Спроба пояснення

Первісний, непізнаванний, всепотенційний Абсолют (тобто водночас усе і нічого), що перебуває у безформному і безмежному Хаосі (праматерії, тобто праматері всього сущого), породжує (правильніше, виокремлює) як свою іпос­тась особливу духовну сутність, що оплодотворює життєвою силою (енер­гією) праматерію; разом з нею (уже відокремившись) вони породжують три­єдиний Простір — Час — Рух.

Вертикальна і горизонтальна структури світобудови Інфікованої і, найімовірніше, андрогінної природи, що об'єднує в собі потенційно всю можливу різноманітність, виділяє з себе внаслідок певного вольового акту (тобто Абсолютної волі) дві свої іпостасі, що взаємно доповнюються, пе­реходять одна в одну і водночас протиборствують (чоловіче і жіноче, матері­альне й ідеальне, ірраціональне і раціональне, чуттєве і розумне). Ці іпостасі, у свою чергу, породжують Космос, де у триєдиному просторі — часі — русі існує жива (тобто одухотворена) матерія. Ця первісна трійця — Абсолютна Воля. Абсолютна Чуттєвість і Абсолютний Розум — є первісною вертикальною структурою, де Абсолютна Воля відповідає верхньому світу, Абсолютна Чуттє­вість — нижньому, а Абсолютний Розум (як породження перших двох) — се­редньому.

Космос як породження Абсолютної Волі Бога-Отця (який за допомогою свосі іпостасі — Святого Духа відокремив і потім оплодотворив праматерію) містить у своєму просторі — часі — русі чоловіче і жіноче, верх і низ. праве і ліве, матеріальне й ідеальне, екстравертоване й інтровертоване'. які, взаємо­діючи, утворюють першоелементи світобудови — вогонь, повітря, землю, воду, тобто горизонтальну структуру світу (тстради богів, сторони світу, часи доби і пори року, космічні віки, тижні місяця тощо). Іноді до зазначених першоеле­ментів додають, як зазначалося раніше, п'ятий (найчастіше ефір), який у гори­зонтальній структурі світобудови виконує роль центру, з якого й виростає Сві­тове дерево. Сума і синтез вертикальної первісної тріади і породженої нею горизонтальної вторинної тстради утворюють відповідно як сакральні числа сім і дванадцять — символи світобудови (сім днів творіння, сім планет, сім бо­гів або дванадцятирічний цикл східного календаря, дванадцять місяців, дванад­цяті, апостолів тощо).

Символізм творення

Символізм вертикальної і горизонтальної структур світобудови. їх суми і синтезу виявляється практично в усіх релігіях світу як їх основні відмітні знаки (рис. 107 на кольоровій вклей­ці). Так. християнський хрест означає, з одного боку, трирівневу будову світу, а з іншого — порядок його створення, одне (верхня точка) породжує два (го­ризонтальні точки, що символізують, імовірно, матерію і дух. а також простір, який згодом з'явився між ними), які є основою розвитку Космос^' (нижня точ­ка). Два кінці півмісяця в ісламі так само можуть означати поділ раніше непо- діленого Абсолюту на чоловіче (верх) і жіноче (низ) начала, а також породже­ний ними внаслідок поділу простір, де розміщується у формі п'ятипроменсвоі зірки Космос (як символ п'яти першоелементів).

Цікаво також зазначити, що символізм Світового дерева (тобто вертикаль­ної та горизоіггальноі структур світу) буквально «накреслений на небесах». на­

приклад, у вигляді основних сузір'їв Південної та Північної півкуль (Пів­денний Хрест і Велика Ведмедиця). Так. сузір'я Великої Ведмедиці містить у собі як трикутник (одне породжує два і потім, як наслідок цього пород­ження — простір), так і чотирикут­ник. що ніби відображає чотири першоелементи Космосу (рис. 108). Можливо тому палеонтологічний і по­дальші культи ведмедя пов'язані саме із «сумарною» символікою цього уні­кального. з погляду жителів Землі, су­зір'я.

Просто — Час — Рух

iVrc. t08. Схема сузір’я Великої Ведмедиці

Загалом площинну структуру світобудови можна уявити гак: ЦИКЛИ ВСбСВіТу

динамічний аспект «будови» Всесвіту' (тріада), накладаючись ■ і···—^—

на її статичний аспект (тетраду), викликає циклічний рух від ірраціонального до раціонального, від інтровертованого до екстравертованого, від домінування однієї сфери до домінування іншої, від переважання однієї стихії до перева­жання іншої і т.

