Створення людини
У другому розділі біблійної Книги Буття побутописець знову повертається до створення людини (єврейське Адам — букв. «людина»): «і створив Господь Бог людину з пороху земного і вдмухнув у лице її подих життя; і стала людина душею живою».
Тут ми вперше (у тексті єврейського оригіналу) зустрічаємося з ім’ям Єгова (найуживаніший переклад — Сущий), що відрізняється від іншого вживаного божеського імені Елохим, яке означає всемогутнього Творця Всесвіту, що дало привід багатьом тлумачам Біблії ввести розрізнення між найдавнішими елогістич- ними її частинами і більш пізніми еговістичними [145, І, 16]. Потім насадив Бог «рай в Едемі на сході, і помістив там людину, яку створив». В Едемі (країну Едем, за вказівкою інших священних книг, варто шукати поблизу Месопотамії, у басейні Тигру і Євфрату, тобто на схід від Палестини) Бог, крім інших дерев, посадив посередині раю (саду) дерево життя, а також дерево пізнання добра і зла, плоди яких під страхом смерті заборонив Адамові «вкушати».Потім Бог з ребра Адама створив йому дружину, яка одержала згодом ім’я Єва (букв. «життя»), яку Змій (він «був хитріший за всіх звірів польових», створених Богом) спокусив з’їсти заборонене яблуко з дерева пізнання добра і зла. «І сказав змій до жінки: «Умерти не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, що знають добро і зло». Довідавшись, що Єва й Адам порушили його заборону, «сказав Господь Бог: от, Адам став як один з Нас, знаючи добро і зло; і тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб не з’їв, і не став жити вічно...» І вигнав Адама, і поставив на сході біля саду Едемського Херувима і полум’яного меча, який обертається, щоб охороняти шлях до дерева життя» (Бут., 2, 1-24).
Звертання Бога до когось іще («от, Адам став як один з Нас») вказує на те, що Творець Всесвіту не був самотній (або вже тоді мав кілька своїх іпостасей, чим, можливо, пояснюється наявність кількох божеських імен у біблійних текстах — Елохим, Єгова, Адонай, Саваоф), а два основні сказання про створення людини Богом породили безліч тлумачень.
За одним сказанням (більш пізнім, яке називають народним) творець людини — бог, якого звуть Єгова (або Яхве); відповідно до другого, Творець — теж бог, але іменується він інакше (Елохим) [90, І, 40]. За одним сказанням Бог (Єгова) не уявляється всесильним творцем Всесвіту, а радше садівником і вмілим гончарем, за другим — Бог (Елохим) безтілесний, єдиний Творець Всесвіту, частиною якого є людина. Якщо за одним сказанням Адам «створений», «утворений» з «пороху земного» і «подиху життя», природа людини двоїста (плоть від землі, душа з подиху божого), то за іншим — усі світи і люди створені силою слова божого з нічого, людина богоподіб- на. Відповідно до двох варіантів сказання, в одному випадку спочатку створений Адам — для обробітку землі, для праці, а потім — рослинність і тварини (жінка створена пізніше), в іншому — чоловік і жінка створені однаково й рівночасно «за образом і подобою божою», на завершення його задуму, в останній день творення, і благословенні Богом на розмноження і панування над усією землею і її жителями [90, І, 40].Наявність у Біблії двох основних сказань про створення людини Богом дало привід деяким тлумачам стверджувати, що Адам (до вигнання з раю або до появи в нього дружини) породжував злих духів, що пов’язано з переказом про ще одну, крім Єви, дружину Адама — Ліліт («ніч»). Так, відповідно до існуючого переказу, Ліліт була першою дружиною Адама (Першою Євою): бог, створивши Адама, зробив йому з глини дружину і назвав її Ліліт. В Адама з Ліліт виникла суперечка, оскільки Ліліт стверджувала, що вони рівні, оскільки обидва зроблені з глини; не зумівши переконати Адама, вона полетіла геть і стала згодом шкодити породіллям, новонародженим і оволодівати чоловіками проти їх волі з метою народити від них дітей. Їй також приписувалася безплідність жінок. Згідно з кабалістичною книгою «Зогар», Ліліт стала дружиною Самаеля (якого часто ототожнюють із змієм-сатаною), матір’ю демонів [90, ІІ, 55].
У післябіблійних зводах Адам змальовується велетнем, який після свого гріхопадіння і вигнання з раю став нижчий на зріст.
