«Суд Води»: зародження містерій

Судячи з контексту згадуваних уже кам’яномогильних написів (наприклад, пан­но № 4), «володар неба» — прославлений бог шумерів Ан — подібно Уту і Енлілю також колись піддавався «осудові» і, мабуть, убивству або поваленню в пекло (що знайшло відображення й у значно пізніших хуритських переказах про зміну богів).

лодар Кеша-Козерога» Ензу (єп — «володар» і ги — одне з найменувань «божествен­ного птаха» Індугуд), а між «великою Нідабою» і «Ніндарою, що Розум має» — ім’я семітського бога Ілу, який відігравав у пізнішій західносемітській релігії роль, аналогічну шумерському Ану, і злився потім з Єговою [62, 152-168].

На двох половинах панно № 25 повідомляється про згадувані вже дві мі­фічні династії богів-царів: династію «мурах», що правила в 6003-4234 рр. до н. е., і династію «хробаків», що царювала в 4231-3452 рр. до н. е. До першої династії приналежний Думузі, ім’я якого асоціюється у більшості фахівців зі знаменитим «стражденним богом», спорідненим більш пізнім Таммузу, Осірісу, Адонісу, Діо- нісу.

У другій династії примітне «сім’я Сіна» (а-еп. /п) — місячного бога на зра­зок Думузі — бога, що вмирає і воскресає. Цікаво, що в дофараоновому Єгипті другу династію богів відкривав Тот, теж місячний бог, учасник загробного суду.

Дві змії в кам’яномогильному тексті пов’язані з іменем Імдугуда - відомим шумеро-вавилонським образом могутнього птаха (ймовірно, орла) з головою лева, який дере кігтями обох лап лева і бика. У міфоритуальному плані храму-мі- ста давніх шумерів, згідно з А. Кіфішиним, центр становить саме птах-тотем, еквівалент Імдугуда. При цьому «велика Змія», іменована ще «страшною», охо­роняє його від нападу злих сил, втілених у «малу Змію» (інакше «Змію моря»), що, можливо, уособлює опозицію давнього культу змій і новішого культу птахів. Прикметно, що в кам’яномогильних текстах «володарем Зу (Імдугуда)» назва­ний багатоликий місячний бог Сін (наприклад, «сім’я Сіна»: а-еп. /п), що воло­дарює і над Кешем-Козерогом (тобто, можливо, над Інанною, ім’я якої також вказує на місячне походження). Крім того, він деякою мірою пов’язаний з «ве­ликою Нідабою» (богинею пшениці в шумерів, сестрою Аннан-Нанше) і «Нін­дарою, що Розум має», які уособлювали водну безодню (тобто первинний Хаос), а останні — із семітським богом Ілу, що, ймовірно, свідчить і про його лунарне походження. З цим переліком місячних божеств тісно пов’язаний, як видно, і Енкі.

Імдугуд, у свою чергу, був пов’язаний з образом «чорного птаха», «птаха-бу- рі». «Чорний птах» зберігся у грецьких міфах як чорний ворон (жіночої статі), що живе в Дельфах. Плем’я флегійців, ворогів Аполлона, було пов’язане з цим священним місцем, але згодом Аполлон помирився з ними і навіть одружився з їхньою представницею — Коринідою. Вона, проте, зрадила Аполлона зі своїм од­ноплемінником, Ісхуєм, і Аполлон убив її, попередньо витягши з її утроби тіло Асклепія, майбутнього бога-цілителя, здатного воскрешати мертвих. Отже, дель­фійський культ був культом птаха-смерті, що сидить на священному дереві і вико­нує ритуал смерті — відродження схожих на Аполлона героїв.

А. Кіфішина, цей дельфійський ритуал дуже нагадує давньосхідний — можливо, корені його сягали тих самих уявлень, що породили й образ месопотамського «стражденного бога» Думузі-Діоніса [62, 230-256].

З образом Аполлона часто пов’язаний лук (можливо, одне з позначень су­зір’я Стрільця), що в архаїчні часи (наприклад, кам’яномогильного періоду) сам був діючим богом-героем і являв собою дуже важливу ритуальну зброю (на панно № 37/4 описаний ритуал розстрілювання «неба-шкури» з такого «лука» трьома богами: Думузі, Ніндарою і Гатумдуг). Лук був атрибутом богів-світил, наприклад, Артеміди (ототожнюється часто з Ведмедицею) і Аполлона, що у пізній олімпій­ській міфології виступали богами місяця і сонця відповідно, а в ранній — навпаки, богами сонця і місяця. Аполлон, який згодом майже злився із сонячним богом Геліосом, зберіг проте свій давній атрибут — срібний (тобто місячний) лук. Ге­рой-лук відомий і в шумерів. Так, у шумерській космоніміці фігурує якийсь Бан- бансур («Лук — дарунок неба обмежованого», тобто «відвойованого» у Хаосу). З чотирьох квадрантів зоряного неба йому належав один — південний, де Банбан- сур змагався із супротивником на ім’я «Груди Моря». Лук тут виступає «стражден­ним богом», як Думузі і Енліль Кам’яної Могили [62, 292].

Кам’яна Могила для стародавніх людей уявлялася, очевидно, як Світова Гора й водночас як божество-тотем — Інанна-Козеріг. Непрямі спостережен­ня дають змогу припускати зв’язок усіх перелічених п’яти святилищ Кам’яної Могили з ритуалом і культом сонячного бога, хоча зміст написів усередині цих святилищ безперечно вказує і на культ місяця. Це, можливо, пов’язано або з праобразом якогось первинного двостатевого божества (як, наприклад, у мезо- американських індіанців та інших монголоїдних і екваторіальних народів), або з перехідним періодом між зодіакальними епохами, що мають «протилежні знаки» (наприклад, від Діви до Лева або від Лева до Рака, що мало місце між ХІІ і ІХ тис. до н. е.). Головним ритуалом Кам’яної Могили (як і Чатал-Хююка) був, очевидно, «Суд Води», що уявлявся давніми як космогонічний процес руйну­вання і творення світу з хаотичної водної стихії (під Інанною у такому процесі могла розумітися первісна водна богиня - змія).

