Астральні основи давніх пантеонів

З огляду на досить значну роль астрології в розглянутих релі­гійно-міфологічних системах, особливо шумеро-аккадській, можна досить обґрунтовано припустити зв’язок між чергу­ванням головних божеств пантеонів і виходом на перший план тієї або іншої планети Сонячної системи, що може бути обумовлено зміною зодіакальних епох.

Саме шумерським астрономам і вавилонянам, які сприйняли їх знання, приписується поділ небесної сфери на дванадцять знаків зодіаку і знання всіх відомих нині планет Сонячної системи і навіть історії їх виникнення (тим ча­сом, як зазначалося, Уран був «офіційно» відкритий 1781 р., а Плутон — тільки 1930 р.). У світлі цієї версії можна припустити, що шумеро-аккадська теогонія не тільки відображає історію Сонячної системи, а й пов’язана з чергуванням зо­діакальних епох, настання яких приводить до суворо визначених змін в ієрархії богів, які уособлюють ті або інші планети і відповідні їм зодіакальні сузір’я. Так, матріархат, що тривав кілька тисячоліть, змінюється після епохи Діви (XIII­XI тис. до н. е.) епохою патріархального Лева (ХІ-ІХ тис. до н. е.), пов’язано­го з царственним Сонцем, яке, відповідно до сучасних космогонічних уявлень, з’явилося з глибин Хаосу (міфічного Океану) на визначеному етапі утворення Космосу і від якого (тобто Протосонця) пішли інші планети Сонячної системи. Наступні зодіакальні епохи також були пов’язані з конкретними планетами і стихіями, що і знайшло, можливо, своє відображення в «родоводі» шумерських божеств.

Як спостережено в першому томі нашого видання, відповідно до сучасних наукових уявлень, у Всесвіті близько 6-7 млрд років тому внаслідок взаємодії над­звичайно могутніх природних стихій виникло Протосонце, навколо якого утвори­лася газоплазмова вогненна хмара, що стала матеріалом для всіх планет, комет і астероїдів Сонячної системи.

могло бути відомо давнім астрологам, які вперто наполягають на наявності деся­ти (крім Землі) планет нашої системи? Їм навіть не повірили їхні сучасні послі­довники (не кажучи вже про вчених-астрономів), які привели зодіакальні сузір’я у відповідність до відомих нині планет, опустивши дві загадкові планети давніх астрологів. У табл. 27 наведено зодіакальні знаки та відповідні їм стихії і планети сучасної астрології річного (а не значно більшого зодіакального) циклу.

ЗНАКИ ЗОДІАКУ І ВІДПОВІДНІ ЇМ ПЛАНЕТИ І СТИХІЇ

Таблиця 27

* Прикметно, що в сучасній астрології ті самі планети характеризують різні стихії (наприклад, Меркурій і Венера в різних знаках представляють то стихію повітря, то стихію землі), вказуючи тим самим на можливе існування й інших, більш «підходящих» планет у ранніх міфологічних уявленнях (як наведено, наприклад, у табл.

Ці «річні» зодіаки були дуже поширені у Вавилонії близько II тис. до н. е., тобто в зодіакальну епоху Овна, і тому починають дотепер свій відлік саме з цього знака, хоча нині завершується вже, як ми знаємо, епоха Риб, знак якої має стояти першим у «календарному» зодіаку. До того ж «календарний» або річний зодіак пов’язаний з видимим рухом Сонця уздовж екліптики, яка розділена на 12 частин (що дорівнюють 12 місяцям у році) і відповідає 12 знакам зодіаку, спів­віднесеним, у свою чергу, з 12 зодіакальними сузір’ями, розміщеними уздовж екліптики. Коло знаків зодіаку розташоване у межах Сонячної системи і прив’я­зане до 12-місячного поділу календарного року, а коло зодіакальних сузір’їв — поза Сонячною системою, і зсув зодіакальних знаків стосовно сузір’їв визначає зоді­акальні епохи, що тривають, як зазначалося, по 2160 років кожна (тобто пов­ний оберт кола зодіакальних сузір’їв відбувається за 25920 р.). Отже, «річний» зодіак, поділений на 12 місяців, і «галактичне» коло зодіакальних сузір’їв, по­ділене на 12 епох, рухаються у протилежних один до одного напрямках, чим, можливо, частково і пояснюється різниця в «еволюції» головних божеств різ­них давніх пантеонів.

