Скіфи та їхні сусіди
Крім безлічі рік та їх притоків, Скіфію омивають два моря — Понт (Чорне море), який з’єднаний з Меотідою (Азовське море). Меотіду в ті часи називали «Матір’ю Понту». Дарій увійшов у Скіфію з боку Понту, і вів він із собою, за Геродотом, 700 тис.
осіб, а також 600 кораблів. Не доходячи ще до Істра, Дарій I скорив гетів — найхоробріших і найчесніших серед фракійців, які вважають себе безсмертними. За уявленнями гетів, небіжчик відходить до бога Сал- моксіса (або інше його ім’я — Гебелейзіс), де продовжує жити. Під час грози, коли блискає блискавка, ці фракійські племена пускають стріли прямо в небо і загрожують богові-громовержцеві, оскільки не визнають іншого бога, крім свого. Геродот вважав віру гетів у Салмоксіса схожу з вченням грецького мудреця Піфагора. Салмоксіс, який спочатку був людиною, навчав гетів, що ні вони, ні їхні нащадки «ніколи не помруть, але перейдуть у таку обитель, де на них очікує вічне життя і блаженство». До того ж збереглися відомості про те, що Салмоксіс зник на три роки, а потім знову відродився, після чого фракійці-гети увірували в його вчення [29, 210-211].За Фракією починалася Скіфія, у тому місці, де море творить затоку і де Істер впадає в море. Далі на схід пролягала гориста країна, населена плем’ям таврів, тому вона називалась Таврією (сучасн. південь Кримського півострова). У таврів існував такий звичай: вони приносили жертви Діві з числа потерпілих корабельну аварію, скидаючи їхні тіла в море, а голови прибиваючи до стовпа. Ця богиня-діва ототожнювалася з Артемідою-Іфігенією. У захоплених в полон ворогів таври, за Геродотом, відрубують голови і насаджують їх на довгі палиці, які встановлюють біля своїх будинків, живуть же таври розбоєм і війною [29, 212-213].
Північні частини Скіфії, що простираються вгору по Істру, межували з агафірсами, потім з неврами, потім з андрофагами і, нарешті, з меланхленами.
Агафір- си, за Геродотом, любили золоті прикраси, були розпещені і сходилися з жінками спільно, «щоб усім бути братами і як рідні не заздрити й не ворогувати між собою». В іншому ж звичаї в них були фракійські. У неврів, навпаки, звичаї були скіфські, але їх вважали чаклунами. Існувало повір’я, що кожен невр щорічно на кілька днів перетворюється на вовка (очевидно, вовк був тотемною твариною цього племені, на честь якого влаштовувалися свята з перевдяганням у вовчі шкури). Андрофаги носили скіфський одяг, але мова в них була особливою і їх вважали людожерами. У меланхленів існували скіфські звичаї, а їх назва пішла від того, що вони носили чорний одяг [29, 213-214].Сусідами скіфів з боку Танаїса-Дону були савромати. Їхнє походження Геродот пов’язує з амазонками, яких скіфи називали «мужевбивцями». За переказом, давні греки після переможного бою біля Фермодонта поверталися додому на трьох кораблях, захопивши у полон амазонок. Дорогою амазонки перебили всіх греків, але вони не володіли кораблеводінням і їхні кораблі викинуло на берег Азовського моря. Тут вони захопили табун коней і почали грабувати Скіфію. Мова амазонок була нескіфською, і скіфам було складно налагодити з ними контакти. Скіфи виділили зі свого населення групу юнаків, і ті поступово зблизилися з амазонками. Чоловіки, однак, так і не змогли вивчити мову своїх дружин, а амазонки змогли перейняти мову своїх скіфських чоловіків. Потім цей скіфо- амазонський союз виселився з меж Скіфії за ріку Танаїс і отримав назву савромат- ського. Савроматські жінки при цьому зберігали свої звичаї: разом з чоловіками вони полювали верхи, виступали у військовий похід і носили однаковий одяг з чоловіками. Савроматські дівчата не виходили заміж, поки на їхньому рахунку не було убитого ворога. Савромати говорили по-скіфськи, але перекручено, оскільки амазонки погано засвоїли скіфську мову [29, 214-216].
При наближенні військ Дарія скіфи почали повільно відступати, женучи худобу, засипаючи колодязі й джерела, знищуючи навіть траву.
