Резюме
Циклічність, тобто певна послідовність етапів розвитку, є властивістю упорядкованого Космосу, який в силу діючих у Всесвіті закономірностей виникає з неупо- рядкованого Хаосу. Завершення циклу в розвитку Космосу означає його аритмію, тобто хаотичну невпорядкованість, руйнування, на основі якого, знову під впливом згаданих закономірностей, виникає нова ритміка, циклічність.
Таким чином, зародження будь-якої системи (космічної, соціальної, біологічної) приводить до впорядкованості і ритміки подальшого розвитку, а її руйнування пов’язане з аритмією, розпадом впорядковуючих зв’язків. Нові зародження систем зумовлюють організацію нових ритмів та циклів. Тому деміургічні функції в релігійно-міфологічних системах пов’язані з організацією ритмічно діючого Космосу та всіх процесів, що відбуваються в ньому, а функції руйнування обумовлені Хаосом, під яким розуміється антипод деміурга (Творця). Образи цих двох протилежних начал пронизують всі відомі системи вірувань та обумовлюють їх своєрідність, оскільки одні з них направлені на служіння Творцю, а інші — його антиподу.Циклічній організації підпорядковуються всі підсистеми Космосу (ме- тагалактичні, галактичні, планетарні), а також різні процеси, які протікають в них, у тому числі соціальні. Це повною мірою належить до геологічної і людської історії, а також до релігійних, мовних та інших етнокультурних процесів. У впорядкованому світі все взаємопов’язано та тримається на двох основних відмінностях, зміцнюючим фактором яких є свідома воля, направлена або на укріплення впорядкованості та гармонії, або на дезорганізацію та руйнування. Вибір іншого шляху призводив до самознищення етнокультурних систем, що існували, швидше за все, в глибинах людської доісторії, про що свідчать окремі артефакти неймовірної з точки зору сучасної науки давнини. Крім суб’єктивних факторів існували й об’єктивні, що також спричинювали загибель можливих доісторичних цивілізацій.
До їх числа належать різні космічні та планетарні катастрофи, багато з яких мають циклічний характер. Під час таких глобальних катастроф гинули, за переказами, що збереглися, цілі континенти, назви яких дійшли до сьогодні — Гіперборея, Лемурія, Атлантида.*, *
*
^Імовірно, названі легендарні цивілізації належали спочатку до одного культурного кола, відомого нам як мегалітичне. Ця «великокам’яна» культура мала, судячи з усього, високі технології обробки каменю та його переміщення, про що свідчать мегалітичні споруди, які збереглися донині. Багато з них складені з обробленого каменю, що важить кілька десятків і навіть сотень (!) тон. До речі, камені-гіганти часто видобувалися на досить значній відстані від місць будівлі (про багато з них йшлося в I та II томах цього видання). Названі мегалітичні споруди мали зазвичай округлу конфігурацію та були багатофункціональні, виконуючи роль святилищ, обсерваторій, лікарень, публічних центрів. Поряд з округлою монументальною архітектурою кромлехів існували прямокутні дольмени та вертикальні менгіри, в чому, можливо, знайшло відображення одне з первинних поділів матріархального та патріархального символізму, симбіоз яких становив гармонійну єдність світогляду «великокам’яної» культури. Згодом, очевидно, чоловіча та жіноча складові, що відігравали у «великокам’яному» егалітарному суспільстві рівноцінні ролі, отримали більш самостійний розвиток, що знайшло своє відображення у формуванні переважно матріархальних або патріархальних культів.
Такою, мабуть, була природа первинного релігійного дуалізму, де Кос- мос-Творець сприймався як активне, чоловіче начало, а Хаос-Праматерія — як пасивне жіноче запліднювальне лоно. Це був, умовно кажучи, дуалізм «правого» і «лівого» начал створення світу. Хоча була відома й інша опозиція: «верх-низ», де однаково могли бути представлені як чоловічі, так і жіночі сакральні відповідники. За перемоги патріархальних уявлень і солярно-уранічний «верх», і водно-х- тонічний «низ» світобудови посіли відповідні чоловічі божества, які при цьому могли взаємодіяти з первинним жіночим началом.
