Розпад індоєвропейської єдності на окремі етноси

У У-Ш тис. до н. е. на Дніпровському Правобережжі і в Наддніпрянщині про­живає трипільське населення (що сягає 400 тис. осіб), у лісостеповій зоні Лівобе­режжя — племена середньостогівської культури (ранні індоєвропейці), у степовому Причорномор’ї і в Криму — носії кемі-обинськоїкультури, що походить з Південного Кавказу (середина III тис.

У IV тис. до н. е. відбувається розпад праіндоєвропейської етнокультурної єдності, так званої пізньоіндоєвропейськоїмови, що функціонувала на пізньому етапі існування єдиної індоєвропейської сім’ї мов. Першою виокремлюється анатолій- ська група (хетська, палайська і лувійська мови), носії яких через Боспор пере­ходять до Малої Азії, де змішуються з іберійсько-кавказькими хатами (близько 3000 р. до н. е.) і згодом піддаються сильному шумеро-аккадському впливу Месо­потамії. Потім відбувається вирізнення наступної, вірмено-греко-арійської проміж­ної мовної групи, з якої вірмени просуваються в Закавказзя і осідають навколо озера Ван, де змішуються з іберійсько-кавказькими хуритами і урартами, а також східно-семітськими народами Месопотамії. На південь, до Середземного моря вирушають предки греків, де вони зустрічаються з переважно іберійсько-кавказь­кою за походженням крито-мікенською цивілізацією (багато в чому спорідненою з Балкано-Дунайським неолітом), а також зі своїми протоіндоєвропейськими по­передниками — пелазгами, які не пізніше початку III тис. до н. е. населяли Балка­ни і острови Егейського моря (Пелазгійське царство) в умовах антропокультурного впливу іберійсько-кавказьких (середземноморських) народів. Індоарійці, частина іранців і тохари просуваються далеко на схід, а «давньоєвропейська спільнота» (пред­ки кельто-італійських, фрако-іллірійських, балто-слов’янських, германських та інших європейських народів) — переважно на захід.

У ГУ-Ш тис. до н. е. представниками спільноти «давньоєвропейських мов» були носії культури шнурової кераміки і бойових сокир, яким належали простори Цен­тральної і Північної Європи від Скандинавії до Волго-Кам’я (на цій території проживали і носії угро-фінських мов — представники ямково-гребінцевої кераміки). Середньостогівська культура скотарів-кінників, від якої бере початок ямна культура, в IV тис. до н. е. була поширена на території між Дніпром і Дінцем. Носії ямної культури просунулися в Подунав’я, Передкавказзя, Поволжя, Південний Казахс­тан і до Алтаю. Східна гілка «ямників» (індоіранці) поширилася на південний схід, зайняла Середню Азію, а в середині II тис. до н. е. увійшла до Індії (Бхарата) і до Ірану (Айріан — «країна Аріїв»). У III тис. до н. е. на зміну ямній культурі у східноєв­ропейські і західноазійські зони євразійського степового поясу послідовно при­йшли катакомбна і зрубна культури, також пов’язані з індоаріями (індоіранцями). Катакомбна культура — це кіммерійці, у формуванні яких брав участь північнокав- казький компонент.

У цей період в Південному Сибіру поширюється афанасіївська культура, подібна до ямної культурно і антропологічно, але пов’язана також і з «давньоєв- ропейською» мовною єдністю (повністю відокремилася від останньої не пізніше I тис. до н. е.). Афанасіївська культура — це, ймовірно, основа зниклого тохарсь­кого праетносу, проміжного між індоарійською та «давньоєвропейською» спіль­нотою. До зрубної (іраномовної) культури була наближена андронівська культура, яка приблизно одночасно із зрубною і сусідячи з нею поширилася між Південним Уралом і Верхнім Єнісеєм. Андронівці — це, ймовірно, предки іранців Середньої Азії — бакстрійців, согдійців, хорезмійців та інших іраномовних народів, які на­клалися в Середній Азії на ще давніший індоарійський субстрат (а останній — на урало-алтайський).

Отже, давнє населення У-ІУ тис. до н. е. розселилося в кількох напрямках з району Північного Причорномор’я:

• на захід по Дунаю, доходячи до центральних районів сучасної Німеччи­ни, де бере участь у формуванні культури шнурової кераміки і бойових сокир (з неї згодом виходять кельти, германці, балти, слов’яни);

• на південний захід через Боспор в Анатолію, де близько 3000 р.

• на південь до Греції вирушили предки греків;

• на схід і південний схід, до Сибіру, Середньої Азії, а потім до Індостану і Ірану поширилися індоарії, іранці і тохари.

Цьому розселенню передувала, як наголошувалося, праіндоєвропейська єдність, яка в ІУ-ІІІ тис. до н. е. розпалася на три «проміжні» спільноти: а) єдність праіндоіранських, прагрецьких і правірменських мов; б) єдність пратохарських мов; в) «давньоєвропейська» єдність, з якої вийшли балтські, слов’янські, гер­манські й інші європейські народи. Ареалом розвитку індоєвропейців ІІІ тис. до н. е. було Північне Причорномор’я і Поволжя (Каспійський регіон). У ІІІ тис. до н. е. в Північному Причорномор’ї, Поволжі і Південному Приураллі розвива­ються також індоіранські народи, які вже виокремилися з вірмено-греко-арійської єдності. У цьому ареалі відбувся поділ на індоарійську та іранську гілки, а потім — поділ іранців на східних і західних. Звідси спочатку пішли індоарійці у напрямку Ін­достану, а пізніше — західні іранці на територію Іранського нагір’я. Східні іранці ще довго становили основну масу населення цього регіону.

Антропологічний тип перших індоєвропейців ІУ-ІІІ тис. до н. е. — це ви­сокі, масивні північні європеоїди Центральної Європи (культури шнурової ке­раміки) і лісостепу між Дністром і Волгою (середньостогівська і ямна культури), які різко відрізнялися від низькорослих південних європеоїдів — середземномор- ців, які брали участь у «неолітизації» Балкан. Із сім’ї наймасивніших північних європеоїдів — носіїв дніпро-донецької етнокультури — походить праслов’янська спільнота, у формуванні якої, здогадно, взяли участь трипільські, індоарійські і «давньоєвропейські» племена, чим обумовлюється особливе, «серединне» місце слов’ян в індоєвропейському світі.

Схема індоєвропейського розвитку зображена на рис. 44.

Рис. 44. Індоєвропейський розвиток