Сукупність релігійно-міфологічних уявлень давніх іранців становить іранську релігію, що у своєму розвитку пройшла кілька взаємопов’язаних етапів [74, I, 560]·
• початковий етап формування іранської релігійно-міфологічної системи належить до епохи індоіранської спільності, коли арійці-індоіранці населяли українські степи в II — першій половині I тис.
до н. е. У ході багатовікових міграцій давньоіранські племена скотарів і хліборобів заселяли в I тис. до н. е. Середню Азію (Хорезм, Бактрію, Согд), Іран (Мідію), Афганістан. З осіданням іранців-кочівників у цих областях розвиток іранської релігії пішов відособленими шляхами і до УП-УТ ст. до н. е. оформилися самостійні її цикли· давньомідійська, давньоперська, скіфо-сарматська, согдійська, осетинська і ряд дрібніших течій. При спільності культової термінології та яскраво виражених спільноіндоевропейських уявлень ідеоло-гічні основи всіх названих іранських циклів помітно відрізнялися, відображаючи різницю на рівнях етнокультурного розвитку;
• середньоіранський період у розвитку іранської релігійно-міфологічної системи настав після греко-македонського завоювання Ірану й частини Середньої Азії. Його характеризувала безліч синкретичних ідейних течій зі спекулятивно-теологічним ухилом. У цей період склався в основних рисах священний канон зороастризму, що увібрав багато елементів індоіранської архаїки. На заході Ірану самостійною релігією став мітраїзм, з III ст. н. е. поширилося маніхейство,
• пізньоіранський період характеризується тим, що середньоіранський період завершився переродженням зороастризму в парсизм із його схоластичною догматикою і дріб’язковою обрядовістю, однак у народних віруваннях Курдистану, Афганістану, деяких областей Середньої Азії збереглися релікти спільноіранської релігії.