Сучасна наука встановила, що розквіт етруської культури пов язаний з південною притібрською зоною, де виникли міста Тарквінії, Цере, Вайї, об’єднані в мегу (союз).
Союзи ці мали радше релігійний, аніж політичний характер. Протягом усієї своєї історії етруски ніколи не створювали міцних об’єднань, і в міжнародному житті давньої Італії були переважно відособленими державами [58, I, 180].
Міста етрусків мали регулярне планування, були оточені могутніми оборонними стінами з великих кам’яних брил (рис. 35). У них зводили храми на кам’яному фундаменті багато прикрашені рельєфами з розфарбованої теракоти. Про велику майстерність свідчить і будівництво етруських гробниць, які вирубували у скелі. Етрусків вважали сміливими мореплавцями та вмілими корабелами. Вироби етруських майстрів досягали грецького світу, Лівану та Сирії. Політичний устрій етруських міст з часом змінювався: спочатку їх очолювали царі, наділені й сакральними функціями, потім — виборні посадові особи з місцевої аристократії. Етруски створили свою літературу, збагативши її новими жанрами. Найважливіше місце в ній належало священним книгам, частина яких була присвячена гаданням. Автором цих книг вважали бога Тага. З релігійною сферою було пов’язане й музичне мистецтво (давніх етрусків вважали винахідниками духового інструмента — труби), а також розвиток видовищ і спортивних змагань — вершників, кулачних боїв, перегонів на колісницях. Поховальний ритуал містив у собі двобої гладіаторів. У прямому зв’язку із сакральними потребами перебувало й образотворче мистецтво етрусків [17, 181-182; 58, I, 181-182].
Рис. 35. Етруське місто