спіралеподібних циклів, які внаслідок свого квазіколового, гвинтоподібного руху елементів, з яких складається система, отягнуть» за собою всю систему до нового стану. У міру згасання космічної динаміки її циклічність, імовірно, набирає хвильового характеру (спіраль, покладена у площину). Отже, почат­кові маятникові цикли переходять з часом у коло- та спіралеподібні цикли розвитку, які в період свого «згасання» стають хвильовими, а останні мають можливість перейти до нових маятникових циклів.

Основні відмітні позиції традиційного світогляду «Сходу» і «Заходу» на­ведено в табл. 29.

Хаос і Космос

Таблиця 29

ОСНОВНІ ВІДМІТНІ ПОЗИЦІЇ ТРАДИЦІЙНОГО СВІТОГЛЯДУ

СХІДНОЇ ТА ЗАХІДНОЇ КУЛЬТУР (8|

Отже, первісна злитість Абсолюту, що містить у собі прак­тично всі потенції майбутнього світоустрою.

Проте воля Творця, як і космічні чуттєвість і розумність, передаються людині і всім іншим породженням Космосу, які, маючи свободу волі, у своїй діяльності переважно спираються або на ірраціональний, або на раціональний аспект своєї сутності. Звідси, мабуть, причини «війни на небесах», скинення небесних колись мешканців у підземні (по суті хаотичні) світи, недосконалість людського і земного світу, атеїзм і загалом абсолютне зло, породжене первіс­но закладеною ірраціональністю всього сущого. Подолання цього абсолютного зла через мікро- та мезокосм у макрокосмі 1 с, мабуть, метою всіх великих релігій і божественних одкровень, що посилаються людству час від часу.

Метаісторичні періоди

Триєдність мікро-, мезо- і макросфер розвивається циклічно, по- черговим домінуванням однієї над іншими з одночасним проти­борством раціонального та ірраціонального в кожній з цих сфер. Тому змінюються основні цінності та релігійно-міфологічні системи, що уособ­люють ці сфери, а також їхні носії — соціальні верстви, народи, раси і «люд­ства» загалом через катастрофи різного масштабу (виверження вулканів і всесвітні потопи, небесні війни і соціальні революції), що так само циклічно повторюються. При цьому різні цикли охоплюють такі самі никли менших масштабів, а ті, у свою чергу, ще менших і т.

Наприклад, давні індуси, релігійні погляди яких (як і інших європеоїдних народів) розглянемо у наступному томі, вважали, що Всесвіт існує кожного разу лише протягом «дня Брахми», перетворюючись з настанням «ночі Брах- ми» в ніщо і виникаючи знову з настанням нового «дня Брахми» (подібний погляд, до речі, простежується також у найбільш визнаних наукових теоріях «життя» Всесвіту). Велике знищення світу відбувається, за уявленнями давніх індусів, наприкінці «віку Брахми», коли гине сам Брахма. Проте невдовзі (за метакосмічними, зрозуміло, вимірами) він народжується знову, і все почи-

нається спочатку.

При цьому «день Брахми», як зазначалося, давні індуси поділяли на чо­тири нерівні частини і називали цей день «манвантара». Чотири вторинні пе­ріоди мамвантари (або ери Ману) відповідають «золотому», «срібному», «мід­ному» і «залізному» вікам греко-латинської античності. У зміні цих вторинних щодо «днів, ночей, років і віків Брахми» періодів чітко простежується тенденція неухильного нарощування матеріалізації, зумовленої дедалі більшою віддале­ністю від Першоначала і Абсолюту під час циклічної маніфестації «тілесного» світу починаючи з його «первозданного» стану'. Циклічну змін)· міфологічних часів показано на рис 109.

Рис. 109 Міфологічний цикл розвитку одикі метаїсторичиої епохи (зазначено «віки» і відповідні їм частими доби, стиюі. а також правителів у грецькій, індійській і християнській релігійних традиціях)

Покоління богів

Загадом схему циклічного домінування божеств і відповід­них їм релігійно-міфологічних систем у різні метаісторичні подати (у найзагальнішо.му вигляді) так:

первісній монорасовості. мономовності й егалітарності (тобто рівно­прав'ю) людства відповідала, найімовірніше, монотеїстична релігія з єдиним культом Бога Всесвіт)' (Абсолют)'), що містить у собі всі пер­шоелементи. чоловічу і жіночу природу. Небо і Земля «на початку часів» уявлялися єдиним нерозривним цілим (що засвідчено практич­но в усіх релігіях світу) і лише пізніше це ціле поділяється в косміч­ному процесі на дві протилежні й водночас взаємодоповнюючі сут­ності. При цьому, наприклад, у давньогрецькій міфології Небо (Уран) як чоловіче начало є водночас синівським началом, вторинним щодо жіночого (Геї) (33, П, 5'19}.

