Сусіди бореалів
Пюпри «бореальні» етномовні спільноти (індоєвропейська, уральська, алтайська), до ностратичної макросім’ї належали, згідно із сучасними лінгвістичними даними, ще картвельська та дравідська.
Картвельська сім’я мов, яку називають південнокавказькою або іберійською, являє собою південну групу кавказьких (іберійсько-кавказьких) мов. Південно-кавказькі мови поширені здебільшого в Грузії, частково в Азербайджані, Турції та Ірані (чисельність людей, які говорять цією мовою — близько 4 млн). Південно-кавказькі мови охоплюють чотири мови: грузинську, мегрельську, лазьку (ганську) та сванську (рис. 19). Грузинська мова (чисельність тих, що говорять нею — більше 3,5 млн осіб) поширена в Грузії, частково в Азербайджані, на Північному Кавказі, в Ірані та Туреччині; лазька — на причорноморському узбережжі північно-східної Туреччини (Турецький Лазистан, чисельність тих, що говорять нею — близько 100 тис. осіб); мегрельська — у Західній Грузії (чисельність тих, що говорять нею — близько 400 тис. осіб); сванська — у двох районах Грузії (в минулому її ареал був значно ширшим) з чисельністю, що говорять — близько 35 тис. осіб. Мегрельська та лазька мови створюють занську підгрупу і нерідко розглядаються як єдина занська мова. При цьому морфології лазької мови властиві деякі риси, що притаманні мовам балканського мовного союзу — сукупності мов Південно-Східної Європи, що вирізняються не за принципом генетичної спорідненості, а за рядом загальних структурно-типологічних ознак, що склалися в результаті тривалого взаємовпливу в межах єдиного географічного простору [112, 63].До складу балканського мовного союзу сучасні лінгвісти зараховують мови слов’янської, романської, албанської, грецької груп за принципом «слова різні, граматика подібна». Центром цього союзу вважають албанську, болгарську, македонську та румунську мови, які насичені найбільшим числом балканізмів, а його периферією — новогрецьку та сербсько-хорватську мови.
Певні морфологічні паралелі з балканськими мовами має й лазька мова, споріднена з іншою картвельсь-
Рис. 19. Схема картвельських мов
кою мовою — мегрельською. При цьому мегрельська, лазька та грузинська мови мають велику кількість однорідних новоутворень, на відміну від сванської, в якій багато архаїзмів. Серед лексичних запозичень у картвельських мовах немало арабізмів, тюркизмів (особливо в лазькій), персизмів, а також можна дослідити запозичення з давніх мов Передньої Азії. З чотирьох картвельських мов писемною є тільки грузинська [112, 63, 215, 251, 289, 434].
Картвельські (південнокавказькі) мови, локалізовані переважно в закавказькі, становлять лише частину кавказьких (іберійсько-кавказьких) мов, під якими відомі сьогодні близько 40 автохтонних мов Кавказу. Вони поділяються на три групи: картвельську, абхазько-адигейську та нахсько-дагестанську. При цьому дві останні групи об’єднуються в одну — північнокавказьку (або горську іберійсько-кавказьку). Хоча якщо південно-кавказькі (картвельські) мови виявляють певні лінгвістичні зв’язки з індоєвропейськими, що вказує на їх спільне ностра- тичне походження, то північнокавказькі належать до іншої гіпотетичної ма- кросім’ї — сино-кавказької. Сучасні лінгвістичні дані вказують на існування в далекому минулому певного мовного союзу у складі картвельського та індоєвропейського ареалів, а також на деякі лексичні паралелі картвельських і абхазь- ко-адигських мов. Останнє пояснюється не генетичною, а набутою «спорідненістю», яка виникла внаслідок тривалих сусідських зв’язків. Відзначають також ареальні зв’язки іберійсько-кавказьких мов, поширених сьогодні на північному Кавказі, у Закавказзі, Туреччині, Сирії, Ірані та в деяких інших країнах Близького Сходу, з давніми мовами передньої Азії (див. рис. 20). Інакше кажучи, північнокавказькі мови, приналежні до сино-кавказької (палеоевразійської) макросім’ї, і картвельські (південнокавказькі) мови разом з індоєвропейськими, що належать до ностратичної макросім’ї, пов’язані одна з одною з найдавніших часів [112, 208].
