Скіфське царство і його боротьба з персами
За свідченням Геродота, скіфи (рис. 63) установили 28-річне панування в Азії, скоривши Мідію, Палестину і дійшовши до Єгипту, де фараон Псамметих дарунками та проханнями схилив скіфів не йти далі.
Повертаючись назад через сирійське місто Аскелон, скіфські воїни розграбували святилище АфродітиУранії — найдавніше з усіх храмів цієї богині. Грабіжників святилища і всіх їхніх нащадків богиня, за Геродотом, покарала «жіночою» недугою, і відтоді їх називали енареями (від іран. «немужній»). Цей розграбований скіфами храм був відомим у давнину храмом філістимлян (палестинських нащадків пелазгів), присвяченим Астарті (Іштар, яку греки називали Афродітою). Скіфи познайомилися з її культом під час вторгнення в Сирію, а енареї — це кастрати, гермафродити, які були служителями богині Іштар [29, 45, 505].
Рис. 63. Скіфи (Персеполь) [128, 55]
Дарій I (рис. 64) воював із причорноморськими скіфами, але безуспішно. Метою його походу було покарання скіфів за їх вторгнення в Мідію, її скорення й установлення свого панування у верхній Азії. За Геродотом, під час цієї тривалої відсутності скіфів їхні дружини вступили у зв’язок з рабами, від яких виросло нове покоління, згодом вигнане скіфами. За скіфськими легендами, як вже зазначалося, першим жителем Скіфії був Таргітай (за грецькою версією — Геракл) — син Зев-
са і дочки ріки Борисфен (сучасн. Дніпро). У нього було троє синів — Ліпоксай, Арпоксай і молодший — Колаксай. Від Ліпоксая пішло скіфське плем’я авхатів, від Арпоксая — племена катіарів і траспіїв,
Рис. 64. Дарій I. Деталь рельєфу на Бісутунській скелі [38, 83]
а від Колаксая — плем’я паралатів. Усі племена разом, за Геродотом, називалися околотами (греки ж називали їх скіфами).
Вони вважали, що з часу першого царя Таргітая до вторгнення в їхні землі Дарія (514 р. до н. е.) пройшла тисяча років (тобто свою появу вони вели від XVI ст. до н. е.). Колаксай став головним серед братів і поділив скіфські землі на три царства. Геродот, однак, наводить й іншу версію, відповідно до якої скіфи прийшли в Причорномор’я з Азії (сучасн. Західний Туркестан), звідки їх витиснули масагети. У Причорномор’ї вони застали кіммерійців, які, довідавшись про наближення скіфів, розділилися на дві частини: «низи» хотіли віддати свою землю скіфам без бою, а «верхи» вимагали її захищати до останнього подиху. У результаті спалахнулої громадянської війни було вбито багато кіммерійців (усіх полеглих у ній поховали у води Тіраса, тобто Дністра) і ослаблий кіммерійський народ залишив свою землю скіфам. Керченська протока в ті часи називалася Кіммерійським Боспором, а нинішній Босфор (див. кольорову вклейку, рис. 65) — Фракійським Боспором [29, 187-190].Серед скіфських племен Геродот згадує і скіфів-хліборобів, яких називали бо- рисфенітами, оскільки вони жили на ріці Борисфен, тобто Дніпрі. А на далекій півночі жили гіпербореї, які поклонялися Аполлону — богові світла й Сонця, супутником якого був Аристей, колишній Ворон, відомий і сьогодні всім палеоазійським народам. Гіпербореї передавали скіфам жертовні дарунки, загорнені у пшеничну солому. Від скіфів ці дарунки передавалися від народу до народу: до етрусків і венетів Італії, а від них — знову через ряд індоєвропейських народів — на грецький острів Делос. На Делосі є храми Аполлона й Артеміди, а також могили гіперборейських дівчат — Аргі й Опіс, Лаодики і Гіперохи. Аргі й Опіс прибули, за легендою, разом із самим Аполлоном і Артемідою. Гіперборейські дівчата поховані у храмі Артеміди, й на їх честь делоські юнаки і дівчата стригли своє волосся і покладали на могили [29, 191, 195].
Країну скіфів Геродот описує як «багату травою і добре зрошувану рівнину», на якій протікає вісім рік — Істр (Дунай), Тірас (Дністер), Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон) та ін.
У скіфів не було звичаю споруджувати кумири, вівтарі й храми богам, крім бога війни Ареса. Як верховному божеству вони поклонялися богині вогню Гестії (Табіті), а царські скіфи приносили також жертви і Посейдону (Фагімасаду). Богам скіфи приносили в жертву тварин (биків і особливо коней). Свиней вони не приносили в жертву і взагалі не розводили. За Геродотом, Аресу приносилися і людські жертви (одного з кожної сотні полонених). Скіфам також приписується звичай знімати скальпи з убитих ними в битві ворогів і виготовляти з черепів чаші. У скіфів було багато різних провісників, а в гробниці своїх царів вони ховали також одну з наложниць, виночерпія, конюха, кухаря, охоронця, вісника і коней разом з іншими домашніми тваринами. Після цього над гробницею насипався великий пагорб. Через рік скіфи знову виконували поховальний обряд: зі слуг покійного царя вибирали 50 найстаранніших і умертвляли їх. Разом з ними вбивали і 50 гарних коней, на вичищені від нутрощів трупи яких садили в такий же спосіб вичищені трупи слуг. Поставивши навколо царської могили таких вершників, скіфи ішли [29, 199—205]. Пізніше поховальних вершників імітували, очевидно, так звані скіфські баби (див. кольорову вклейку, рис. 66).Ховали скіфи своїх померлих на 40-й день, а після цього очищали себе в паровій лазні, яка являла собою повстяну юрту. У цій юрті знаходився великий чан з розпеченими каменями, на які скіфи кидали коноплі — трав’яниста рослина, що має наркотичні властивості. При цьому скіфи завзято уникали чужоземних звичаїв. Наприклад, великий мудрець Анахарсіс (дядько скіфського царя Іданфірса) був убитий своїм братом Савліем — тодішнім скіфським царем за поклоніння «Матері Богів» (імовірно, Кібелі). Така сама доля спіткала і скіфського царя Скілу за його поклоніння Діонісу-Вакху, оскільки скіфи засуджували греків за їх вакхічні несамовитості, вважаючи, що не може існувати божество, яке робить людей божевільними. У скелі біля ріки Тіраса місцеві жителі показували відбиток ступні Геракла, схожий на слід людської ноги завдовжки у 2 лікті (тобто бл. 1 м), адже його вони вважали своїм першопредком Таргітаєм [29, 205-208].