До середини II тис. до н. е. в Середній Європі формується нова єдність культур, пов’язаних з подальшою диференціацією кельтських, германських, балтських, слов’янських та інших європейських етносів, — це культура полів поховальних урн,
з якої вийшли іллірійський, кельтський і венетський (протослов’янський) етноси, а також прагерманський і прабалтський. Їй передувала в ІІІ-ІІ тис. до н. е. культура шнурової кераміки і бойових сокир.
З цих культур виокремилася тшинецько-ко- маровська культурна область — праслов’янський етнічний масив (між Дніпром і Карпатами), а наступні зарубинецька, черняхівська, корчаківська і пеньківська культури є етапами слов’янського етнокультурного розвитку. Слов’янські народи називалися їх сусідами склавинами й антами (дві складові венетського етносу), а їх появу відносили ще до часів Троянської війни (ХІІ ст. до н. е.), коли частина слов’ян, імовірно, брала участь у поході на Єгипет «народів моря». З ім’ям слов’ян (венетів, вінідів, енетів) пов’язували в давнину заснування Венеції і Етрурії (УІІІ ст. до н. е.), а також назву міста Відень (Австрія) і річки Вента (Прибалтика). Самі етруски, як зазначено у другому томі цього видання, називали себе расена- ми і прибули на територію Італії з Малої Азії, де вони опинилися після невдалого походу «народів моря». Разом з ними на Близькому Сході проживали індоєвропейські пелазги (за їхнім етнонімом, як зазначалося, названа Палестина) і, можливо, протослов’яни — венеди. У результаті змішування іберійсько-кавказького та індоєвропейського (зокрема, слов’янського) компонентів міг і виникнути етруський етнос, що дав початок великій римській цивілізації.У ХУІІ-ХУІ ст. до н. е. зону між Доном і Прутом заселяють індоіранські племена культури багатопружкової кераміки з антропологічними рисами давньосе- редземноморського типу. У ХУІ ст. іраномовні племена зрубної культури займають територію від Дністра до Уралу, від Ками й Оки до Криму і Каспію. У північно- західному Причорномор’ї у ХУ-ХІІІ ст. до н. е. розташувалися носії сабатинівської культури, які разом із сусідньою культурою Ноа (Подністров’я) становили стародавній фракійський світ.
У поліській та лісостеповій зоні Лівобережної України збереглися донині угро-фінські нащадки неолітичних племен ямково-гребінцевої кераміки. Археологічні культури індоєвропейців наведені в табл. 4.У першій половині ІІ тис. до н. е. катакомбна спільнота поширилась територією від Дніпра до Волги, займаючись тут пастушачим скотарством і землеробством. Ця культура виникла на основі змішування носіїв ямної та кемі-обинської культур. У середині ІІ тис. до н. е. протоіндоарії вирушають з Північного Причорномор’я через Кавказ до Індії. У ІІ-І тис. до н. е. відбувається розпад іранських племен на східну і західну групи, і західні іранці також через Кавказ йдуть на Іранське нагір’я (предки персів і мідян). На початку І тис. до н. е. відбувається розпад і східноіранської єдності: ті, хто залишився, стали предками скіфів, сарматів і аланів (нащадки останніх — сучасні осетини), решта — стали бактрійцями, согдійцями, хорезмійцями й іншими іраномовними етносами Середньої Азії.
Таблиця 4
АРХЕОЛОГІЧНІ КУЛЬТУРИ ІНДОЄВРОПЕЙЦІВ
| Культура | Доба існування | Регіон поширення | Характер діяльності | Протоетнічна основа |
| Свідерська | ІХ-УІІІ тис. до н. е. | басейни річок Вісли, Німану, Прип'яті та ін. | мисливці | бореали |
| Маглемезе | УІІ-УІ тис. до н. е. | Прибалтика, узбережжя Північного моря та ін. | мисливці, рибалки і збирачі, виготовляють сокири, будують житло і човни | протоіндоєвро- пейці |
| Свідерсько-магле- мезька єдність | УІ-У тис. до н. е. | від Ютландії до Сіверського Дінця і до Чорного моря | мисливсько- рибальська | ранні індоєвропейці |
| Дніпро-донецька, середньостогів- ська культури | У-ІУ тис. до н. е. | від Дніпра до Дінця, з подальшим поширенням у Середнє Поволжя і до Приаралля | патріархальні скотарі і землероби, перші вершники | пізні індоєвропейці |
| Трипільська пра- цивілізація | У-ІУ тис. до н. е. | Молдова, Україна, Румунія | землеробсько-скотарська з протоміс- тами | індоєвропейці за участю дав- ньосередземно- морського населення |
| Культура лійчас- того посуду | ІУ тис. до н. е. | Північна Європа | орне землеробство і скотарство | давні європейці |
| Культури кулястих амфор, шнурової кераміки і бойових сокир | ІІІ тис. до н. е. | Центральна і Східна Європа, від Рейну до Волги | розвиток металургії, металообробки і ремесел | праєвропейці |