Скіфія в ті часи складалася, як і колись, із трьох царств: царем найбільшого був Іданфірс, царями двох інших — Скопасіс і Таксакіс. Скіфи відступили за Танаїс, на землі савроматів, що були їхніми союзниками, і йшли усе далі на північ, переслідувані персами. Зробивши великий гак, скіфи знову повернулися у Скіфію, випереджаючи персів на один день шляху і постійно турбуючи їх раптовими нападами. Нарешті, Дарій, побачивши безуспішність своєї витівки, вирішив відступати. Знову прямуючи через Фракію, перси вийшли в Азію через побудовані ними мости [29, 216-222].^Іастину Закавказзя в геродотові часи заселяли колхі, від етноніму яких пішла назва Колхіда — Західна Грузія (Егріси). Колхід- ська культура розвивалася тут з XIII ст. до н. е. і поширювалася в основному на Колхідську (або Ріонську) низовину, розташовану в нижньому плині рік Ріоні й Інгурі, на узбережжі Чорного моря. Колхі розвивали своє господарство (землеробство, скотарство, металургію) в епоху пізньої бронзи і раннього заліза. Близько VIII ст.
Закавказькі колхі, єгиптяни й араби
Частину Закавказзя в геродотові часи заселяли колхі, від етноніму яких пішла назва Колхіда — Західна Грузія (Егріси). Колхідська культура розвивалася тут з XIII ст. до н. е. і поширювалася в основному на Колхідську (або Ріонську) низовину, розташовану в нижньому плині рік Ріоні й Інгурі, на узбережжі Чорного моря. Колхі розвивали своє господарство (землеробство, скотарство, металургію) в епоху пізньої бронзи і раннього заліза. Близько VIII ст. до н. е. відомий союз колхідських племен, а з VI ст. до н. е. — Колхідське царство, що проіснувало до II ст. до н. е. У IV ст. до н. е. колхі намагалися об’єднати всі грузинські племена, однак у II ст. до н. е. Колхідське царство було скорене Понтійською державою, потім Римом. З VI ст. до н. е. на території Колхіди виникали грецькі колонії [16, 552].
За Геродотом, колхі — це нащадки давніх єгиптян, що змішалися з місцевим населенням (вони ведуть своє походження від частини воїнів фараонового війська, що осіло в Колхідській низовині).
Геродот описує їх темношкірими, з кучерявим волоссям. Колхі практикували обряд обрізання, що був поширений в єгиптян і ефіопів («фінікійці ж і сирійці, що в Палестині, самі визнають, що запозичили цей звичай в єгиптян») [29, 110]. Передає Геродот цікаві відомості й про давніх єгиптян, які залишили після себе величні пам’ятки (див. кольорову вклейку, рис. 67). Зокрема про те, що єгиптяни першими запровадили вчення про безсмертя людської душі. Відповідно до їхніх уявлень кругообіг душі через тіла всіх земних і морських тварин, птахів і, нарешті, людини продовжується 3 тисячі років. Володарями ж підземного світу єгиптяни вважали Деметру і Діоніса (тобто Ісіду й Осіріса). У давнину Єгиптом керували боги, які жили разом з людьми, і один з богів завжди був наймогутнішим. Останнім з цих царів-богів, відповідно до давньоєгипетських переказів, був Гір, син Осіріса й Ісіди, якого греки звали Аполлоном. У греків же наймолодшими з богів вважалися Геракл, Діоніс і Пан. Від появи Діоніса до доби Геродота (V ст. до н. е.) минуло 1600 років (тобто греки довідалися про нього близько 2000 р. до н. е.), Геракла — близько 900 років, Пана, сина Гермеса, — лише 800 років. У єгиптян, навпаки, Пан (Хнум) вважався найдавнішим богом, одним із сонму 8 «перших богів». Геракл же належав до сонму 12 так званих других богів, Діоніс (Осіріс) — до третього сонму, що пішов від цих 12 богів. З правління Діоніса-Осіріса до геродотових часів спливло понад 15 тис. років. Після нього владу захопив Тифон-Сет, якого скинув Гор — останній цар-бог Єгипту. Після Гора в Єгипті царювали вже люди (першим з них був Мін) більш як 11,5 тис. років до Геродота (усього жерці називали 330 царів). У цей час, за розповідями єгипетських жерців, «Сонце чотири рази сходило не на своєму звичайному місці: саме двічі сходило там, де тепер заходить, і двічі заходило там, де нині сходить» [29, 124-125].Розповідає Геродот і про жертвопринесення єгиптян. Богові Сонця Ра, а також Ісіді в жертву приносили биків, яких заколювали на храмовому вівтарі і палили вогонь.