Він також змальовувався провидцем, якому Бог відкрив майбутнє всього роду людського, мудрим чоловіком, що володіє «всіма 70 мовами світу». За одним з переказів, сатана не міг упоратися з найменуванням тварин, а Адам зміг; цим Бог довів перевагу земної людини над небесними ангелами. Сатана був у розпачі, тому що людина виявилася сильнішою (звідси заздрість і ворожість сатани до людини). Уявлення про Адама набули дальшого розвитку у християнстві, де Христос іноді розуміється як «другий Адам», «новий Адам», який долає спокуси сатани-диявола і тим самим є рятівником роду людського від «первородного гріха», повертає райське блаженство, втрачене «першим Адамом»: «як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть» [90, І, 42].Мусульманська традиція зараховує Адама до числа пророків, серед яких він був першим, а Мухаммед — останнім. Коранічні сюжети, пов’язані з Адамом, мають паралелі в іудаїзмі і християнстві. Оригінальними є мусульманські мотиви, згідно з якими Адам був скинутий у районі Цейлону (острів Шрі-Ланка), а потім зустрівся з так само скинутою Євою (Хаввою) в Аравії. З неба Адаму був посланий священний чорний камінь, для якого він побудував Кааб^. Він був похований разом із Хаввою в «печері скарбів» поблизу Мекки, а після потопу перенесений у Єрусалим [90, І, 43].
Значної уваги приділено образу Адама в середньовічних містичних ученнях і пов’язаних з ними алхімії, магії й астрології. Наприклад, на думку єврейських кабалістів, щоб осягти таємницю світобудови, необхідно повернутися в «адамів» (тобто вихідний, первісний) стан, для чого були випробувані різні шляхи — від спроб відтворення Адама з глини або створення його в реторті алхіміків до демонстративної відмови від «післяадамової» культури, подолання соромливості як почуття, невідомого Адаму (звідси практика нудизму деяких середньовічних сект, у тому числі й тих, що називалися адамітами). У містичній традиції іудаїзму з’являється образ Адама Кадмона («людини первісної») як абсолютного, духовного явлення людської сутності до початку часів, як первообраз для духовного і матеріального світу.
Уявлення про Адама Кадмона — іудаїстичний варіант гностичної міфологеми антропоса. Його специфіка виявляється в контексті інтерпретації двох основних переказів про створення людини: деякі тлумачі розрізняли Адама, створеного з землі, і Адама, створеного «за образом і подобою божою». Ці слова сприймалися як вказівка на поєднання в Адамі Кадмоні чоловічого й жіночого начал, а також «світів горніх і дольних», що знайшло, наприклад, відображення в кабалістичному «Зогарі» (або «Книзі сяйва»), написаному арамейською мовою в Кастилії наприкінці ХІІІ ст., очевидно, Мойсеєм Леонським. Символ Адама Кад- мона був сприйнятий еклектичною символікою масонства, де він співвідносився з емблемою шестикутної зірки (так званого Давидового щита) як символу взаємопроникнення «горньої людини» і «дольної людини» [90, І, 42-44]. За іншими уявленнями, іудаїстичний щит, або зірка Давида, символізує поєднання або жіночого (трикутник вершиною вниз) і чоловічого (трикутник вершиною вгору) начал, або сатанинського і божого світів.Ім’я Єви, першої жінки і праматері роду людського, згідно з іудаїстичним, християнським і мусульманським уявленнями, з’являється в Біблії у вставці до сказання про скуштування забороненого плоду жінкою, спокушеною Змієм (в основному тексті сказання вона безіменна) (Бут., 3, 20). Автор цього етимологічного доповнення бачить корінь імені Єва в єврейському Хай («життя»), однак сучасна наукова етимологія зводить (приблизно) це ім’я до арамейського Хев’я і фінікійського Хвт («змія», можливо, і «змієподібна богиня»). У сказанні про створення людини, зокрема й у версії про створення жінки з ребра чоловіка, ім’я Єви не назване, у розповіді ж про Каїна й Авеля (Бут., 4, 1) Єва — ім’я їхньої матері. Новий Заповіт називає Євою і жінку, створену Богом (слідом за Адамом), і жінку, спокушену Змієм [90, І, 419].
Змій, за переказом, — повержений ангел, який не хотів підкоритися людині, заздрячи їй; у християнській традиції міцно утвердилося ототожнення Змія з дияволом, сатаною, що прибрав лише вигляду Змія [90, І, 31&]. Диявол (від грецьк. «наклепник»), сатана (від давньоєвр. «протидіючий», «супротивник») — уособлення сил зла, що протистоять доброму началу — Богові. Аналогічний образ відомий у мусульманстві (шайтан) і буддизмі (мара). Християнський образ диявола — складний образ, корені якого мають досить різне і частково дуже давнє походження. Безпосередніми його джерелами були, очевидно, різні божества мороку й пітьми давньосхідних релігій, духи зла, боги потойбіччя. Панування над підземним світом грішних душ — пеклом — стало однією з найважливіших функцій диявола. Надто прикметно, що найменш причетні до формування образу диявола вірування євреїв: у їхньому віровченні сатана посідає мізерне й дуже невиразне місце [90, І, 416], що ми розглянемо докладніше при ознайомленні з іудаїзмом.