| Ямна і афанасіїв- ська культури | ІІІ тис. до н. е. | від Прутсько-Дніст- ровського межиріччя до Південного Приуралля | скотарство і металообробка | праіндоіранці, пра- тохари |
| Культура полів поховальних урн | ІІ тис. до н. е. | Середня Європа | землеробсько-скотарська | іллірійський, кельтський, венетський, прагерманський і прабалтський етноси |
| Катакомбна культура | ІІ тис. до н. е. | від Дніпра до Волги | скотарство і землеробство | кіммерійці |
| Зрубна і анд- ронівська культури | ІІ тис. до н. е. | між Дністром та Уралом, Південним Уралом і Верхнім Єнісеєм | кочове скотарство | скіфи, сармати, іраномовні народи Середньої Азії |
| Сабатинівська культура і культура Ноа | ІІ тис. до н. е. | Північно-Західне Причорномор'я і Подністров'я | скотарство і землеробство | фракійці |
В останній третині II тис. до н. е. іраномовні скіфи — нащадки носіїв зрубної культури, витісняють все далі на південь таких самих іраномовних (ірано- кавказьких) кіммерійців — нащадків носіїв катакомбної культури, які відступають до Північного Причорномор’я. Саме зі скіфами пов’язують поховальні кургани воїнів-вершників від Причорномор’я до Верхнього Єнісею і до провінції Ор- дос у Китаї, а також на Алтаї і на Памірі. Наприкінці VIII — на початку VII ст. до н. е. скіфи проникають у Причорномор’я і витісняють звідти кіммерійців, переслідуючи їх через Кавказ в Передню Азію, де на 30 років встановлюють своє панування. З часом скіфів змінюють такі самі іраномовні сармати (скотарі- кочівники), які прийшли з Приаралля, Південного Уралу і Поволжя, де раніше мешкали кіммерійці і скіфи. Сармати, ймовірно, є нащадками носіїв андронівскої культури епохи бронзи, яка була поширена на території Казахстану і Західного Сибіру. У скіфські часи в українському Поліссі проживали неври та меланхле- ни — представники балтської етнокультурної спільноти, а в лісостеповій зоні — носії чорноліської культури (протослов’яни), які грецьким істориком Геродотом названі скіфами-орачами. Поряд зі скіфами і слов’янами жили також фракійські племена.
Отже, індоєвропейські мови, що налічують сьогодні 144 споріднені мови [155], становили між УІ-ІУ тис. до н. е. єдину індоєвропейську спільноту. Гіпотез про прабатьківщину індоєвропейців існує, як ми знаємо з попередніх томів цього видання, кілька. Представники першої вважають місцем виникнення праіндоєвропейсь- кої мови південно-українські степи, звідки вона почала поширюватися в Європі й Азії близько IV тис.
до н. е. з кочової спільноти «курганних вершників», тобто носіїв давньоямної культури (М. Джімбутас). Представники другої теорії вважають, що носіями праіндоєвропейської мови були осілі сільськогосподарські племена малоазійської Анатолії, які принесли її до Європи й Азії разом зі своєю землеробською культурою близько VI тис. до н. е. (К. Ренфр’ю). Ці дві гіпотези примиряє теорія циркумпонтійської зони, яка виходить з того, що навколочорно- морський регіон на межі У-ІУ тис. до н. е. був прабатьківщиною індоєвропейців (Т. Гамкрелідзе, В. Іванов та ін.). Таким чином, райони Малої Азії (Анатолія) і причорноморсько-каспійські території тісно пов’язані в один взаємооб’єдную- чий ланцюг артефактів, які вказують на цей регіон як на прабатьківщину індоєвропейської етнокультурної спільноти [155].На підставі археологічних знахідок, здобутих на розкопках курганних поховань між Дніпром і Доном, литовська дослідниця М. Джімбутас висунула припущення, що ці місця були батьківщиною войовничих кочових племен, які приблизно 6,5-6 тисяч років тому повалили матріархат з його культом Великої богині і її жрицями, встановивши патріархальні порядки. Британський дослідник К. Ренфр’ю початковою точкою поширення праіндоєвропейської мови вважав район Чатал-Гуюка в Анатолії, де його розкопки виявили залишки висо- корозвиненої осілої культури, що зародилася близько 10 тис. років тому. Водночас відомі дослідження Кам’яної Могили А. Кіфішина доводять, що святилище і «канон» Чатал-Гуюка на кілька тисяч років (!) молодше за кам’яномогильне святилище і «канон», що й сьогодні міститься на південних територіях України. До того ж сучасні генетичні дослідження доводять, що гени нинішніх європейців значною мірою сягають корінного населення Європи. Приблизно 8 тис. років тому (тобто в VI тис. до н. е.) з Анатолії на захід справді мігрували великі групи людей (дані відомого генетика Л. Каваллі-Сфорца [155]), проте ця міграція, як зауважено, могла бути наслідком «Чорноморського потопу», який відбувся саме в зазначений час.