Приблизно початком IV тис. до н. е. (правління другої міфічної династії) датується згадуване вже повідомлення про чотирьох богів (панно № 19), серед яких зненацька з’явилися два нових імені: до Ензу — місячного бога, попередника шумерського Сіна і володаря Кеша, а також до «Ніндара, що Розум має», додалися тепер семітський Ілу і богиня Нідаба (Нісаба) «велика». «Ворогами Енліля» у цей період виступають, імовірно, Кісаль (мати) і Сальтуш (дочка, тотожна Нінліль), винні в загибелі вищого бога. Загалом пристрасті Ану-Енліля (панно № 15/16) дозволяють зарахувати їх, на думку А. Кіфішина, до давніх містерій принесення в жертву місячних богів, а також до ідеї зміни поколінь богів.

Наприклад, «Суд Води», якому піддавалося «сім’я аннунаків», спочатку здійснювала Ведмедиця, потім Птах, за якого аннунаки були вбиті і голови чоти­рьох місячних богів — Месламтаеа, Ашнан, Ніназу і Наннара — опинилися у Цари­ці пекла. Потім Намтар, бог долі, чинив «Суд Води». Пізніше настали «праведні роки», і суддею від імені богині Ашнанвиступав бог грозовиці Ішкур. Він повернув стражденного бога Енліля. У ті самі «праведні роки» суд чинив і сонячний бог Уту, який замість Енліля отримав право розпоряджатися пророцтвами (Ме). Ібаз («Тіло Ведмедя») також мав титул «великого судді» і був земним представником Енліля (він був до того ж винахідником першої колісниці богів). Усі ці судді-пра- вителі не страчували засуджених, і тільки правитель Ламар, «первосвященик ма­леньких», «первосвященик Крокодила», наважився страчувати засуджених «му­дреців, що мають душі» [62, 495-496].

Отже, свідчить А. Кіфішин, ми знову зустрічаємося зі священною тетрадою: було троє праведних і один несправедливий правитель (Ламар); були три вели­ких чоловічих боги (Месламтаеа, Ніназу, Наннар) і одна богиня-жінка (Ашнан). Проте тетрада розпадається і на діади: їх чітко видно в розподілі богів на «тих, що повертаються» (Ашнан і Наннар) і «тих, що не повертаються» (Месламтаеа і Ніназу), на «старих» (Ензу і Ніндар) і «нових» (Нісаба і Ілу). Вони всі відігравали певну роль у містеріях богів Ашнан і Ішкура, пов’язаних з відродженням помер­лих через участь тотемів у «Суді Води» [62, 495-497].

Ці містерії смерті-відродження богів і царів були далекими попередниками дійств на зразок грецьких елевсинських містерій. На смерть засуджувалися, згід­но з кам’яномогильними текстами, боги Уту, Ану, Енліль, Думузі, а також боже­ственні судді Ніндара, Гатумдуг та ін. Ніндара, наприклад, у давніх шумерських текстах — семиголова змія - уособлення («паралельно») самої водної Безодні — Абзу, що творить світ з хаосу. Можливо, Ніндара мала ще одне втілення — вішапа (ри- би-чудовиська) Сірари, що було висічене в одному з кам’яномогильних святилищ (з Сірарою іноді ототожнювалася і богиня Нанше, дочка Енкі). Безодня, в якій жила семиголова богиня — змія Ніндара — втілення Безодні, безумовно, була мі- форитуальним поняттям. У ній і відбувався процес перетворення мертвих на живих. Піддавалися такій процедурі боги-чоловіки. Є підстави вважати, що одним з перших страждальців був сонячний Уту, потім Ану, за ним — Енліль. Цикл міс­терій Енліля, бога-страждальця, змушеного періодично терпіти смерть, склався, за оцінкою А. Кіфішина, вже до VII тис. до н. е. І Енлілю належить на Кам’яній Могилі одне з найвизначніших місць [62, 498-501].

У преамбулі цієї найдавнішої містерії, пізніше відображеної в поемі «Ен­ліль і Нінліль», повідомляється, що бог «чорного місяця» Сін («Тридцятка) — він, мабуть, замінив більш давнього Крокодила (Кушу) — судив «великих пред­ків» у Ебле (прототип небесного покривала, з якого після розстрілу його богами Думузі, Ніндарою і Гатумдуг «ринули води»). Можливо, сюжети містерій Енліля (або його попередника Ану) відобразилися в обрядах «блукання», аналогічних блуканням Гільгамеша — солярного божества — через «дванадцять подвигів» (як і грецького Геракла), завдяки яким досягається безсмертя. Отже, Кам’яна Мо­гила вже в пізньому палеоліті могла осмислюватися як священний комплекс, своєрідний храм з дуже складною структурою, що відповідала уявленням давніх про таїнство відродження богів, героїв, а потім і смертних царів. За спостере­женнями А. Кіфішина, Кам’яна Могила має хоча і стертий, але досить вираз­ний пластичний образ лежачої істоти з витягнутими передніми і задніми ногами, означеним хребтом і головою, повернутою на північ. Можливо, у ньому бачився священний Козеріг або Козеня, що відігравало значну роль у шумерській тради­ції, а 60-метрова «спина» цієї істоти могла бути осмислена як межа двох світів [62, 502-505].