«Священний шлюб»
На завершення звернемо увагу на ритуал «священного шлюбу», притаманний практично всім розглянутим нами релігійно-міфологічним системам. Коріння його сягають кам’яномогильних текстів ще ХІІ-У тис.
до н. е., де цей ритуал гуртується біля богині зерна Ашнан (доньки Ана, але прочитання її імені у зворотному напрямку дає Нанше — доньку Енкі та сестру Думузі), а також її головного «візира» Ішку- ра (Іма, Адада — сина Ана та брата Енліля). Ішкур — це, як Ан та Енліль, бог-бик, що символізував, очевидно, солярно-уранічні сили родючості (як, природно, і їх давній попередник сонячний Уту). Енкі та Думузі в ті далекі доісторичні часи були «Ніндарою, що Розум має» та семиголовою «Ніндарою з Безодні», які разом з Гештінанною (Нанше як нижня, хтонічна іпостась Інанни) вважалися «богами Свині». А переможним супротивником цих «Ніндар» завжди виступав Нінурта (очевидно, разом зі своїм «дядьком» Імом-Ададом). Це протистояння між Ні- нуртою (Марсом) та Нептуном-Плутоном (завжди пов’язане з Інанною-Гешті- нанною) буде спостерігатися протягом тисячоліть в різних системах вірувань. Можливо, така роль Марса пов’язана з тим, що Сонце (Аполлон) є стихією вогню в першому циклі стихії (Сонце — Місяць — Меркурій — Венера), а Марс (теж стихія вогню) розпочинає другий такий цикл. Тому, найімовірніше, і часте ототожнення образів Аполлона та Ареса (наприклад, єгипетський Гор).Близько У-ІУ тис. до н. е, коли автохтонне північно-європеоїдне населення територій навколо Кам’яної Могили почало активно змішуватись з прибулими племенами південно-європеоїдного типу (за участі яких зародилась висока працивілізація Трипілля), виникла, очевидно, нова ситуація. Суть її полягала в зіткненні двох протилежних культів чоловічих богів: бога-бика та змія, який теж був пов’язаний з культом родючості як водно-хтонічне божество. Ритуал «священного шлюбу» стає «двоїстим», коли Велика богиня-земля може вважатися як дружиною уранічного Бика, так і дружиною хтонічного Змія.
Одні народи дотримувалися першого варіанта, інші — другого, треті, які сприймали релігійні уявлення від перших та других, взагалі породили синкретичні, часом зовсім протилежні образи божеств. Саме в цьому, третьому, варіанті розвитку релігійно-міфологічних уявлень і було, очевидно, найпростіше замінити колишніх благих богів їх злими антиподами. Можливо, це і відбулося у східно- та західносемітській традиції, але не сталося в південносемітській (арабській). Нижче наведені приклади «священного шлюбу» різних релігійно-міфологічних систем давнини:• кам’яномогильна: Ашнан та її «візир» — бик Ішкур (діти Ана, сестра та брат Енліля), які поступово витісняються «богами Свині»: «Ніндарою»- Енкі, Думузі-Луммою та Гештінан, а також пов’язаною з Думузі (як його дружина) Інанною. Семиголову «Ніндару» перемагає Нінурта (син Енліля);
• шумерська: спостерігається подібна ситуація, коли пару Енліль — Нін- ліль (родовід небесного Ана) з часом замінює інша — Думузі і його сестра Гештінанна (діти Енкі), які пов’язані з Інанною та її сестрою Ерешкігаль (очевидно, іпостасі однієї богині). З Інанною ворогує Гільгамеш — іпостась Нінурти;
• аккадська (вавилоно-ассирійська): Мардук-Думузі (син Енкі) займає місце Адада (брата Енліля), а також Нінурти — переможця всіх вод- но-хтонічних чудовиськ. Енкіду («дика людина», яка була, очевидно, створена Енкі разом з дружиною) «перетворюється зі слуги та раба» Гільгамеша (яким він був у шумерський період) на його «друга та соратника». Головним супротивником Мардука є Ерра-Нергал (іпостась Ні- нурти-Нінгірсу), який навіть на якийсь час відбирає в нього верховну владу;
• давньоєгипетська: Осирису (сину Сонця-Ра або Геба-Сатурна) та Інан- ні-Венері протистоять Сет (Нептун) та Нефтида (аналог Прозерпіни- Персефони, дружини бога пекла). З часом в образі Осириса перехрещуються солярні (аполлонійські) та хтонічні (діонісійські) риси, що робить його остаточно богом підземного світу і наближує до семітського Муту, в парі з яким завжди виступає Ямму-Сет (Левіафан, Латану, Апоп, Тифон-Піфон).
Це нагадує наведені вище міфологічні тексти про колишню нерозривну єдність у стані Хаосу двох богоборчих істот — дракона-крокодила (водне божество) та бегемота-гіпопотама (підземне). Бореться із силами зла (іноді і з матір’ю — Інанною) молодий бог Гор, який має риси Аполлона та Ареса-Марса;• ханаанська: Балу (Баал), який набирає рис Адада, та Анат, яка з часом зливається зі своєю сестрою Астартою в один образ, протистоять Левіа- фану-Ямму та пов’язаному з ним Муту (на боці останніх дуже невиразно виступає Астарта, а на боці Балу і Анат — учасників «священного шлюбу» — сонячні божества). У цій міфології дещо осторонь перебуває Астар (вважався інколи чоловічою паралеллю Астарти), але він також бореться за верховну владу і навіть отримує її від Ела-Ілу на невизначений час (подібно аккадському Еррі-Нергалу). Прикметно також і те, що дружина Балу Анат вважається і дружиною Рашапа, ототожнюваного з Аполлоном та Аресом (Нінуртою). Можливо, що Рашап та Астар є іпостасями одного божества, з якими на ранніх етапах був пов’язаний і Балу;
• давньоарабська: тут відомі верховні боги стародавньої Мекки Хубал (уранічно-місячне божество, ототожнене з моавітським Хамосом, а останній — з Марсом-Астаром) та Узза-Венера, а також верховний бог Набатеї Душара, який поєднував у собі (як і єгипетський Осіріс) дві іпостасі бога родючості, що вмирає і воскресає, — солярну та хто- нічну.
Нам залишилось з вами, шановний читачу, підбити підсумки цього тому та перейти до наступного, де будуть розглянуті вірування індоєвропейських народів.