Сонячна система, яка приналежна до нашої Галактики (Чумацький шлях), — це спаяна силами взаємного притягання система небесних тіл, що охоплює центральне тіло — Сонце,
9 великих планет з їх супутниками (яких нині відомо вже понад 60), кілька тисяч малих планет, або астероїдів (відкрито понад 5 тис.), кількасот спостережених комет і безліч метеорних тіл [178, VIII, 507].
Великі планети поділяють на дві основні групи: планети земної групи (Меркурій, Венера, Земля і Марс) і планети юпітеріанської групи, або планети-гіганти (Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун). У цій класифікації немає місця Плутону: і за розмірами, і за властивостями він ближче до крижаних супутників планет-гігантів (що побічно підтверджує версію про його колишнє «супутникове» існування). Відмінності планет за фізичними властивостями обумовлені тим, що земна група формувалася ближче до Сонця, а планети-гіганти — на дуже холодній периферії Сонячної системи. Відстані від планет до Сонця зростають приблизно в геометричній прогресії (правило Тіціуса-Боде), за яким розташування Венери дорівнює 0, Землі — 1, Марса — 2, поясу астероїдів — 3, Юпітера — 4 тощо. Проте Меркурій, Нептун і Плутон не вписуються у цю послідовність [178, VIII, 508].Майже всі планети обертаються навколо осі у прямому напрямку, винятки становлять Венера й Уран (останній до того ж обертається ніби «лежачи на боці»). Більшість супутників також рухаються навколо своїх планет у той самий бік, в який обертаються планети, крім деяких супутників Юпітера, Сатурна і супутника Нептуна — Тритона. Усі відомі астероїди мають прямий рух, а рух деяких комет є зворотним. Сонячна система утворилась, як відомо, із газопилової хмари, що оберталася, її стискування породило центральне згущення, яке зрештою перетворилося на Сонце. Частки, що увійшли до складу Сонця, рухалися в напрямку до осі обертання, що за непорушним законом механіки мало зумовити постійне зростання швидкості — Протосонце, а потім і Сонце мали обертатися дедалі швидше. Проте цього, як ми знаємо, не сталося, і нинішнє повільне обертання Сонця є однією з нерозгадуваних загадок астрономії. Проблема вирішується просто в космогонічній гіпотезі англійського астронома Дж. Джинса, який припустив, що колись поблизу Сонця пройшла зірка і її притягання спричинило викид сонячної речовини, з якої надалі утворилися планети й інші тіла Сонячної системи (у тому числі й зі зворотним обертанням). Проте ця ідея не знаходить підтримки сучасних астрономів [178, VIII, 509-512].