«Верх» був представлений, як правило, богами Неба та Сонця, «низ» — божествами Океану та Місяця, а жіноче начало — богинею Землі. Таким чином, з первинного релігійного дуалізму, обумовленого наявністю в людському суспільстві двох статей, виник «триалізм», представлений тріадою небесного бога у вигляді Сонця, матріархальної богині Землі і водно-хтонічного Змія — морського божества. Можливо, що згадані нами легендарні материки поділялися в незапам’ятні часи (хоча всі вони належали до одного «висококам’яного» культурного кола) за переважним напрямом своїх релігійно-міфологічних уявлень.Наприклад, як відомо з переказів, що дійшли до нас, легендарна Гіперборея була оплотом солярного культу Аполлона, не менш легендарна Атлантида вшановувала морського бога Посейдона, а Лемурія, можливим уламком якої є сучасні Австралія і Океанія, могла бути місцем значного поширення доісторичного матріархального культу (його сліди дотепер зберігаються, наприклад, серед ряду австралійських племен). Потім, після загибелі легендарних цивілізацій, племена, які вціліли під час катастрофи, переміщувались в інші місця, змішувались одне з одним та сприяли, таким чином, або збереженню первинних вірувань, або їх симбіозу з іншими релігійними системами, що вело до певного синкретизму. В результаті багато релігійно-міфологічних систем давнини виявлялися значною мірою змішаними.
Крім «правого—лівого» і «верхнього—нижнього» дуалізму, багато в чому обумовленого статевим поділом первинного егалітарного суспільства, виник з часом згаданий вище «триалізм», в якому значне місце ще посідала матріархальна богиня. Хоча в міру все більшого домінування патріальхального начала матріархальне витіснялось, що знайшло своє відображення в повій тріаді божеств виключно чоловічої природи. Ця нова тріада була пов’язана вже не зі статевим, а з віковим поділом переважно патріархального суспільства: групами жерців-старців, вироб- ників-чоловіків і воїнів-юнаків. У результаті підвищення ролі військової діяльності, обумовленої, в тому числі, зіткненнями з племенами протилежного релігійного напряму, «юнацький» стан відтіснив спочатку чоловіків-виробників, а згодом і старих мудреців, захопивши в багатьох ранньодержавних утвореннях лідируючі позиції.
Кожній з цих вікових груп, що утворили потім первинні суспільні верстви-ста- ни, відповідало певне божество, наділене або жрецькими, або воєнно-політичними, або переважно господарськими функціями. До першого виду функцій належали, як правило, уранічні і солярні божества, до другого — «атмосферні» (передусім грозові), а до третього — водні і хтонічні. Саме останні зберегли найтісніший і часто підпорядкований зв’язок з матріархальною богинею (Кібела і Аттіс, наприклад, а також аналогічні міфи практично в усіх відомих системах вірувань).
Можливо, що з легендарними материками та їх культурами, що зникли, пов’язані й існуючі сьогодні мовнімакросім’ї. Наприклад, ностратичнамакросім’я, особливо в її «бореальній» частині (індоєвропейські, уральські та алтайські мови), найбільш відповідає доісторичній Гіпербореї, семіто-хамітська — Атлантиді, а авс- трична — Лемурії. Сино-кавказька макросім’я, яка містилася в Центральній Азії, була своєрідною сполучною ланкою між трьома названими макросім’ями Євразії, що обумовило збереження багатьох паралелей у віддалених одна від одної культурах. Наприклад, носії північнокавказьких мов змішувались як з індоєвропейцями, так і з представниками афразійської сім’ї та населяли з УІІІ-УІІ тис. до н. е. райони Середньої Азії, Месопотамії, Єгипту, Кавказу і Європи. Великі міграційні процеси приблизно в цей самий період відбувалися і серед представників ностра- тичної (тобто «нашої») макросім’ї. Наприклад, дравідські етнокультурні спільноти, споріднені з уральськими та межуючи, здогадно, з ранніми індоєвропейцями, створили згодом високі цивілізації Іранського нагір’я (Елам) та долини Інду (Ха- раппська), а також, судячи з усього, взяли участь у розвитку цивілізації Шумеру. З шумерською мовою мали схожість, як ми бачили, і єнісейські мови сино-кавказь- кої макросім’ї, що мають генетичну спорідненість як з тибето-бірманськими, так і з північнокавказькими мовами.
Не виключено, що первинні етномовні спільноти з самого початку відрізнялись тим чи іншим типом вірувань, що значною мірою обумовило своєрідність їхнього подальшого етнокультурного розвитку. Ці вірування, певне, групувались переважно навколо одного з наступних божеств: солярно-уранічного, атмосферно-грозового, водно-хтонічного (останній, як правило, був пов’язаний з матріархальним персонажем).
Щоб краще зрозуміти можливість існування легендарних континентів, що загинули внаслідок різних катаклізмів (пов’язаних часто з космічними факторами), звернемося в наступних главах до деяких нерозгаданих фактів з історії Землі та Сонячної системи.