В астрології давніх до стихії вогню належали, як зазначалося, світила і пла­нети Сонце, Марс, Юпітер; до стихії землі — Венера, Сатурн, Прозерпіна; по­вітря — Меркурій, Уран, Хірон (Вулкан); води — Місяць, Нептун, Плутон. Якщо поставити їх у планетарний ряд, то такого стрункого чергування стихій, як у су­часній астрології (вогонь — вода — повітря — земля) вже не вийде (табл. 28).

СВІТИЛА І ПЛАНЕТИ ДАВНІХ АСТРОЛОГІВ І ВІДПОВІДНІ ЇМ СТИХІЇ

Таблиця 28

Особливо це помітно між Марсом і Юпітером, оскільки обоє представля­ють одну стихію — вогонь, а також між Нептуном і Плутоном, які символізують водну стихію.

Цей давній шумерський переказ і його майже фантастична нинішня інтер­претація побічно підтверджується, як уже зазначалося, прийнятим у сучасній ас­трономії «правилом Тіціуса-Боде», за яким визначається закономірність розташу­вання планет стосовно Сонця. Ця закономірність вказує на існування між Марсом і Юпітером «п’ятої планети», котрої, як відомо, насправді не існує (і доля якої, можливо, відображена в іншому, уже давньогрецькому міфі про Фаетона). Сучасні астрономи підрахували передбачувану масу гіпотетичної «п’ятої планети», яка не поступається масі Марса [101, 11]. Можливо, цим небесним тілом і була загадкова планета Тіамат, про існування якої, хоч як це парадоксально, знали давні шумери і греки, і причиною загибелі якої стала не менш загадкова планета Нібіру-Фае- тон, відома в сучасній науково-популярній літературі як Трансплутон (тотожна, очевидно, Хірону або Вулкану давніх астрологів). До того ж давня астрологія, як ми бачимо, називала ще одну «додаткову» планету, відому, наприклад, під іме­нем Прозерпіна. На думку згадуваних уже британських астрономів, ця планета дотепер не була помічена, оскільки рухається дуже повільно й у «зворотному» (як Венера) напрямку. Дослідники вважають, що це «невидиме» небесне тіло (не одержало поки що назви) у кілька разів більше за Юпітер — найбільшу планету Сонячної системи [101, 11]. Дивно, але, крім давніх астрологів, що знали про дві досі невідомі планети Прозерпіну і Хірона-Вулкана (можливо, усе-таки відкри­тих сучасними астрономами), подібні відомості є й в інших архаїчних переказах. Наприклад, як зазначалося, по дві невідомі планети виявлено в давньоіндійській (Раху і Кету) і давньокитайській (Ізиці і Юебо) релігійно-міфологічних системах [90, II, 393]. А відповідно до міфів тольтеків Мезоамерики, як ми пам’ятаємо з першого тому, два їхніх верховних божества (Кецалькоатль і Тескатліпока) при­несли з небес богиню Землі Тлальтекутлі (повну «у всіх своїх суглобах головами і ротами, якими вона кусалася, як дикий звір») і, розірвавши її на частини, створи­ли землю, що нагадує шумеро-аккадське сказання про долю Тіамат-Оморкі [90, I, 519].

Стосовно шумеро-аккадського Апсу-Абзу і його можливого ототожнен­ня в дуже давню епоху із протосонцем, «господарем» якого виступає морський бог Еа-Енкі, то, на нашу думку, такі відомості могли з’явитися, найімовірніше, у зодіакальну епоху Риб (колишня така епоха охоплювала, як ми знаємо, XXVIII­XXVII тис. до н. е., тобто один з доісторичних періодів). За такого підходу стає зрозумілим зв’язок між Нептуном і Юпітером (якого в період розквіту свого куль­ту уособлював, очевидно, і Мардук), які є, згідно з астрологічними уявленнями, «керуючими» планетами зодіакального знака Риб. На споріднення Еа-Енкі з цим знаком вказує і його дочка Нанше, написання імені якої містить у собі, як зазна­чалося, знак Риби.