі, ік.з. В імена богині часто входять коренеслова т.а., т.о., т.т., ІЛ., ипЛ., п.і., і.з. тощо (докладніше про це див. у наступному розділі).

Перемога на межі ІІІ-ІІ тис. до н. е. солярного культу в багатьох регіонах тодішньої ойкумени змінилася (до другої половини ІІ тис.

Варте уваги те, що епосі Риб повинна відповідати так звана планета № 5, під якою в античні часи розумівся сонячний Феб, який загинув внаслідок космічної катас­трофи. Відтоді управителями зодіакальної епохи Риб вважаються Нептун і Юпі­тер — можливі «співучасники» того давнього катаклізму. Заслуговує на увагу факт, що, за деякими версіями, одним з уламків загиблої планети № 5 є і Прозерпіна — архаїчна «Сонце-діва», захоплена колись Плутоном-Аїдом.

Загалом поперемінне домінування богів і богинь в архаїчному пантеоні уявляється як повільне, поетапне переміщення Сонця за зодіакальними знака­ми: першим, мабуть, був зміщений зі свого трону Гефест-Вулкан, потім Плутон і Прозерпіна, після чого настала черга і всіх інших верховних божеств — Урана, Сатурна, Юпітера та ін. При цьому колишні боги-гегемони, віддаляючись з кож­ною зодіакальною епохою все далі від знаку, де перебувало на той момент Сонце, сприймалися, ймовірно, скинутими «вниз», що зумовило появу поширеної в бага­тьох віруваннях ідеї про почергову зміну «поколінь богів».

По-третє, привертає увагу хтонізм єврейських релігійно-міфологічних уявлень і їх спрямованість проти солярних уявлень, що символічно відображає боротьбу змія з Сонцем, яка знайшла своє продовження в протистоянні іудаїзму і християнства. Хрест з архаїчних часів відображав Небо і Сонце і часто зображався поряд з агнцем — християнським символом Спасителя. Цар світу — це бог Сонця, символом якого, разом з хрестом, була також свастика (відома з VII тис. до н. е.). Хрест і свастика були першими символами християнства, що ясно вказує на його споконвічно солярну, світло-вогненну природу. Проте свастику ніколи не використовували семіти, як і народи Африки, Океанії, Австралії, тобто тих регіонів, де з часів кам’яного віку практикувалося обрізання — основний обряд зв’язку з фалічним божеством «низу».

Сонячне божество Ра було відоме як благий Цар світу у Стародавньому Єгипті, Китаї, Полінезії, чорноморсько-каспійських степах, проте у давніх євреїв назва цього Бога-творця означала «злий, поганий». Водночас божество на ім’я Гад (одне з імен бога пекла — Гадеса) вважалося богом щастя й успіху. Варте ува­ги те, що саме за часів пануючих в Єгипті разом з євреями гіксосів культ Сон- ця-Ра знищується, а на зміну йому приходить змієбог Амон, який, маскується під благе божество шляхом отримання нового імені — Амон-Ра.

По-четверте, поширене нами дослідження релігійно-символічних уявлень кам’яного віку вказує на певну послідовність їх розвитку, яку можна відтворити так:

• від епохи палеоліту збереглися образи Лося-Оленя, якого приносять в жертву владиці водно-хтонічного низу в образі змія. Олень пов’язаний із Сонцем, і він супротивник змія, який за ним полює. Тому змій не тіль­ки владика води, землі і пекла (пов’язаного з підземним вогнем, який проявляється як у виверженні вулканів, так і в блискавці), а й божество полювання, і божество війни. Звідси його чорний і червоний кольори, а також зооморфні образи: змій, бик, козел, осел, вовк, свиня, а також коти, земноводні і плазуни, зокрема жаба, черепаха, ящірка, крокодил. Про­довженням образу сонячного оленя є кінь і баран, що являють з епохи палеоліту єдиний солярно-уранічний ряд сакральних персонажів. В епо­ху зародження міфу боротьбу за володіння Сонцем виграє змієбог, чим визначається становлення хтонічного культу ще у неандертальців з вша­новуванням владики пекла як головного божества;

