Лівія та її мешканці

Небіжчиків намасони ховали в сидячій позі. На заході по морському узбережжю жили макі, що стригли волосся на голові, залишаючи тільки чуби: на верхівці вони відрощували волосся, а по боках збривали до самої шкіри.

У глибині Лівії (Африки), біля круглої гори Атлас, живуть атланти, що ніби­то не їдять ніяких живих істот і не бачать снів. На південь від них, тобто ще далі вглиб материка, Лівія безводна і безлюдна. Лівійські племена від Єгипту до озера Тритоніди — кочівники, які не їдять коров’ячого м’яса через страх перед єгипет­ською Ісідою і свиней вони також не розводять. На честь Ісіди в них встановлені посади й свята. Жертви лівійські кочівники приносять тільки Сонцю і Місяцю, а жителі області навколо озера Тритоніди — головним чином Афіні-Таніт, а потім Тритону й Посейдону, у чому помітно карфагенський вплив. Афіна — це давньо- критська «Богиня зі зміями» і в мікенських писемних пам’ятках Афіна — «Володар­ка» разом з Посейдоном є божеством — охоронцем колісничих і колісниць, пошире­них також у Лівії [29, 232-235].

На захід від ріки Тритон жили лівійці-орачі, у яких були постійні житла. Ім’я цих лівійців — максі. Вони відрощували волосся на правому боці голови і стригли його на лівому, а своє тіло фарбували суриком. За переказами, вони були вихідця­ми з малоазійської Трої. З максіями межували завеки, в яких жінки на війні прав­лять колісницями [29, 236].

Цікавим з наведеного є, зокрема, те, що Геродот вважає Єгипет та Пелаз- гію головними місцями виникнення імен всіх відомих давнім грекам богів, окрім лівійського за походженням Посейдона. Примітно при цьому, що кровожерна Афіна-Таніт, якій у Карфагені приносили систематично дитячі жертви, вважала­ся в Давній Лівії донькою Посейдона (тобто семітського Ямми, прообраза Єво- Єгови), а її чоловічим корелятом виступив у Карфагені Баал-Хаммон (Кронос- Сатурн), ім’я якого нагадує єгипетського бога-змія Аммона, що також, очевидно, взяв участь у формуванні образу давньоєврейського божества. До того ж, як свід­чить Геродот, обряд обрізання був запозичений мешканцями Палестини саме від єгиптян та ефіопів (від змішування останніх виникли, за Геродотом, споріднені з ізраїльтянами аммонітяни).

Цікавими є й дані про жертвопринесення єгиптян, згідно з якими Аммо­ну та Хнуму (Пану) приносили козлів (як і в давньоєврейській релігії Єгові), що є ознакою «Чорного бога». Служіння ж Діонісу-Осірісу в Єгипті мало паралелі й у Давній Греції, де його символом був фалос, а жертовною твариною — свиня (останню приносили в жертву і супутницям Діоніса — Деметрі та Персефоні). Взагалі діонісійський культ був надзвичайно поширеним, його сліди Геродот зна­ходить серед багатьох сучасних йому народів, у тому числі й серед давніх арабів (Душара та Аллат). При цьому батьківщину Діоніса — гору та місцевість Нісу — Геродот розміщує в далекій Індії, де в архаїчній матріархальній Хараппі був відо­мий образ «протоШиви», багато в чому схожий з образом Діоніса (тобто «Бога з Ніси»), ім’я якого, радше, є лише епітетом табуйованого божества. Мабуть, саме з матріархальної культури племен мальованої кераміки Діоніс перейшов до індо­європейських культів. Бо вже Гомер розміщував міфічну Нісу у Фракії.

Саме цим відрізком часу (2000 р. до н. е.) давні греки, за Геродотом, датува­ли появу у них бога Діоніса, але єгипетські жерці стверджували, що Осіріс-Діоніс (похований в давньоєгипетському місті Саісі) правив доісторичним Єгиптом ще 15,5 тис. років до н. е., тобто в зодіакальну епоху Скорпіона (ХУІІІ-ХУ тис. до н. е.). Його владу захопив Тифон-Сет (могилою останнього вважається сучасне Мертве море), якого скинув Гор-Аполлон приблизно 12 тис. років до н. е. (період від зодіакальної епохи Діви до епохи Лева). Прикметно, що саме на цей відрізок часу (між 11638 р. і 11542 р.) деякі дослідники відносять загибель легендарної Атлантиди, нащадками якої інколи вважають саме давніх єгиптян [65, ІІ, 35]. При цьому варто зазначити, що давні греки також вважали Всесвітній потоп карою Зевса за загибель Діоніса-Осіріса. «Організатором» потопу називали Юпітер і давні китайці, де йому відповідав Фу-Сі.

Наведені дані свідчать про те, що давні релігійні системи, з одного боку, містили схожі знання, а з другого — піддавалися впливам одне одного за рахунок постійного етнокультурного змішування, насамперед між іберійсько- кавказькими, індоєвропейськими та семіто-хамітськими спільнотами. Ці спільноти були переважно скотарськими або землеробськими, матріархальними або патріархальними, північними або південними тощо. Наприклад, амазонки, які, вірогідно, увійшли до складу савроматів, належали, швидше за все, до кола матріархальної неіндоєвропейської культури. Ті самі матріархальні сліди простежуються й у масагетів та у деяких інших індоєвропейських етносів. Від архаїчної матріархальної культури запозичувалися й різноманітні культи, зокрема давні містерії (наприклад, пелазгійські містерії Самофракії, присвячені «Великій богині» Кібелі, кабірам та Гермесу з напруженим членом). В той самий час привертає увагу релігійна віра гетів-фракійців у бого-людину Салмоксіса (Гебелейзиса), який помер та воскрес і вчив про безсмертя душі не менш як за п’ять століть до Різдва Христового.

Певних етнокультурних впливів зазнав, вочевидь, і давній маздаїзм іранців, що, зокрема, простежується в однаковому зображенні як асирійського Ашшура (Ассура), так і давньоіранського Ахури (Асури) Мазди: крилатий сонячний диск, в середині якого знаходиться зображення Асури. При цьому дослідники вважають, що символ Сонця (наприклад, той самий сонячний диск) відповідає, вочевидь, Мітрі, а Місяця — Ахурамазді. Асура — це «Господь», «Володар» (відповідає семітському Адонаю), а термін «Вада» («Бог») застосовувався з давнини переважно до солярного Мітри. Іншими словами, маздеїзм є виокремленням з індоіранської пари верховних богів Мітра-Варуна лише останнього в якості єдиного творця, що уособлював у собі лунарно-водну, тобто хаотичну природу. Подальшим розвитком цього культу стало служіння Асурі і заперечення культу девів, які в індоаріїв, на відміну від давніх іранців, вважалися істинними богами. Маздеїзм, як поклоніння Асурі і руйнування культу девів, ввів на державному рівні близько 460 р. до н. е. цар Ксеркс. Саме тоді, у V ст. до н. е., були оформлені й основні догмати юдаїзму з культом Єгови, в образі якого сучасні дослідники вбачають спільні риси з образом Ахурамазди.