Ранньоіндоєвропейська єдність в епоху неоліту
У УІІ-У тис. до н. е. сусідкою свідерської мисливської культури була перша мезолітична культура північноєвропейської рівнини маглемезе (охоплювала сучасні території Данії, півночі Німеччини і частково Англії).
Свідерська культура до початку неоліту була поширена у Прибалтиці і сусідніх районах Європи, проникаючи далеко на південь — до Криму і Балкан. Після 6000 р. до н. е. це свідерсько-ма- глемезьке населення внаслідок подальшого затоплення північного узбережжя мігрує на південь і близько 5000 р. до н. е. формує постмаглемезьку єдність від Ютландії до Сіверського Дінця (донецька культура) і до узбережжя Чорного моря. На цій основі формується ряд культур V тис. до н. е. (Ертебле в Балтії, німанська, дніпро-до- нецька), а наприкінці V тис. до н. е. це населення просувається далеко на схід у Середнє Поволжя і Приуралля.У неолітичну епоху, згідно з антропологічними даними, зі сходу до Центральної Європи просуваються короткоголові племена кочівників (ймовірно, угро- фінський компонент, що виокремився з уральської сім’ї), а з півдня — довгоголові будівельники мегалітів (середземноморці). При цьому довгоголові і короткоголові антропологічні типи кожен безпосередньо поділялися на високорослих і низькорослих, що давало 4 різних расових типи, які виникли в результаті давніх і неодноразових расових змішувань. Ці змішування з часом дали три основні раси Європи, які ранні антропологи називали власне європейською (північною), середземноморською, або іберійською (південною) і альпійською, або кельтською (проміжною, середньою, яка пішла від змішування двох перших рас). При цьому в кожній расі Європи присутні в різному співвідношенні всі перелічені антропологічні типи.
У післябореальний, або ранньоіндоєвропейський період на основі свідерсько-ма- глемезького населення утворюється етнокультурна єдність, яка об’єднує відомі археологічні культури Європи, — лійчастого посуду, кулястих амфор, середньо- стогівську, ямну, культуру шнурової кераміки і бойових сокир.
Завершення періоду ранньоіндоєвропейської єдності збігається з початком всесвітньо відомої Трипільськоїпрацивілізації, участь у формуванні якої, окрім ранніх індоєвропейців, взяли іберійсько-кавказькі (середземноморські) народи. При цьому на ранньому і середньому етапах розвитку Трипільської працивілізації переважає протоєвропей- ський антропологічний тип і лише на пізньому (після III тис. до н. е.) — західний варіант давньосередземноморського типу, що вказує на переважно автохтонний характер першої працивілізації людства.Наприклад, середземноморською за своїм походженням була культура розписної (мальованої) кераміки VI тис. до н. е., яка поширилася на Балканах, у Подунав’ї і в Трансільванії і мала землеробсько-скотарську економіку. Традиції цієї неолітичної середземноморської культури простежуються в культурах Південно-Східного Центру (Балканський і Апеннінський півострови, Подунав’я, Трансільванія, сучасна Україна) УТС тис. до н. е., яким відомі вже метали (мідь і золото). Високим рівнем економіки відрізнялася і культура лійчастого посуду Північної Європи IV тис. до н. е., де в землеробстві використовувався плуг і віл, був відомий колісний транспорт і споруджувалися дерев’яні вимостки — дороги завдовжки до 1 км (у Стародавньому Єгипті, наприклад, колесо стало відоме завдяки індоєвропейським хетам лише в II тис. до н. е., а високі цивілізації Мезоамерики взагалі його не знали).
Розвиток індоєвропейських культур УН тис. до н. е. зображено на рис. 43.
У МИМ тис. до н. е. на базі свідерсько-маглемезького високорослого, дуже масивного північноєвропейського типу продовжується формування індоєвропейців, які на сході співвідносяться з дніпро-донецькою культурою (середньостогівці і ямники), а на заході — з культурами лійчастого посуду, кульових амфор, шнурової кераміки і бойових сокир. Основними рисами цих індоєвропейських культур були патріархальність, культ Сонця і вогню (свастика), тричастинна соціальна структура, культ верховного бога — воїна і пастуха, коня і бика, а також вершниківство,
Рис.
43. Індоєвропейські культури VI—! тис. до н. е.колісниці і фортеці. У цей самий період, як наголошувалося, носії неолітичних традицій Малої Азії заселили Балканський півострів до Альп і Карпат (саме вони брали участь у формуванні трипільської культури). Відбувається подальше змішування індоєвропейського і середземноморського антропологічних типів, а також поступова заміна матріархального устрою життя патріархальним. Загальноуральсь- ка прабатьківщина після розпаду бореальної спільноти розміщується поблизу Північного Уралу (переважно в Західному Сибіру), алтайська — в Південному Сибіру, а індоєвропейська — між Рейном на заході, Сіверським Дінцем на сході, Балтикою на півночі і Карпатами на півдні, де з V по III тис. н. е. жили носії індоєвропейських культур. У цей самий період тис. до н. е.) у Передній Азії відбувається розпад північнокавказьких мов на східно-кавказькі (хурито-урартська і нахсько-да- гестанська групи) і західнокавказькі (хатська і абхазо-адигська групи), які стали згодом носіями куро-аракської, майкопської і кобанськоїкультур (ІІІ-ІІ тис. до н. е.).
Цим самим періодом (^І^ тис. до н. е.) відомий український історик-ар- хеолог Ю. Шилов датує існування в рамках Трипільської працивілізації першої держави Аратти. Осердям Аратти були землеробські племена, які стали засновниками формування слов’янських племен, а її степова периферія — кочові праін- доіранські племена, склали протодержавне об’єднання Аріян. На цей період припадає, мабуть, і «Девкаліонів потоп», що з’єднав Чорне і Середземне моря.
Подальша індоєвропейська історія, між V тис. до н. е. і рубежем нашої ери, охоплює період формування і початкового розвитку численних індоєвропейських народів, що дали світові високі культури і цивілізації, під впливом яких відбулося формування сучасного людства.