Соціальний протест проти держави і церкви у давньому і середньовічному світі набував, в основному, характеру релігійного протестантства.
Наприклад, майже одночасно зі створенням Сасанідської держави виникає релігійно-філософське вчення під назвою маніхейства. Засновник цього вчення, яке відіграло чималу роль в історії людства, був Мані — син знатних батьків, імовірно, іранського походження (мати Мані була з парфянського роду Камсаракан).
Мані (рис. 80) народився у Південній Вавилонії близько 216/217 р. Свою публічну діяльність розпочав у молоді роки за Арташира I, з поїздки в Індію, де заснував перші громади своїх послідовників. Після повернення у сасанідський Іран, у день коронації Шапура I, він був прийнятий царем і одержав право проповідувати своє вчення в Ірані. Згідно з Мані його вчення, яке увібрало багато чого із зороастризму, християнства й буддизму, мало стати загальною універсальною релігією і замінити собою всі існуючі доти вірування. Основна ідея маніхейства, як і зороастризму, дуалістична: світ — це арена боротьби світлого й темного начал, мета світового процесу розвитку — це звільнення світлих елементів від темних; завдання кожної людини — допомагати світлому началу в його боротьбі з темними силами [38, 300-301].
Рис. 80. Мані як божество повного місяця [74, II, 7041
Маніхейство швидко поширилося як на схід, так і на захід — у межі Римської імперії й Іран, Середню Азію, а потім і далі, у Центральну Азію та Китай. Вчення маніхеїв, яке було спрямоване проти держави і проповідувало високі моральні ідеали (заборона убивства, утримування від м’ясної їжі, моральний спосіб життя), одержало значне поширення особливо серед міського населення — купців та ремісників. Спочатку Сасаніди (Шапур I, його брати Пероз і Міхр-шах, син і спадкоємець Шапура Ормізд I) не протидіяли поширенню маніхейства, а часом і підтримували Мані. Але коли проявився антидержавний і антиклерикальний характер маніхейства, проти нього повели рішучу боротьбу. За наказом Бахрама I (близько 276 р.) Мані кинули до в’язниці, де він і помер.
Незабаром був страчений і спадкоємець Мані — Сисинній (Сис), розіп’ятий за царювання Бахрама II (276-293). Незважаючи на переслідування, маніхеїв залишилося багато в столиці сасанідського Ірану — Ктесифоні, у Вавилонії (яка довгий час залишалася головним центром маніхейства), а також у таких великих містах, як Гунди-Шапур у Хузистані, де, за переказом, і загинув Мані. Великі маси маніхеїв емігрували у східноримські володіння [38, 301-302].Живучість маніхейства відбилася в цілому ряді антиклерикальних народних сект Середньовіччя (павлікіани і тондракітиу Вірменії, альбігойці в Європі, бо- гоміли в Болгарії), які переслідувалися християнською церквою. Сприятливішою була доля маніхеїв на Сході, де їхнє вчення знайшло прихильників серед согдійських купців Середньої Азії й у їхніх колоніях, у Китайському Туркестані, серед кочівників Центральної Азії. Східні маніхеї незабаром втратили зв’язок зі своїми західними одновірцями і припинили підкорятися вавилонському маніхейському центру, а їхня релігійно-міфологічна система почала істотно відрізнятися від первісних форм маніхейства. Наприкінці VIII ст. уйгурський хан навіть зробив маніхейство державною релігією. Численні фрагменти творів Мані та його учнів, знайдені в Китайському Туркестані, які дійшли до наших днів, датуються VIIIIX ст. Опір державі й офіційній релігії з боку маніхейства був спочатку пасивним, однак з нього вийшло радикальне вчення, за яким проповідувалась активна боротьба з державною владою і державними інститутами — церквою, родиною, власністю. Є відомості, що вже наприкінці III ст. існував лівий, радикальний напрям маніхейства, прихильники якого називали себе дрий-денан, тобто «правовірними» — «людьми щирої віри» [38, 302-303].