Рис. 20. Схема іберійсько-кавказьких мов
З індоєвропейським ареалом межувала, крім південнокавказької і північно- кавказької, ще дравідійська мовна сім’я, яка сьогодні поширена здебільшого на території південноазійського (Індійського) субконтиненту, а також у Пакистані, Південному Афганістані, Східному Ірані, частково в країнах Південно-Східної Азії, в Шрі-Ланці (о. Цейлон), на інших островах Індійського та Тихого океанів. Крім того, дравідські мови зустрічаються в Південній Африці. Чисельність людей, які говорять цими мовами, становить 192 млн осіб, 95 % з яких послуговуються чотирма мовами: телугу, каннада, малаялам та тамільською. Найпереконливішою в сучасному мовознавстві є гіпотеза про спорідненість дравідійських мов (або тісних мовних контактах) з уральськими мовами, які багато лінгвістів поєднує разом з алтайськими в одну прасім’ю в рамках ностратичної мовної макросім’ї. Генетична класифікація дравідійських мов остаточно не розроблена, але за однією з них вони поділяються на три основні групи: південну (тамільська, каннада, малаялам, телугу, тулу та інші мови Південної Індії); центральну (гонда, куї, ко- ламі та інші мови Ценральної Індії); північну (малто, брахуї та інші мови Північної Індії, Пакистану, Афганістану та Ірану). Більшість лінгвістів визнає існування протодравідійської мовної спільності, розпад якої почався не пізніше IV тис. до н. е. Міграції дравідів на територію Індійського субконтиненту відбувалися значно раніше, ніж міграція індоарійських мов і мов мунда (аустроазійська сім’я, представники якої поширені на території Східної і Центральної Індії). Писемність існує на тамільській мові, телугу, тулу, каннада і малаялам, решта дравідійських мов безписемні [112, 139-140].
Дравіди вирізняються тим, що саме їм приписують створення високої цивілізації долини Інду (Хараппської), а також давньої держави Іранського нагір’я — Еламу.
І Елам, і Індська цивілізації мали багато паралелей з Шумером, а всі разом вони зберігали пам’ять про Аратту, відому і в Трипільській працивілізації, і в протонапи- сах Кам'яної Могили, що вказує на певну спільність уявлень усіх високих культур ранньої історії людства. Ми ще повернемося до цих цікавих паралелей у наступних розділах та главах. Поки що ми вирізнимо, з огляду на зазначене, найбільш загальну схему поширення ностратичних мов та їх зв’язків:• бореальна група ностратійців (індоєвропейці, уральці, алтайці) була поширена, як і походить з їх назви, на півночі ностратичного ареалу, який існував між ХХ-Х тис. до н. е.;
• картвельці і дравіди заселяли, судячи з усього, південний сектор ностратичного ареалу (при цьому картвельці містилися південніше індоєвропейців, а дравіди — південніше уральців, які сусідили з алтайцями);
• ностратична макросім’я межувала з сино-кавказькою макросім’єю, первинним ареалом якої вважається Центральна Азія епохи палеоліту — початку мезоліту (припускається при цьому, що сино-кавказька макросім’я розпалася дещо раніше від ностратичної);
• частина сино-кавказців з Центральної Азії поширилась на північ (носії північно-кавказьких мов), де встановила ранні контакти з частиною носіїв ностратичних мов в ареалі Кавказу та прилеглих до нього з півдня районів (тобто, з представниками картвельських, дравідійських та пізніше — індоєвропейських мов);
• з цієї західної частини сино-кавказців виокремилася група, яка поширилася до крайнього заходу Європи (представники басксько-кавказької групи) ще до заселення південно-західного європейського регіону індоєвропейцями;
• інша частина сино-кавказців дала початок ранньому заселенню значної частини Середньої Азії (а саме, з носіїв єнісейських мов), яке з’явилось тут до міграцій індоєвропейських та уральських мов (з останніми, як зазначалося, споріднені дравідські).
Загалом, як свідчать лінгвістичні дані, найтісніші контакти на ранніх етапах історії людства відбувалися між представниками ностратичної та сино-кавказької макросімей. Крім того, сучасні дослідники зауважують давні контакти між ностра- тичною, сино-кавказькою та америндською макросім’ями, що не виключає можливості їх більш глибинної спорідненості. Відзначається також певний зв’язок ностратичної макросім’ї з афразійською, нігеро-конголезькою і австроазійською сім’ями, який характеризується, можливо, ранніми контактами дравідів, урало- алтайців та індоєвропейців з представниками вказаних етномовних спільнот [116, I, 131-135].