при поділі егалітарного /людського суспільства за тендерними ознака­ми (пов'язаними з поділом праці на переважно жіночу і переважно чоловічу) і, мабуть, при первісному домінуванні жіночого начала поширюється культ Загальної Матері, що проживає у Світовому Оке­ані, який у міфопоетичній традиції уособлював первісні води, з яких виник увесь Космос (згідно з найбільш архаїчною концепцією в ін­терпретації В. Топорова. Океан — «одне з основних втілень Хаосу або

навіть сам Хаосе). Океан був «спочатку», до творіння, що обмежило Океан-Хаос у часі й у просторі, проте Космос мас загинути через катаклізм від Океану (від його вод або від вогню), а води Океану знову стануть єдиною стихією-субстанцією у світі, поки в них знову не з'явиться життєдіяльне чоловіче начало (породжене силою кос­мічного жару), яке знову породить усі інші стихії і субстанції |33. 11. 249]:

• при подальшому поділі суспільної праці (тепер вже за віковими озна­ками) і виникненні трьох основних соціальних груп (згідно з устале­ною організацією трьох основних сфер соціального життя) домінуюче становище починає займати чоловічий жрецький стан з культом Бога- жерця, Володаря Космосу, космократа (що, мабуть, і уособлював той животворящий первісний космічний жар). Ідея боротьби води і вогню у зв’язку з темою Океаку-Хаосу дістала значне поширення в різних релігійних традиціях. Цим, мабуть, завершується поетапний розвиток першої божественної тріади (андрогінне, жіноче та чоловіче начала) і починається таке саме циклічне чергування божественної тетради. що уособлює першоелементи світобудови. Саме в цей період найімо­вірніше, ще співіснують «жрецькі» та «шаманські» комплекси (що від­бивають відповідно першостворених божеств вогню та води і свідчать про боротьбу протилежних начал, в якій особливе місце посідає го­ловний персонаж хтонічно-нептунічного світу — змій):

• з виходом на авансцену людської історії аристократично! соціальної верстви (що змінила панівний до того жрецький стан) культ вогня­ного Бога-жерця. який безроздільно правив у Всесвіті за допомогою духовної сили й знання, змінюється повсюдно атмосферним Богом- гсроєм. богом грози і війни, що втілився в образі бика і його опло- дотворюючій силі. Ці боги-воіни перемагають чудовиськ (породже­них, мабуть, звироднілим поколінням богів-жерців, вони є вищим уособленням чоловічого начала, а також чоловіками Великої Матері- Землі;

• при підвищенні ролі землеробства і значущості третього, господарсь­кого стану поширюється культ Великої Матері, яка щодалі частіше починає займати панівно становище в пантеоні й відсуває на другий план своїх чоловіків — колись могутніх атмосферних божеств, що трансформувалися на цьому етапі в різних богів родючості та земле­робства. Межею «заглиблення сакрального в матеріальне» є народ­ження Сина небесного бога від смертної жінки, який перебирає на себе спокутну функцію посередника між божественним і людським, часто відіграючи роль «бога, що вмирає і воскресає», «бога рослин- носл». З подальшим розвитком аграрних культів, що змінили «геро­їчні часи» на прозаїчніш! «громадянські», давнє телуричне божество Матері-Землі поступово витісняється Великими Богинями рослинності та врожаю. Поряд з культами переважно жіночих божеств земної ро­дючості продовжують існувати їх божественні чоловіки у вигляді би­ка. які у скотарських народів (на відміну від землеробських) займа­ють у пантеоні, як і колись, лідерські позиції;

