Сучасні дослідження у галузі індоєвропеїстики
Нині вивчення індоєвропейських мов продовжуються, і деякі дослідники схильні відсовувати дату їх виникнення все далі в глиб століть. Наприклад, зарубіжні лінгвісти Грей та Аткінсон за допомогою комп’ютерного аналізу слів «мовного ядра» різних індоєвропейських мов дійшли висновку, що найдавніші з них — вимерлі тохарські і хетські — з’явилися приблизно 8700 років тому [155].
Нагадаємо, що дешифровка клинописних хетських табличок з давньої столиці Хетського царства Хаттусаса (200 км від нинішньої турецької столиці Анкари) дала змогу виявити дві давні індоєвропейські мови — палайську і лувійську. Продовженням лувійської виявилася лікійська мова, відома з написів, зроблених на південному заході Малої Азії — в Лікії* в античні часи. Таким чином, науці відомі дві групи індоєвропейських мов давньої Анатолії — хетська і лувійська. Ще одна група — тохарська — була виявлена в Китайському (Східному) Туркестані. Тохарські тексти, записані одним з варіантів індійського письма «брахмі» у другій половині I тис. до н. е., були перекладами буддійських творів, що полегшило їх дешифровку [40].Проведені дослідження дали змогу встановити, що хетська та палайсько- лувійська мови вийшли з праіндоєвропейської прамови не пізніше IV тис. до н. е. З таким датуванням узгоджуються і найдавніші свідоцтва про відокремлення від праіндоєвропейської спільноти греко-вірмено-індоіранської групи. Від неї, за Т. Гам- крелідзе та В. Івановим, походить і особлива індоіранська мова, що існувала, за даними «архіву» Хаттусаса, не пізніше, ніж у середині II тис. до н. е. в державі Мітанні біля південно-східних кордонів Малої Азії. Вже у той час ця мова відрізнялася від давньоіндійської і давньоіранської (можливо, її носії після переходу Кавказу від’єдналися від основного індоарійського масиву, який йде до Індостану). З початку XV ст. до н. е. відомі найдавніші крито-мікенські тексти, написані на особливому грецькому діалекті [40].
У словнику індоєвропейської прамови є слова, які позначають березу, бук, граб, ясен, осику, вербу, тис, сосну, горіх, верес, мох, що нагадує ландшафт українського Причорномор’я і прилеглих до нього районів. У давніх індоєвропейців було розвинене землеробство і скотарство, а серед свійських тварин — коні, осли, бики, корови, вівці, барани, козли, собаки, свині та ін. Т. Гамкрелідзе та В. Іванов зазначають, що в хетських і авестійських текстах і боги називаються стародавнім індоєвропейським позначенням пастуха (wes-tor-o-s). Відомі праін- доєвропейцям і назви сільськогосподарських рослин (ячменю, пшениці, льону),
* Лікійці, за Геродотом, були родичами критським карійцям-лелегам та еллінським племенам. плодових дерев (яблуні, вишні, кизилу, тутового дерева, винограду) і багатьох землеробських знарядь. Відомий також колісний транспорт, судячи з усього, перший у світі. В індоєвропейській прамові зустрічаються назви колісних возів (колісниць) і їх деталей (колеса, вісі, збруя, ярма, дишла). Розкриваються і способи виплавки металу (бронза), необхідного для виготовлення колісних возів, у які впрягали коней. Початок виготовлення колісних возів, як і одомашнення коня, датується IV тис. до н. е. До цього періоду належить і винахід водного транспорту, що реконструюється на основі індоєвропейських назв судна і плавання на нім за допомогою весел [40].
«Давньоєвропейські» діалекти, як й інші споріднені, впродовж деякого часу існували в рамках єдиної соціальної організації в Північному Причорномор’ї. Звідси протягом двох тисячоліть (з III по I тис. до н. е.) вони поступово розселилися по Європі. «Давньоєвропейська» спільнота об’єднувала майбутніх носіїв кельто-італійської, фракійської, іллірійської, германських, балтійських і слов’янських мов, які контактували у той час з носіями східноіранських (скіфських) діалектів. При цьому, як свідчать сучасні лінгвістичні дослідження, в бал- то-слов’янській мові є цілий ряд загальних ізоглос: балто-слов’яно-тохарських і балто-слов’яно-германо-тохарських, що вказує на загальне, сусідське розселення названих праетносів, які вийшли колись з однієї спільноти.
Деякі дослідники до предків тохар зараховують кутіїв (гутіїв), відомих у близькосхідних джерелах III— II тис. до н. е. Можливо, що шлях тохар з Північного Причорномор’я до Середньої Азії і Китайського Туркестану лежав через Месопотамію, де виявлена найближча аналогія індоєвропейському поховальному обряду, що використовує колісницю. Після відокремлення тохар якийсь час існувала ще балто-слов’яно-германська єдність. Наприклад, згідно з сучасними лінгвістичними даними, праслов'янська і прусська мови приблизно рівною мірою близькі і східнобалтійським (литовській і латиській) [40].Схема розселення з Північного Причорномор’я носіїв «давньоєвропейсь- ких» мов зображена на рис. 45 (за Т. Гамкрелідзе та В. Івановим).
Рис. 45. Схема розселення в Європі давньоєвропейських мов [40]