Пелазги і тіррени

у Аттиці, а також на західному узбережжі Малої Азії і на Криті. Найпевніше, пелазги — загальна назва давньосередземноморських племен, що жили на Балканах і островах Егейського моря з початку III тис.

Носії пелазгійської культури на Балканах займалися землеробством і були, ймовірно, тісно пов’язані з іншими, що охоплюють територію сучас­них Болгарії, Румунії, Молдавії і частини України, ранньоземлеробськими культурами південно-східної Європи, у тому числі Південного Придніпров’я (трипільська культура). З розкопаних пелазгійських поселень вражають масивні оборонні стіни з напівкруглими вежами (що нагадує іберійсько-кавказькі куль­тури), черепичні дахи будинків, відбитки печаток на глині, глиняні ями-зер- носховища і великі посудини, ковальські майстерні. Наприкінці III тис. до н. е. Пелазгія зазнає вторгнення греків-ахейців, які руйнували їхні селища [99, I, 65­66].

Завдяки зіткненням з біблійним Ізраїлем нам відома історія переселен- ців-філістимлян (нащадків пелазгів), тоді як про шляхи переселення інших «народів моря», які брали участь разом з філістимлянами в нападі на Єгипет, майже нічого не відомо, враховуючи і тих, які згодом виявилися на Заході, у місцях мікенської колонізації, і залишили свої імена в назвах островів Сар­динія (від сардів) і Сицилія (від грецьк. Сикелія — від сикелів). За біблійними текстами філістимляни заснували на узбережжі п’ять міст, з них Газа дотепер носить давню назву. На відміну від ізраїльтян, з монотеїзмом, що в них ро­звивався, філістимляни вшановували багатьох богів, серед яких головним був Дагон (що ототожнюється, як ми бачили, з хуритським Кумарбі). Мабуть, бо­жество з тим самим іменем — Таг (Даг) вшановували і турша (ще один народ моря, відомий грекам як тіррени, а римлянам — як туски, або етруски) [99, I, 92].

Тірсени (тіррени), або етруски, які самі себе називали расенами, найпев- ніше, були вихідцями з Малої Азії, що, як і всі інші «народи моря», знявшись з колишніх місць проживання, опинилися згодом на островах Сардинії і Корси­ки, а потім в Умбрії (область Італії, зайнята в ті часи умбрами). Такий шлях етрусків підтверджується відомостями Страбона, який вважав тірренів жителями Сардинії. На Малу Азію, як регіон колишнього розселення етрусків, вказують і знайдені на острові Лемнос, що прилягає до Малої Азії, написи мовою, близькою етруській, а також дані єгипетських джерел [99, I, 96-97]. Серед народів, які бра­ли участь у нападі на Єгипет, були і сикели. Збереглися перекази, що вони займа­ли в давнину (до Х ст. до н. е.) Центральну і Південну Італію. Звідти їх витіснили іллірійці, і вони переселилися на острів, який назвали Сикелія (Сицилія). Вва­жається, що за своєю мовою і віруваннями сикели були близькі до латинів. До по­чатку грецької колонізації Сицилії сикели витіснили з більшої частини острова неіндоєвропейське населення — сиканів* [99, I, 98].

Ібери

Ібери — це давні, автохтонні жителі Піренейського півострова (території су­часних Іспанії та Португалії). На Піренейському півострові I тис. до н. е. явно виділяються вже дві зони проживання — індоєвропейська й неіндоєвропейська. Остання, за повідомленням дослідника цього регіону Давнього Середземномор’я Ю. Циркіна, займала східну та південну частини півострова й була населена різ­ними племенами та народами, переважно іберами, мови яких були неіндоєвропей- ськими. Можливо, близькими іберам були предки сучасних басків. Решту Піре­нейського півострова населяли люди, які говорили мовами індоєвропейської групи, зокрема кельтською. Етнічна подвійність з’явилася в Давній Іспанії (з нинішньою Португалією включно) близько 1200 р. до н. е., коли через Піренеї почали про­ходити племінні групи, які говорили індоєвропейськими мовами [157, 3-7]. Цим самим періодом, як ми знаємо, датується й навала «народів моря», що спричинила загибель славетної Трої (близько 1260-1180 рр.

Приблизно в цей самий період занепадає найрозвиненіша культура Іспанії (Іберії) II тис. до н. е. — Ель-Аргарська, яка до того суттєво впливала на інші куль­тури Піренейського півострова. Очевидно, це було пов’язано із загальним зане­падом найрозвиненіших культур бронзового віку та з кризою провідних держав того часу, що спостерігається на всій смузі Старого Світу від Атлантичного до Тихого океану. Дещо пізніше до іспанських берегів прибувають фінікійські море­плавці, які створюють тут свою першу колонію — Гадир (Гадес), що сприяє вста­новленню прямих контактів із розвиненими цивілізаціями Близького Сходу, а потім і Егейського світу [157, 7-8].

Перші індоєвропейські народи, які з’явилися наприкінці II тис. до н. е. на Піренейському півострові, були пов’язані з культурами бронзового віку Цен­тральної Європи, насамперед зі згадуваною вже культурою полів поховальних урн. Під впливом внутрішніх імпульсів і, можливо, під тиском інших народів, прибулих зі Сходу, частина народів — носіїв цієї культури почала свій рух в усі сторони, в тому числі й до південного заходу. Припускають, що у великій зоні розселення цієї культури (див. перший том нашого видання, с. 96-97) склалася поки що не розчленована «давньоєвропейська» мова, з якої пізніше виокремили­ся кельтські, іллірійські, італійські, лігурійські, германські та інші мови (зокре­ма й венетський етнос). Імовірно, ці групи індоєвропейських прибульців були досить активні та сильні, оскільки виявилися здатними або витіснити, або під-

* Сикани — найдавніші племена о. Сицилії, відтіснені сикулами (сикелами) на південний захід острова [18, 7093].

