Релігійні уявлення іранських племен сягають давнього сприйняття світу, що приписує свідоме життя всім сутностям (у тому числі предметам і почуттям), які виступають як активні незалежні сили (по-авестійськи «манью», від кореня «ман» — думати).

Ці сили (духи) могли бути як добрими, так і злими. Ці уявлення значно розвинулись до періоду індоіранської спільності. Порівняльний аналіз таких пам’я­ток, як Авеста і Ріґведа, наводить дослідників на висновок, що ще до поділу індій­ських і іранських племен існували культ Мітри, міф про Іму (індійський Яма), сфор­мувалося поняття закону (істини) і певна система обрядів [71, 13].

При цьому виокремилися дві групи шанованих божеств: дева й асура. Ці бо­жества, на думку релігієзнавця М. Мейтарчіян, могли вшановуватися в тих самих племенах, або ж шанувалися тільки деви, а асури вважалися ворожими, або навпа­ки. Якась частина іранських племен відкинула поклоніння девам, а культ ахурів у них згодом перетворився на культ верховного Ахура з епітетом «Мудрий» — Маз­да. Крім того, шанувалися вогонь, води, боги неба і землі (Асмані Зам), боги Сонця і Місяця — Хвар і Мах, два божества вітру — Вата і Вайю. Вата уявлявся богом вітру, що дме і приносить дощові хмари, а Вайю — подихом самого життя (у Ріґведі, на­приклад, він названий «душею богів»). Відбувалися криваві жертвопринесення тварин, тому що давні іранці вірили, ніби душі убитих тварин з освячувальною молитвою поглинаються божеством Геуш-Урван («Душа Бика») і ці жертвоприне­сення зміцнюють це божество. Індоіранці вважали, що існує закон природи, який забезпечує світолад: індоаріям він був відомий як Рта, а в авестійській мові йому відповідало слово «Аша» (Арта). Аша перекладається по-різному, залежно від кон­тексту: «Лад» — якщо йдеться про матеріальний світ, або ж «Істина», «Справед­ливість», «Праведність» — якщо йдеться про моральність.

Істині протиставлялася неправда (по-авестійськи «друг»). Звідси всі люди поділялися на ашаванів «правед­них» і другвантів — «прихильників зла». З цими іранськи­ми племенами була пов’язана діяльність Заратуштри — засновника зороастрійської релігії [71, 14].

Релігія іранських племен у період, що передує епо­сі Заратуштри, представляла, як ми бачимо, дуалізм, який сягає ще індоєвропейської спільності. Це видно, напри­клад, з того, що ім’я верховного бога давніх греків — Зевс, латинське слово Деус (Бог) й аналогічні слова в інших дав­ніх індоєвропейських мовах, зокрема й індоіранське дайва (деви), походить від одного спільноіндоєвропейського ко­реня, що означає «небо». До періоду індоіранської спіль­ності ця релігія значно розвинулася: існував уже термін на позначення жертвопринесення (давньоінд. йага, авест. йаза), жерця (давньоінд. хотар, авест. заотар), була відома росли­на, сік якої, приготовлений в особливий спосіб, приводив в екстаз (давньоінд. сома, авест. хаома). При цьому культи девів не належали винятково до тієї частини індоіранських племен, що пішла в Індію і зрештою відокремилася від іран­ських племен. Деви шанувалися й більшістю іранців. Однак якась частина їх відкинула поклоніння девам [2, 7-8].

Загальне поняття «іранська релігія» є, за даними сучасного релігієзнавства, предметом порівняльно-істо-

Рис. 69. Парсійське зображення Заратуштри [71]

ричної реконструкції, що спирається на відомі уявлення спільноіндоєвропейської, індоіранської, ведійської та деяких інших релігій. Основні джерела вивчення іран­ської релігії представлені текстами, пам’ятками мистецтва й археології. Особли­во важливі так звані луристанські бронзи УІІІ-УІІ ст. до н. е. із зображеннями релі­гійно-міфологічних сцен і персонажів, скельні рельєфи ахаменідської та сасанідсь- кої епох, вироби дрібної гліптики, а також деталі іранських архітектурних споруд: колонні зали Пасаргад, Сузів, Персеполя, мавзолеї Тагіскена й Уйгарака в низи­нах Сирдар’ї, храмів вогню, палаців Ніси, Гекатомпіла, Бішапура та ін. [74, І, 560].

Деякі зороастрійські пам’ятки показані на кольоровій вклейці, рис. 104-106.