• при завершенні релігійно-космічного циклу почергового домінування різних природних начал і першоелементів настає час водяної (або підземної) стихії та її нептунічних (або хтонічних) божеств, що ма­ють. як правило, руйнівний, потворний і шкідливий характер. Мати* Земля, яка поступово віддаляється від своїх божественних чоловіків небесного походження (у міру щораз більшого «заглиблення сакраль­ного в матеріальне»), вступає у «шлюбні стосунки» з богами непту­нічного (або хтонічного) начала, про що свідчить нове, переважно зміїне, оточення Великих богинь родючості. Наприклад, давньогрець­кого володаря моря Посейдона дорійці сприймали вже як «чоловіка Землі», «земледержця». пов'язували його з демоном родючості і зоб­ражали (як колись високих атмосферних божеств) у вигляді коня або бика і в такий спосіб зближували його із силою земних надр, а отже І з водяною стихією. Посейдон — це давнє хтонічне божество, що мало універсальну владу, на пізнішому героїчному етапі віггісняється чоловічим патріархальним божеством, що очолило пантеон. Культ По­сейдона з часом замінюється практично в усіх містах і на островах Давньої Греції на культи інших, як правило, молодших божеств. Єди­на країна, де царювали Посейдон і його нащадки, яких Зевс покарав за нечестя, — міфічний острів Атлантида |33, II. 323-324]. Отже, цей міф, як і багато Інших міфів про потоп, так само пов’язаний з ідеєю завершення космічного циклу (усіх чотирьох його космічних віків), початком нової епохи і створенням нового людства.

Після потопу, що завершує повний цикл розвитку і вичерпує всі колиш­ні форми, починається, але вже на іншому рівні, новий цикл, що відкриваєть­ся знову відродженим культом вогню, який на цьому етапі символізує вже, мабуть, Сонце і новий «жрецький» стан. Цей етап змінюється культом Неба (повітря), яке сприймається тепер у вужчому значенні, ніж на попередньому космічному циклі, і відтворюється насамперед у божествах небесних світил і сузір’їв (Юпітер, Марс. Меркурій, Венера. Сіріус та ін.), а також у пануванні аристократичної верстви воїнів і адміністраторів. При цьому можливе тривале накладення одних культів на інші, оскільки первісне теократичне управління суспільством довгий час переплітається з аристократичним (наприклад, цар- жрець). Наступний етап характеризується згасанням телуричних божеств (Земля). які поступово витісняються аграрними (землеробськими і скотарськи­ми) культами, що засвідчує перехід, за термінологією італійського філософа Дж. Віко, від переважно «героїчних» часів до часів «громадянських». Цей пе­ріод, як правило, супроводжується розвитком магії (часто шкідливої), оргаїс- тичних культів, таємних демонічних містерій, які дедалі тісніше пов'язуються з хтонічними, підземними божествами. Нарешті, настає завершальний етап і цього космічного циклу, де панівне становище знову займає стихія води і Місяць, що уособлює її і несе із собою водночас згубні й творчі всесвітні по­топи, після яких можливе нове повторення і на новому рівні подальших мста- історичних циклів.

Таким чином, кожний космічний цикл і віки, що його утворю­ють (а в кожному віці діють свої макро-, мезо- і мікроцикли), за­вершується черговим катаклізмом, що засвідчує початок нового етапу або епохи. Для епох вогню (Сонця) найбільш «відповідним» катаклізмом є, ма­буть, або «космічний жар», що спопеляє все живе у «всесвітній пожежі», або вулканічне виверження, яке може знищити навіть материки (як це, імовірно, сталося з міфічною Лемурією). Епохи повітря (Неба) розчищають собі шлях, імовірно, льодовиковими періодами, що регулярно повторюються, і веле­тенськими метеоритами, що »падають з неба». Войовничі атмосферні боги можуть зачинати свою епоху і «всесвітніми» ураганами, що змітають на своєму шляху все живе й розчищають місце для нового людства (залишки попереднього, як про це свідчать архаїчні міфи мезоамериканських індіанців, перетворюються на мавп і морських тварин або співіснують з новими людсь­кими расами).

Катастрофи

Настання епохи Землі може супроводжуватися серією грандіозних зем­летрусів, опусканням і підняттям велетенських ділянок суходолу. Це прояв передусім хтонічних сил Землі, які. маючи «споріднені» зв'язки з усім непту­нічним світом, «плавно» переходять до всесвітніх потопів, що засвідчують по­чаток завершального етапу чергового космічного циклу. Чудовиська, які по­роджуються водною стихією, на початку ново) вогняної ери знищуються, а в подальшому цикл розвивається за відомими вже етапами, проте зі специфіч­ними, притаманними саме цьому циклу особливостями Іншими словами, у різних відомих релігійно-міфологічних системах простежується певна зако­номірність, з одного боку, почергово! зміни богів верхнього, середнього та нижнього світів (вертикальна структура світу}, а з пішого — уранічних. ат­мосферних, телуричних і нептунічних божеств (горизонтальна структура], кожне з яких застосовує притаманні його стихії «методи» оновлення світу: во­гонь (пожежа), вітер (ураган, холод), землетруси, потоп.

