Стародавній період
Початок давньосхідної формації в Індії датується ще III тис. до н. е. На північному заході субконтиненту, там, де зараз пролягає кордон між Пакистаном та Індією, і далі на захід, у сусідніх районах Ірану і Афганістану, археологічні розкопки виявили велику кількість осіло-землеробських поселень ХХУІІІ-ХХІІІ ст.
до н. е., які перейняла дивовижно висока міська культура Хараппи ХХУ-ХХІІ ст. до н. е. (її занепад припадає, як наголошувалося, на ХУІІ-ХУ ст. до н. е.) [140, 13]. На схід ця культура тягнеться до Делі, охоплюючи сучасні області Раджастхану і Пенджабу, а на південь — до берегів Аравійського моря (дещо на північ від Бомбея), тобто перевищує території Південної Месопотамії і Стародавнього Єгипту, що досягли того самого ступеня розвитку. Мохенджо-Даро на березі Інду (рис. 55) і Хараппа на березі Рави є найбільшими містами цієї індської цивілізації, розкопаних сьогодні археологами. У цих містах виявлені численні житлові будинки, відокремлені від них цитаделі і різноманітні громадські споруди. Можна вважати цілком достовірним висновок про існування держави в епоху Хараппи, що підтверджується і наявністю поки не розшифрованої писемності. У містах були також знайдені скульптури з каменя і бронзи, безліч квадратних печаток з різними зображеннями високої художньої майстерності, розписні гончарні вироби [140, 13-16].Антропоморфні скульптури вказують на європеоїдний тип творців високої індської (або хараппської) цивілізації (див. рис. 56). З тварин найпоширеніші зображення однорогів, буйволів, носорогів, тигрів і слонів, а з символічних зображень — хрест, подвійний хрест, круги і концентричні кола. Підкреслення дітородних функцій на жіночих скульптурах, певний набір звірів, зображення на одній з печаток «Прото-Шиви» засвідчують розвиненість релігійно-міфологічних уявлень землеробсько-мисливського кола. Виразні і свідчення соціальної диференціації: наприклад, споруди, які символізують могутність пануючої верстви, розташовані на заході індських міст (усередині укріпленої фортеці на невисокому пагорбі), а житлова частина міста відокремлена від фортеці і лежить на схід, на такому самому пласкому пагорбі.
Міста мали великі зерносховища, громадські купальні і річкові порти, їм був властивий продуманий план забудови. Ретельне планування, тенденція до прямолінійності, розмах, широта задуму, чітко витримані пропорції (навіть до розмірів цегли) свідчать про високий рівень розвитку архітектури і будівельних технологій. Іншою особливістю міст індської цивілізації є відсутність храмів і палаців (наявність яких була істотною ознакою давньосхідної культури). Складається враження, що в Індії хараппської епохи йдеться про великі поселення приблизно рівних в матеріальному і соціальному становищі городян, які є пануючою верствою, тоді як підлеглий їм трудовий народ — маси селян-земле- робів — проживає поза містом в бідних житлах, а якась інша підвладна городянам верства населення (можливо, раби) виконує в самому місті необхідну роботу. Джерелом багатства Хараппської цивілізації була жвава і широка торгівля, яка пов’язувала міста Інду з регіонами Переднього Сходу, з шумеро-аккадськими містами і державами, розташованими на берегах Перської затоки в ІІІ тис. до н. е. Привертає увагу відсутність слідів оборонної діяльності. Знайдена зброя нечисленна і весь устрій життя міст Інду справляє, радше, мирне враження. Теракотова модель воза, запряженого волами (див. рис. 57), нагадує такі самі моделі з трипільської культури [140, 16-25].Міські жителі індської цивілізації також виплавляли метали, такі як мідь, бронза, свинець, олово, про що свідчать залишки печей. Про те, що хараппсь- ке суспільство поділялося на багатих і бідних, на торговців, ремісників і селян, підтверджують знахідки, пов’язані з різного типу спорудами і знаряддями праці. Таке розвинене соціально і економічно суспільство повинне було мати і чітку си-
1521
Рис. 55. Мохенджо-Даро. Цитадель. Реконструкція. Бомбей, Музей принца Уельського [140, 14-15]
Розділ VI. Індія та індоарії: зустріч давніх, культур
Рис.
56. Чоловік. Кам’яна статуетка. Мохенджо-Даро. Карачі, Національний музей Пакистану [140, 19]
Рис. 57. Віз, запряжений волами. Теракота. Мохенджо-Даро. Бомбей, Музей принца Уельського [140, 23]
стему управління. Представники Хараппської цивілізації поклонялися чоловічим і жіночим божествам, а також боготворили різні сили природи — річки, гори, дерева. Поклоніння божествам відбивається і в камені, який сучасні індійці фарбують у червоний і оранжевий кольори, покривають сріблом, обкладають квітами і зберігають в тіні дерев або на відкритому березі річки. Донині здійснюють жертвопринесення каменю, що символізує бога Вішну, лінзі — фалічному символу Шиви, а також священному дереву, яке символізує місцевого ангела-хранителя. Дивовижну нерозривність сучасних і давніх вірувань підтверджують археологічні знахідки в долині Інду ІІІ-ІІ тис. до н. е.: теракотові квадратні печатки відтворюють листя священного дерева (піпула), на інших печатках зображене рогате божество у позі йога, оточене чотирма тваринами (це Пашупаті — владика звірів, раннє втілення Шиви). Зображення Богині-Матері виліплене з глини, вона — у вишуканому головному уборі, з намистом і поясом, що підкреслює її груди і стегна [88, 120]. Богиня-Мати з Мохенджо-Даро зображена на рис. 58.
Приблизно до 1700 р. до н. е. цивілізація Інду занепала, а невдовзі після цього, як спостережено, з Північно-Західного Ірану й інших районів узбережжя Каспійського моря прийшли ведійські племена аріїв, які принесли з собою індоєвропейську культуру. Близько 1000 р. до н. е. в Індії відкрито залізо, що зумовило помітні соціально-економічні зміни, насамперед — подальшу урбанізацію. На тлі варно-кастової системи ведійських аріїв, що все більше поглиблювала соціальні відмінності, виникають учення Махавіриі Будди (УІІІ-УІ ст. до н. е.), які належали до касти кшатріїв, але шукали підстави для встановлення соціально-сакральної гармонії. Так зародилися релігії джайнізму і буддизму, які завоювали велику популярність і стали в опозицію до ортодоксального брахманізму [88, 29—32].
Рис. 58. Скульптурне зображення Богині-Матері з Мохенджо-Даро [88, 32]