корити й асимілювати колишнє «середземноморське» населення, нав’язавши йому свою мову, матеріальну культуру, релігійні й інші уявлення, найкраще виражені в поховальному обряді: старому, автохтонному (інгумації в печерах) і новому, індоєвропейському (кремації в урнах, розміщених під невисокими горбками) [157, 9~10]. Носії цієї культурно-історичної спільноти започаткували культури раннього залізного віку, що їх сучасні дослідники ототожнюють з іллірійським, кельтським і венетським етносами [58, I, 123-124], а останній, як уже зазначало­ся, подеколи з протослов’янами.

Турдули, вардули, бастули й інші іберійські племена, які колись населяли весь Піренейський півострів, є, отже, залишками «середземноморського» енео- літичного або навіть неолітичного населення Давньої Іспанії, нинішні нащадки яких — тільки баски. Саме це населення було носієм високої Ель-Аргарської куль­тури й стало підґрунтям виникнення Тартессійської держави — першим (VIII ст. до н. е.) державним утворенням в Європі за межами Греції й Італії. Загалом іберійська цивілізація складалася поступово на великому просторі від Гібрал­тару до Піренеїв під дією багатьох чинників, враховуючи фінікійський і грець­кий вплив, а також можливі кавказькі паралелі. Одним з основних елементів цієї цивілізації були міста, перша поява яких відзначена ще в епоху Ель-Аргарської культури (II тис. до н. е.). Аргарські поселення займали височини й були досить укріплені, що, можливо, свідчить про їхній зв’язок з носіями колишньої ме­галітичної культури кінця неоліту й енеоліту. Своїх мерців аргарці ховали під під­логою власних жител (обряд, що сягає глибокої давнини, наприклад, Чатал-Хю- юка VII-VI тис. до н. е.), причому поховальний інвентар доводить розвинену соціальну диференціацію. Ці давні люди займалися землеробством, скотарством і ремеслом (керамічні посудини та металеві вироби), а їхні торговельні зв’язки ви­ходили далеко за межі Піренейського півострова [157, 12-13].

Надалі ібери також розвивали містобудування (їхні поселення були кру­глі або овальні, розташовані на вершинах пагорбів, як і багато інших поселень іберійсько-кавказького кола), вдосконалювали соціальний устрій (розкопки не­крополів доводять наявність трьох-чотирьох відмінних груп), вели активну вій­ськову й господарську діяльність (Діодор, наприклад, згадує у своїх працях 50-ти- сячне військо іберів). Верхівку суспільства становила родова знать, а управління цим суспільством разом з аристократичною радою здійснював монарх, що вико­нував, очевидно, й сакральні функції. Показником розкладання іберійського су­спільства, на думку Ю.

Написи іберійської епохи свідчать про безсумнівне патріархальне сус­пільство, але все-таки багатьом були властиві й ознаки материнського права (коли, наприклад, чоловіки дають дружинам посаг, дочки успадковують майно та же­нять братів). Імовірно, це пов’язано з особливостями виробництва, оскільки саме жінки в частині давньоіспанських народів займалися землер обством. Однак згадані в написах люди йменують себе по батькові, а серед відомих божеств цього регіону дуже рідкісні матріархальні богині-матері. До того ж головною галуззю господарства часто було скотарство, а воно — суто чоловіче заняття. Загалом ібер- ське суспільство не можна розглядати як єдине ціле, оскільки розмаїтість умов, у яких перебували певні групи іберського етносу, відобразилося й у відмінностях соціального розвитку цих груп. Подальший розвиток був перерваний римським завоюванням [157, 151-152].

* * *

Отже, ХІІІ-ХІІ ст. до н. е. стали періодом другого відомого нам широкомасштаб­ного переселення народів, що за своїм значенням для етнічної історії було не мен­шим за переселення ІІІ тис. до н. е., особливо для народів іберійсько-кавказько­го кола. Переселення різних племен ІІІ тис. до н. е., що відбулося хронологічно після біблійного «потопу» та «змішання мов», поступово призвело до занепаду іберійсько-кавказьких культур, які займали величезні території Кавказу, Європи та Передньої Азії, відомі своїми мегалітичними спорудами, розвиненими ремес­лами й соціальною диференціацією, а також будівлями круглого або овального плану.

Розбившись об міць давньоєгипетської держави, «народи моря» рушили в різних напрямках: одні — в район Малої Азії (як, наприклад, лідійці та лікійці), інші — на острови Середземного моря (сикели та сарди), треті — у країну Хана­ан (філістимляни — пелазги), четверті — на Апеннінський півострів (етруски), п’яті залишилися в Північній Африці тощо. Серед «народів моря» були, ймовір­но, і давні критяни, творці високої критсько-мікенської цивілізації, частково витіснені з колишніх місць проживання хвилями індоєвропейських греків, част­ково ними асимільовані. Інакше кажучи, «народи моря» були, найімовірніше, своєрідним етнічним конгломератом, який охоплював різні іберійсько-кавказькі й індоєвропейські народи, що сприяло, з одного боку, їх взаємному культурному впливові, а з другого — певною мірою позначалося на народах семіто-хамітсь- кого кола. Отже, іберійсько-кавказьким народам належить, можливо, роль куль­турних посередників між доісторичними (або «допотопними») культурами колиш­ніх людських рас і перших цивілізацій семіто-хамітського й індоєвропейського світів.