Наведена схемо чергування метаісторичннх епох, а також Наявні свідчення пов'язаних з ними релігій і соціальних верств є, безперечно,................

умоглядною. Аж ніяк не можна стверджувати, що вона цілковито відбиває всю різноманітність таких найскладніших феноменів, як Людство і його Віра. Про­те, можливо, якісь загальні тенденції, відображені в наведеній схемі, виявлять­ся все ж таки правильними, що дасть змогу по-новому подивитися на історію релігії і її основних носіїв — людських рас і етносів.

У доступних історичних і доісторичних свідченнях можна знайти певні вказівки на різні епохи, що існували раніше і різнилися розвиненістю тих чи інших культів. Шанування гранично абстрактного і тому неперсоніфікованого Загального Бога-Отця простежується в усіх релігійно-міфологічних системах світу, в усіх рас і народів, передусім у їх найбільш архаїчних сферах, що опо­середковано свідчить про первісність цього образу в усього людства.

Такими самими архаїчними є й образи Загальної Матері, яка первіс­но, мабуть, асоціюється зі Світовим Океаном (можливо, із Хаосом) і на пев­ному етапі стас вищою небесною істотою, витісняючи часом навіть образ Бога-Творця Про жіночі символи, як зазначалося, людям було відомо вже в льодовиковий період {тобто понад 100 тисяч років тому). Це підтверджують численні палеолітичні пам'ятки, датовані XXXV-XXVI тис. до н. е„ включаю­чи вже тоді поширені підземні святилища (можливо, як образ хтонічного, а от­же і хаотичного світу). Культ Загальної Матері особливо розвинувся близько XXV тис. до н. е„ про що свідчать культові зображення «палеолітичних Ве­нер», знайдені археологами у великих кількостях на Близькому Сході, в Індії. Дворіччі та в інших регіонах світу У цей період, імовірно, панував матрі­архат і жінки виконували насамперед сакральні жрецькі функції. Поступово образ космічної Загальної Матері трансформувався в образ Матері-Землі, що. мабуть, і засвідчує (наприклад, у давньогрецькій міфології) первісність саме міфології Матері-Землі. а не Неба [33, II. 549]. Цей же період характеризуєть­ся повсюдним розвитком магії, що супроводжує культи, пов'язані з мислив­ством і родючістю, а також зміною ролі чоловіків, що постають тепер як маги і дедалі більшою мірою монополізують сакральні функції. Образ Загальної Матері остаточно витісняється близько V тис. до н. е. образом богині Землі й рослинності (родючості), яка стає до того ж богинею змій, що уособлюють пекло — хтонічний світ. Її партнер («бог з фалосом») займає все ще підпоряд­коване становище, проте протягом V1II-V тис. до н. е. формується новий «жрецький» комплекс.

Магічні обряди, які здійснювали магн-чоловіки, спочатку були спря­мовані на викликання в Неба дощу, що з часом могло спричинитися до домі­нування. а згодом повсюдного поширення культ)' вищої уремічної істоти, що має насамперед «вогняну» природу, а тому персоніфікується часом у сонячно­му божестві (у розглянутих вже раніше архаїчних системах відомі такі випад­ки злиття бога Неба і солярного божества). Мегалітичні ритуальні споруди (від IV тис. до н. е.), що з'явилися разом із цим культом (що пов'язаний також з культом предків), ведуть людство безпосередньо до високих давніх цивілі­зацій. де правлять святі царі-жерці та існують розвинені пантеони на чолі з верховним богом Неба. Уранічні боги (образ яких як верховних істот набрав нових контурів близько 10 тисяч років тому, тобто у Vili тис до н. е разом з формуванням «жрецького» комплексу) на певний історичний час зайняли па­нівне становище в релігійному сприйнятті світ)'.

Згодом (близько IV тис. до н. е.) абстрактний небесний бог персоніфі­кується в конкретного бога, уособлюючи абсолютну царську владу за допо­могою магії і знання (володарі-жерці), а близько II тис. до н. е. окремі функції бога Неба (грім, блискавка) починають переходити (наприклад, в індійській та середземноморській релігіях) до «повітряних» (або атмосферних} бо­гів грози та війни, які з часом зливаються з образом бика і в аграрних (або «господарських») епохах, що йдуть за «героїчними» часами, постають ли­ше чоловіками Великої Богині й родичами «бога рослинності, що вмирає і воскресає».

