Поширеність знань про Гіперборею
Крім давньогрецьких уявлень про Гіперборею, збереглися і давньоіндійські. У знаменному індійському епосі «Махабхарата», герої якої пов’язують її перекази з часами золотого віку створення світу — критаюгою (тобто близько 4 млн років тому), так розповідається про північну «країну блаженних»: «На півночі Молочного (Білого) моря є великий острів, відомий як Шветадвіпа (Білий острів)...
там живуть пахучі. білі мужі, далеко від всякого зла. Богу, що створив Всесвіт, вони любовно служать». Тут, за «Махабхаратою», не холодно і не жарко, тут не буває війн і битв, тут земля вкрита дібровами та лісами, багатими на плоди, тут всюди стада звірів та зграї птахів. Люди цієї країни всі рівні між собою, вони не знають турботи та горя, оскільки їм притаманна божественна справедливість і вони завжди «звеличують всюдисущого Бога», «світосяйного, вічного Бога» Сонце. До тисячі років живуть тут люди, адже такий тут термін божественного служіння, яке відправляється в лісах та дібровах. Тутешні люди харчувалися лише плодами, не вживаючи в їжу м’ясо, але так само могли зберігати життєву силу, взагалі не вживаючи ніякої їжі [13, 43-47].Стосовно однооких людей та крилатих чудовиськ-грифів, то, за Г. Бон- гард-Левіним і Е. Грантовським, уявлення про них були запозичені в народів Північно-Східної Європи та Сибіру, що намічає й інший напрям зв’язків скіфського світу — з бореальними народами лісостепу та лісистої зони Євразії. Нині існує багато фактів, які свідчать про багатовікові контакти індоіранських племен з фінно-угорськими, які продовжувались і в скіфську епоху. Формування ж угорських племен відбувалося, як відомо, між Волгою та Заураллям, приблизно в тому ж ареалі, де у скіфські часи розміщували аргіпеїв та іседонів. Можливо, з огляду на ці давні зв’язки, у скіфських та інших індоєвропейських системах вірувань помітні деякі «шаманські» риси: мандрування душі окремо від тіла, перевтілення героя у ворона, пересування у повітрі тощо.
Наприклад, зберігся такий переказ часів античності про Абариса-гіперборея: «З країни гіпербореїв прибув скіф Абарис. досить досвідчений у священнослужінні. на подарованій йому стрілі Аполлона Гіперборейського він переправлявся через ріки, моря та непрохідні місця, нібито подорожуючи повітрям. Він проводив очищення та виганяв морові хвороби. він достовірно передбачав землетруси. заспокоював буревії. та втихомирював річкові та морські хвилювання» [13, 101]. До «бореальної епохи» належать, очевидно, і перекази про священного Лося, зафіксовані у багатьох народів Півночі — від басейну Єнісею до Фінляндії. Так само значно поширена пов’язана з цими переказами назва сузір’я Великої Ведмедиці — «Лось». На основі археологічних матеріалів та наскельних малюнків російський академік А. Окладніковпоказав, що образ лося та його зв’язок з Сонцем — один з найдавніших мотивів загальних космологічних уявлень народів Півночі [13, 111].Крім північно-східного напряму культурних скіфських зв’язків, існувало ще й північно-західне. Так, ґрунтуючись на скіфських переказах, уродженець грецької колонії Массалії (сучасний Марсель) Піфей здійснив у другій половині IV ст. до н. е. подорож у «Країну олова» (Британію), а звідти до «землі Туле». Вона ототожнюється сучасними дослідниками з одним з островів на північ від Шотландії, з Ісландією або частиною Норвегії. Піфей повідомляв про те, що на Туле «ніч
була дуже короткою та тривала в деяких місцях дві, в інших — три години, так що через дуже короткий час після заходу Сонце знову вставало». В I ст. н. е. Пліній писав про землю Туле: «Там влітку немає ночей, але дуже мало денного світла в зимовий час. Дехто думає, що це триває без перерви шість місяців поспіль»[13, 77-78].
Особливо багато спільного спостерігається між слов'янським та індоіранським світом, які були взаємопов’язані протягом багатьох століть. Поряд зі спільним для них індоєвропейським спадком, в мові та культурі слов’янських та індоіранських народів є цілий ряд таких схожих рис, які відображають взаємозв’язок цих народів протягом різних історичних епох, період контактів пращурів слов’ян та індоіранців (арійська епоха), період контактів з іранцями загалом і, нарешті, епоха контактів слов’ян з племенами скіфо-сармато-аланського кола. Кожна з цих епох знайшла своє відображення в культурному та мовному матеріалі: слов’яно-арій- ські мовні відповідники, слов’яно-іранські паралелі, схожість між слов’янськими та осетинською мовами — прямим пращуром скіфо-сарматських діалектів [13, 78-79].