Тектонічні і світоглядні зміни
За біблійними свідченнями, часовий відрізок від створення першої людини до Ноєвого потопу становив близько 1650-2160 рр., а від потопу до першого патріарха євреїв Аврама (який жив в Урі, але вже не шумерському, а халдейському, тобто приблизно 2000 р.
до н. е.) — близько 1170-520 рр. [54, 40-85]. Інакше кажучи, поява відомої нам людини і разом з нею сучасної історії людства відбулася, за Біблією, між 5335 р. і 4180 р. до н. е., а Всесвітній потоп — між 3170 р. і 2520 р. до н. е. До того ж Всесвітній потоп, що згадується в багатьох релігіях світу, у цьому випадку міг стосуватися тільки європеоїдної раси, оскільки Біблія, найімовірніше, була написана європеоїдами, для європеоїдів і про європеоїдів. Це підтверджується і біблійним родоводом народів, де наводяться винятково семіто-хамітські й індоєвропейські етноси і немає жодної згадки про представників інших расово-етнічних спільнот. Каїн, за Біблією, першим в історії побудував місто, а його нащадки вперше ввели інститут багатоженства і стали родоначальниками «тих, хто живе у наметах з чередами» (тобто кочівників), «усіх тих, хто грає на гуслях і сопілках», «ковачів усіх знарядь з міді й заліза». Тобто каїнове плем’я внесло в людський світ ті винаходи, що трагічно супроводжують усю технічну цивілізацію, особливо зброя і бездуховні мегаполіси, які замінили служіння Богові бездіяльністю, у тому числі за допомогою сучасних «гуслів і сопілок». Довершує цю сумну картину та обставина, що одна з родоводу Каїна — Ноема («миловидна, прекрасна») — стала фундаторкою нового суспільного інституту — проституції. Очевидно, для знищення цієї «каїнової частини» європеоїдного людства і задуманий був Всесвітній потоп (хоча, з огляду на неможливість загибелі Каїна, навряд чи він був до кінця успішним).Біблійні образи Каїна і третього сина Адама Сифа є, ймовірно, символами темного і світлого начал у людині, а також її свідомої і несвідомої сторін психіки.
Ця споконвічна «боротьба і єдність протилежностей» супроводжує відтоді всю історію людства, а також складових його людей і народів. Три сини Ноя — Сим, Хам і Яфет — символізують, у свою чергу, три інші складові психічного цілого — пізнавальну, емоційну і вольову сфери, що, можливо, з найбільшою повнотою реалізуються в породжених ними народах.Щодо «локального європеоїдного потопу», то в сучасної археології немає жодних сумнівів у катастрофічних повенях, які справді мали місце на зорі людської історії в Месопотамії, що згодом знайшли відображення в шумерських, вавилонських і біблійних переказах. Як, утім, немає сумнівів і в тому, що на Землі ще раніше відбувалися різні катаклізми значно більших масштабів.
Як спостережено, у шумерських переказах також збереглися спогади про династії «допотопних» і «післяпотопних» царів, які зводили величезні хра- ми-зиккурати. Ця пам’ять про колишні цивілізації, можливо, знайшла своє відображення в чотириступінчатій структурі зиккуратів — символі чотирьох рас і епох, які послідовно змінюють одна одну в очікуванні п’ятої. Одним з найтипо- віших образів у шумерській релігії залишається образ Богині-Матері, що також вказує на традиції попередніх релігійно-етичних систем. Ще одною даниною цим традиціям є, ймовірно, і священний шлюбжерця-царя та верховної жриці, яка у процесі містерії «опускається» під землю, символізуючи тим самим своє хтонічне походження.
На зв’язок з Матір’ю-Землею шумерської релігії вказує і досить поширений культ Місяця, стосовно якого Сонце виступає сином. Проте головним богом шумерійців є вже чоловіче божество неба Ану, якому, щоправда, передували аж 50 пар інших божеств, головне з яких мало ту саму хтонічну природу. На зміну релігійно-міфологічних уявлень давніх шумерійців вказують сказання про Гіль- гамеша, згідно з якими династія Урука веде вже своє походження від бога Сонця Уту.
У Стародавньому Шумері відбувається ще одна зміна — первісна і повсюдна влада жерців з часом зустрічає дедалі зростаючий опір військових вождів, які згодом стають царями і поступово відтісняють священнослужителів на другий план соціального життя.
Отже, історія Стародавнього Шумеру ознаменовується двома дуже примітними і грандіозними зрушеннями в об’єктивному процесі глобального соціального розвитку: повільним переходом релігійно-культових устремлінь від переважно жіночих і хтонічних до переважно чоловічих й уранічних божеств, а також поступовою зміною панування духовного стану пануванням військової аристократії.Ще краще ці процеси помітні в Етрурії, де організація соціального життя в містах-державах (що нагадують такі самі міста-держави Шумеру) згодом повністю зосереджується в руках аристократів. Проте раніше етрусків об’єднувала в конфедерацію міст тільки сила релігії і культів, які відправлялися жерцями, де одним з головних був культ Богині-Матері. Значна роль жіночих божеств в етруській релігійно-міфологічній системі супроводжувалася будівництвом міст і скельних гробниць, що часто має риси мегалітичної архітектури. У цьому, очевидно, виявлялася пам’ять давніх народів про своїх ще давніших попередників і їхні культурні традиції. Коріння цих своєрідних «рецидивів минулого» сягає того самого світу Месопотамії і Стародавнього Єгипту.
Месопотамське коріння має і хуритська релігія, в якій також змінилося вже чотири покоління богів, при цьому старші боги скинуті в пекло. Жіночі божества у хуритів стають лише дружинами головних божеств, центральне місце серед яких посідає «батько богів». Жіночі божества дедалі частіше починають виконувати лише одну головну роль — господині пекла.
У кавказько-іберійських народів хрести і квадрати також, можливо, вказують на появу нової епохи, що змінила трилисники і «лонні» трикутники попередньої. Значно зростає роль фалічних божеств родючості, а також чоловічого верховного божества. Однак Сонце — усе ще жінка, а Місяць — чоловік, що, ймовірно, вказує на гегемонію лунарного культу, яка поки що триває. Продовжують зберігатися, як і в усіх інших перелічених релігійно-міфологічних системах, міфи про драконів і боротьбу з велетнями, а також значна роль змії.
Повне торжество чоловічого начала чітко простежується в релігії урартів (де загальнодержавним божеством є бог-воїн і панують солярні культи), а також у східно-семітській релігії, що бере свій початок від єдиного шумерського джерела. Тут вочевидь помітне зменшення ролі жіночих божеств і підвищення значущості астральних (тобто небесних) начал у релігійно-міфологічних уявленнях давніх семітів (як, утім, і в іберійсько-кавказьких народів). Поряд з усіма зазначеними особливостями релігійно-міфологічних систем давніх європеоїдних народів помітна неослабна тенденція до монолатрії, а можливо, і до монотеїзму.
Отже, у розглянутих нами релігіях, що формувалися на зорі європеоїдної історії, ще спостерігаються риси і символи релігій попередніх історичних епох, а також нові риси світосприймання, що народжується, головним змістом якого стає патріархальний уклад життя, астральні культи і панування військової аристократії.