Перед принесенням жертовного бика єгиптяни постились, а під час його спалення віддавалися скорботі. Після цього влаштовували бенкет з частин жертви, що залишилися. Корів же, на відміну від биків, єгиптяни в жертву ніколи не приносили, оскільки вони були тваринами Ісіди (вона, як і Хатор, зображувалася у вигляді жінки з коров’ячими рогами). Аммону приносили в жертву кіз і козлів, а його шанувальники не їдять баранину, оскільки Аммон зображувався в образі або чорної кобри, або барана (коли Геракл захотів побачити обличчя Аммона, останній обдер барана й одяг його голову на свою). Таке зображення Аммона перейняли в єгиптян аммонітяни (їх походження Геродот вважає змішаним від єгиптян і ефіопів, як і їхню мову), споріднені з ізраїльтянами. Лише єдиний раз на рік на святі Аммона його шанувальники (як і іудеї на свій пейсах, присвячений Єгові) заколюють одного барана. Потім до статуї Аммона підносять статую солярного Геракла, оплакують принесеного в жертву барана і ховають його у священній гробниці. Під Гераклом Геродот розуміє, очевидно, не Гора — сина Осіріса й Ісіди (ототожнюється з Аполлоном і Аресом), а Гора Бехдетського — сина Ра, якого Геродот ототожнював з фінікійцем Мелькартом. Очевидно, під жертовним бараном для Аммона-змія розумівся бог світла Геракл-Гор, син сонячного Ра [29, 92-94]. Образ Аммона багато в чому відповідає образові Єгови, що пояснюється 400-літ- нім перебуванням ізраїльтян у Давньому Єгипті.Священною тварин петському місті Мендес Хнуму був присвячений головний храм. Свиню єгиптяни вважали нечистою твариною, тому її не приносили в жертву богам, крім як богині Землі і богові підземного світу (Геродот називає їх на грецький лад Семелою й Діонісом), та й цим богам — тільки коли місяць у повні. На честь Діоніса кожен єгиптянин заколює порося ввечері напередодні присвяченого йому свята перед дверима свого будинку. В іншому єгиптяни, за Геродотом, справляють свято на честь Діоніса майже так, як у Греції (за винятком хорів). Тільки замість зображень фалосів єгиптяни носять ляльки завбільшки з лікоть.
Ці ляльки з фалосом, що піднімається й опускається (останній такої ж величини, як і вся лялька), жінки носять по селищах, оспівуючи Діоніса. Попереду цієї ходи йшов флейтист [29, 95-96].Гробниця Осіріса містилася в місті Саїсі, у храмі богині Нейт, яку Геродот називав Афіною. Нейт вважалася дружиною Хнума-Пана і матір’ю бога-крокодила Себека. Іноді її ототожнювали з Хатор, а останню — з Ісідою. У той же час Нейт поєднувала в собі чоловіче і жіноче начало, вважалася деміургом («Велика Нейт — батько батьків і мати матерів»), творцем богів і людей (нагадує Намму — мати шу- меро-аккадського Енкі). Нейт — богиня війни і полювання, а також води й моря. Вона була пов’язана з заупокійним культом і саме в її храмі проводилися нічні містерії, у ході яких зображувалися пристрасті бога Осіріса. Геродот вважає, що ці містерії потрапили потім до греків через жінок пелазгів [29, 133].
Місцем поховання Тифона-Сета Геродот називає Палестину (землю тодішніх філістимлян і євреїв), а саме озеро Сарбоніди (ймовірно, сучасне Мертве море на території Ізраїлю). Згадує Геродот і сучасних йому арабів (див. кольорову вклейку, рис. 68), які, на його думку, шанували тоді тільки одного Діоніса й Афродіту Уранію. При цьому араби стверджували, що носять таку саму стрижку, як у самого Діоніса (стригли вони голову в кружок, підстригаючи також волосся і на скронях). Арабською мовою ім’я Діоніса звучало як Оротальт (імовірно, давньоараб- ський бог Душара, якого поєднували з іншим давньоарабським богом — Ааррою), а Уранія — Алімат (давньоарабська богиня неба і дощу Аллат, яку ототожнювали з Афродітою-Венерою) [29, 139-140].
Батьківщину Діоніса — гору й місцевість Ніса — Гомер розміщав у Фракії (або в грецькій Беотії), а Геродот — у країні «азійських ефіопів» (тобто дравідів) в Індії, що «живуть у підземних святилищах» і «справляють свята на честь Діоніса» [29, 169, 517].
Геродот дає характеристики і сучасним йому племенам Лівії. Поруч з Єгиптом жили адірмахіди, у яких існував звичай пропонувати цареві своїх дівчат, а цар позбавляв їх невинності. Звичай позбавляти дівчат шлюбного віку цноти (дефлорація) племінним вождем пов’язаний з уявленням про його надприродну здатність усувати в такий спосіб злі сили. Звичай дефлорації існував донедавна серед ряду негритянських племен. В іншого лівійського племені — намасонів — зазвичай було багато дружин, що були спільними. «Коли намасон жениться в перший раз, то, за звичаєм, молода жінка повинна в першу ж ніч по черзі поєднатися з усіма гостями на весіллі. Кожен гість, з яким вона злягається, дає їй подарунок, принесений із собою з дому», — стверджує Геродот. Для гадання намасони приходили до могил предків і, помолившись, лягали на могилах спати, бажаючи у сні одержати пророкування.