Зазначимо також, що культ Сонця, який у багатьох системах вважається сином небесного Бога-Творця, замінює розвинуті раніше культи уранічних

богів дещо пізно, а це, можливо, свідчить про їх співвіднесеність з подальши­ми космічними циклами, оскільки і «вогняні» уранічні боги, і солярні засвід­чують початок нових циклів, як правило, після потопів. Тому якщо припусти­ти, що на Землі відбулося вже кілька таких метаісторичних циклів, то стає зрозуміло, як у різних релігійно-міфологічних системах сонячний син замі­нює свого уранічного батька (тому, що вони належать до різних за часом циклів).

З огляду на наявні свідчення не видаються абсолютно фантастичними і багато інших елементів архаїчних релігійних оповідей, що стосуються, напри­клад, зведення циклопічних споруд перетворення попередніх поколінь людей на риб або мавп, існування чудовиськ і велетнів Таке велике поширення за­значених міфологічних сюжетів практично в усіх релігійних системах світу навряд чи можна вважати випадковим або вигаданим. Чи відомі подібні фено­мени сучасній науці? Так, відомі, проте більшість з них маловивчені.

Наприклад, зафіксовано щонайменше два десятки повідомлень про знай­дених дітен-вовків обох статей, а також про дітей-пантер, дітей-леопардів, ді- тей-мавп. Ідеться про людських малят, що опинилися вже з раннього дитин­ства у звіриному оточенні. Такі діти пересувалися виключно на чотирьох кінцівках, ілн сире м'ясо, не знали людської мови і згодом, як правило, не змогли їй навчитися. Вони залишалися дикими і після багаторічного життя в людському суспільстві, демонструючи майже виняткову нездатність до на­вчання і тим самим — можливість еволюції рухатись і у зворотному напрямі. Можливо, образи людей-ягуарів мезоамериканських релігій пов'язані з та­ким феноменом у прадавні часи, коли людські малята, що вціліли після чер­гового катаклізму, не тільки виросли серед диких тварин, а й дали відповідне потомство. Це саме стосується і мавп, серед яких відомі досить великі пред­ставники. наприклад мегантропи (буквально — «велика людина») — викопні людиноподібні примати, які зникли, як вважається, близько 480 тис. років тому. Можливо, «генетична» пам'ять про цих гігантів збереглася у неясних переказах наступних поколінь.людства і в мотивах боротьби нового «цивілі­зованого» людства зі своїми здичавілими попередниками. Гіпотези про мож­ливу мутацію далеких предків людини, що спричинилася до появи дельфінів, так само нині висловлюються, як згадувалося, в окремих наукових часопи­сах. Подальший розвиток досліджень може з часом підтвердити багато що (коли не все) у релігійно-міфологічних уявленнях архаїчних народів як таке, що існувало насправді, а не було вигадане «хитромудрими» жерцями й ша­манами.

З плином часу, імовірно, стане відомо про існування інших давніх циві­лізацій, що передували нашому історичному часу і могли існувати на зниклих або «мертвих» материках. Наприклад традиційно вважалося, що Антарктида покрита льодом протягом останніх 50 мли років, але останніми роками геоло­ги виявили вморожені в лід залишки дерев віком 2—3 мли років. А на відомих картах Піри Рейса і Фонтія Фіннея, складених відповідно у 1513 і 1531 р., Ан­тарктиду зображено без.льоду, на ній позначено гірські пасма й річки. Отже, на думку окремих дослідників, ке виключено, що Антарктида на пам'яті /люд­ства ще була без льодовиків, а отже, «на рівних» брала участь у його перед­історії.

Так само цікавими є й повідомлення сучасних вчених про сліди життя на планетах Сонячної системи (зокрема, на Марсі), паралелі з якими виявлено в релігійно-міфологічних уявленнях народів Африки, Америки. Азії та інших регіонів земної кулі, які вірили в контакти своїх предків з представниками позаземних цивілізацій Можливо, навіть ці твердження, що здаються нині фантастичними, у майбутньому знайдуть обгрунтоване наукове підтверджен­ня. Втім, сучасний стан космології в найзагальніших і найпринциповіших ри­сах не суперечать найбільш архаїчним релігійним уявленням про виникнен­ня і життя Всесвіту.