• птахи — олень — кінь — баран є праобразом спасителя Сонця, яке вва­жається дочкою богині неба (звідси образи двох олениць і двох по­роділь — матері і дочки). Кінь, наприклад, — пожирач змій, але він же, як колись лосі й олені, приноситься в жертву водно-хтонічному бо­жеству Посейдонові. Названому солярно-уранічному ряду протистоїть лунарно-хтонічний ряд в образі бика — козла — осла — змія, який вша­новувався неолітичними племенами. З ними починають боротьбу праіндоєвропейці, які поклоняються Сонцю з його культом коня (межа Г^Ш тис. до н. е.) і вшановуванням Сходу (неолітичні племена, як і неандертальці, обожнювали західний напрям, богом якого був зміє­бог пекла). У неолітичну епоху Сонце — богиня, місяць-Бик — грізний чоловічий бог, Вранішня зірка — благий чоловічий бог. Але Сонце, за міфом, дістається Місяцю, що визначає домінування в ранньоземле- робську епоху лунарно-хтонічних культів. Пізніше богиня неба і Доч- ка-Сонце заміщаються чоловічими образами, а солярний олень-герой почав успішно боротися з хтонічним змієм і перемагати його, звіль­няючи з його полону діву-життя;

• вже в трипільській культурі знали, що світ поділений на дві частини — світлу і темну — і що кожна з них також двоїста. Звідси виникає ідея про двох богів солярно-уранічної і двох — місячно-хтонічної природи. Первинним образом для цих дуальних персонажів виступав дволикий першобог, образ якого, ймовірно, сходив до уявлень про андрогінність Творця. В епоху неоліту братами Сонця-діви вважалися божественні близ­нята (наступила зодіакальна епоха Близнюків), образ яких трансформу­вався в образ Сонця, що вмирає і воскресає. У цей же час, імовірно, зарод­жуються уявлення про таке саме божество низу, що вмирає і воскресає, яке є іпостассю сина підземного змієбога (Аттіс, Адоніс, Діоніс, Таммуз та ін.). Отже, образи богів і богинь мислилися у двох вимірюваннях — небесному і підземному, між якими існувала ніби серединна, розділова лінія (напри­клад, земля), чим можна пояснити триіпостасність божеств. Так, колись єдиний бог спочатку лунарно-хтонічної природи міг уявлятися у греків як Зевс-Посейдон-Аїд, тобто виявлятися у своїх трьох сферах — небес­но-грозовій (атмосферній), водній і підземній. Те саме відбувалося і з богинями, які, наприклад, у греків були: Геката — богиня Місяця і ночі, Деметра — богиня землі, Персефона — богиня підземелля, а всі разом становили образ єдиної богині;

• триіпостасний образ мав і сонячний, і вищий небесний бог, які про­тистояли також триіпостасним богові і богині лунарно-хтонічної приро­ди (наприклад, єгипетський бог Сонця мав три іпостасі в образі враніш­нього, денного і вечірнього сонць). Троїстий сонячний бог був відомий ще «ямникам» — праіндоєвропейцям на межі ГУ-ГГГ тис. до н. е. Цей образ йде з глибин палеоліту, як і троїстий образ владики низу — у виг­ляді трьох змій. Таким чином, палеолітичні солярно-уранічні символи птахів — оленя — коня — барана трансформуються у триіпостасний образ небесного вищого Бога-Творця, протилежного такому самому триіпостас­ному образу водно-хтонічного змієбога. Відомі у давніх міфах і богині-змії, які були відповідностями свого зміїного чоловіка, а також Небесні Діви, приналежні лише до солярно-уранічного світу. Вже в епоху неоліту боги­ню неба, велику матір, заміщає богиня планети Венера, що має два аспек­ти — Вранішньої і Вечірньої зірки, перший з яких пов’язаний з Сонцем, а другий — з Місяцем. При цьому чоловічі місячні божества заміщаються жіночими, а сонячні жіночі — чоловічими;

• до ГГГ-ГГ тис. до н. е. образ Богині-Матері відходить остаточно на дру­гий план, а головні місця посідають бог Сонця і змієбог, який до сере­дини ГГ тис. до н. е. в образі громовержця відтісняє Царя світла і стає «князем і богом століття цього». При цьому змієбог підземелля стає «своїм» для релігійних общин і цілих етносів, які його вшановували, і відвертим супротивником і переслідувачем тих, хто прийняв єдино правильну віру в Небесного Бога-Отця. Цей період — межа ГГГ-ГГ тис.

до н. е. — є періодом безкомпромісної світоглядної боротьби між при­служниками «князя тьми» і служителями Царя світла, яка знайшла своє вирішення з появою солярно-уранічного християнства як протистав­лення лунарно-хтонічному іудаїзму.

На завершення цього розділу варто зазначити, що подібність різних, часто про­тилежних імен сакральних персонажів, які зустрічаються, є, радше, результатом тривалого і неодноразового змішування двох основних релігійно-міфологічних систем — хтонічної й уранічної. Це змішування і приводило до появи сакральних персонажів то серед богів, то серед демонів, оскільки прихильники протиборчих систем зараховували їх до різних класів надприродних істот за своїми переконан­нями. У наступному розділі ми спробуємо детальніше розглянути основні персо­нажі неолітичної релігії і їх подальший розвиток.